Український журнал - 11/2007

Відкриваючи правду про голод 1932-1933 років в Україні

Текст: Юрій Шаповал, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ, Київ

Нині не бракує праць про трагічні події початку 1930-х років. Нещодавно в Україні видано бібліографічний покажчик праць про Голодомор. В цій книзі зафіксовано 6 тисяч різножанрових праць. Нині, за оцінками фахівців, таких праць понад 10 тисяч. Однак при цьому можна стверджувати, що лише за останні роки відбулися насправді якісні зміни в осмисленні того жахливого катаклізму, який мав далекосяжні наслідки. Про нього дослідники різних країн (і не лише дослідники) дискутують до сьогодні, адже без всебічного розуміння значення Голодомору неможливе розуміння багатьох подій ХХ столітті. Це знайшло своє віддзеркалення, зокрема, в тому, що парламенти багатьох країн прийняли спеціальні рішення про визнання Голодомору геноцидом українського народу. Процес пошуку триває, знання про Голодомор розширюються, поволі стають доступними документи, що відбивають діяльність найвищого керівництва СРСР у 1932-1933 роках, поведінку регіональних лідерів, зокрема партійно-державної номенклатури УСРР. Вони дозволяють зрозуміти технологію злочину, як саме, за допомогою яких механізмів сталінський режим видобував хліб, мотивуючи це потребами модернізації, Молох якої поглинув життя мільйонів людей. В останні роки в Україні стали доступними документи і матеріали багатьох архівів, а з поміж них Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ). Влітку 2006 року було розсекречено низку документів цього архіву, доступ до якого довгий час був неможливим. Тодішні чекісти, очевидно самі того не бажаючи, виявились, так би мовити, досить добрими істориками, фіксуючи у своїх документах ситуацію на селі, вимоги влади і власні зусилля по їх реалізації, настрої людей і репресивні заходи щодо них, дії по блокуванню «витікання» правдивої інформації про суть і масштаби Голодомору. Крім фондів ГДА СБУ, вчені мають можливість використовувати документи і матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України (колишній партійний архів, ЦДАГОУ), Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ), Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ), обласних архівів України. Разом із цими документами, оприлюднені також, сказати б, людські документи і матеріали – записи сучасників і свідків Голодомору, які занотували те, що бачили чи переживали. Колись це був «компромат», а нині — ще одне неоціненне джерело для вивчення подій 1932-1933 років. Постраждала не лише Україна?Чекістські директиви, накази, інформація про реальний стан ситуації на селі, статистика, свідчення, спогади конкретних осіб, навіть фотографії, зроблені в той час, — всі ці цінні джерела стали доступними в момент, коли дискусії навколо голоду початку 1930-х років набули нової гостроти. З одного боку, прибічники комуністичних ідей, визнаючи (нарешті!) сам факт голоду, продовжують заперечувати його штучний, рукотворний, тобто злочинний, характер, а увагу нині переважно концентрують на тому, що сталінська влада надавала допомогу постраждалим. (Ця допомога може та повинна бути предметом окремої дискусії, хоча всім неупередженим фахівцям зрозуміло, що вона була запізнілою та неефективною). З іншого боку, дедалі відчутніше чути голоси тих, хто, не заперечуючи злонавмисного характеру дій сталінського режиму, стверджує, що постраждала не лише Україна, а й інші регіони тодішнього СРСР: відтак не можна говорити про геноцид саме проти українців. Розсекречені архівні джерела насамперед ще і ще раз однозначно підтверджують штучний характер голоду початку 1930-х років, злочинність дій влади, системи, що його породила, а потім замовчувала. У зв’язку з цим варто нагадати, що перше коротке згадування про голод з’явилося у статті Михайла Шолохова в збірнику, присвяченому 60-річчю Сталіна. Шолохов відзначав, що на Північному Кавказі під виглядом боротьби проти саботажу хлібозаготівель вилучили весь хліб, у тому числі виданий на трудодні. В результаті цього «в колгоспах почався голод». У 1940 році на нараді, на якій обговорювали кінофільм «Закон життя» по книзі письменника Олександра Авдеєнка, Сталін визнав, що «у нас, наприклад, мільйонів 25–30 у минулому голодувало, хліба не вистачало…» Отже, на відміну від своїх наступників, «вождь народів» визнавав сам факт голоду, хоча справжні причини і — ясна річ — справжні винуватці голоду не були названі. Парадоксально, але ці причини цілком чітко назвав інший партійний працівник — колишній перший секретар ЦК Компартії України в 1963–1972 роках Петро Шелест. З 1930 року він вів для себе щоденник. Потім він доповнив його спогадами. Шелест писав: «У той час — 1932–1934 роки — на Україні був страшний голод. На селі вимирали від голоду родинами, навіть цілими селами. У багатьох випадках було навіть людожерство — це була трагедія. Але все-таки коли-небудь стане відомо, скільки ж від голодної смерті в ті роки вмерло людей. Це був просто злочин нашого уряду, але про це соромливо замовчується. Все списується на успіхи і труднощі “росту”». В Україні вже у 1931 році померло понад 150 000 осібСпецифікою України було вже те, що вона разом із Північним Кавказом постачала більше половини зерна, що вироблялося в СРСР. У 1931 році, говорячи про Україну, Сталін зазначав, що «ряд врожайних районів опинився у стані розорення й голоду». Однак при цьому у Кремлі вважали, що в Україні є величезні запаси збіжжя, яке нібито приховують від держави колгоспи та селяни-одноосібники. Ось чому влада вдавалася до натискних методів у проведенні хлібозаготівель. Вже у 1931 році плани цих заготівель було зменшено для ряду областей Урала, Середньої Волги, Казахстану і водночас ці зменшення практично не торкнулись України і Північного Кавказу.У 1931 році Україна здала менше хліба, ніж у 1930-му. В Україні вже у 1931 році померло понад 150 000 осіб. Тим не менш 3 січня 1932 року на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У була обговорена телеграма Сталіна і Молотова, що вимагала неухильного виконання планів хлібозаготівель. 83 українських керівники роз’їхалися по Україні організовувати це виконання. Спеціальною постановою ЦК ВКП(б) лютий 1932 року було оголошено бойовим ударним місяцем закінчення хлібозаготівель. У березні-квітні 1932 року в українських селах з’явилася велика кількість голодуючих, а у містах — залишені батьками діти. Це був очевидний знак біди. Проте це не зупинило владу. Як не зупинило і те, що, як констатувалося в підготовленій ҐПУ УСРР у березні 1932 року записці (вона була складена на підставі агентурної розробки 200 колгоспів), у новостворених колгоспах у надзвичайно поганому стані були облік і організація праці. Взагалі, інформаційні повідомлення чекістів про ситуацію на селі, настрої селян є ще одним переконливим свідченням того, що тодішнє партійно-державне керівництво було докладно поінформоване, мало ґрунтовні підстави для висновку: насувається голод. Тим не менш 7 липня 1932 року було прийнято постанову ЦК ВКП(б) про організацію хлібозаготівель в кампанію 1932 році. Йшлося насамперед про ситуацію з виконанням минулорічного плану в Україні та на Уралі. Постанова містила перелік конкретних заходів, що їх вимагалося вжити для недопущення минулих «помилок» у плануванні хлібозаготівель. Окремо наголошувалося на необхідності проводити боротьбу з «опортуністичними настроями» на селі. Вся відповідальність за виконання плану покладалася безпосередньо на перших секретарів районів. Головна ідея постанови — виконати план, незважаючи ні на що. Ворог з парквитком у кишеніНововіднайдені документи дозволяють глибше зрозуміти те, в кому і в чому влада вбачала головні «перешкоди» виконання планів хлібозаготівель. Насамперед це, зрозуміло, були селяни, їхнє ставлення до антигуманної колективізації. Про це ще йтиметься. Проте був ще й прошарок людей-посередників між селянами і найвищою владою. Це були місцеві керівники, основні реалізатори партійної політики. Їх належало або зробити слухняними/нещадними провідниками партійної лінії, або люто карати. Спочатку було покарання за найменші спроби «пом’якшити» лінію центру. За будь-яку спробу протистояти жорстким директивам «згори» місцевих працівників виключали з партії та віддавали до суду як зрадників і організаторів саботажу. Так, на 1 січня 1932 року у 146 районах УСРР (всього на той час існувало 484 райони) за обвинуваченням у зриві хлібозаготівель було розпущено 250 і віддано до суду 345 складів правлінь колгоспів. У 1931 році і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80% секретарів райкомів партії.Саме спробою покласти провину за невиконання нереальних планів на місцевих керівників були викликані такі гучні справи, як справа Оріхівського та Драбівського райкомів партії. «Ворог з парквитком у кишені» — один із найважливіших персонажів у нововіднайдених документах. Наприклад, за дуже короткий період, з 1 по 20 грудня 1932 року, у зв’язку з хлібозаготівлями було заарештовано 862 члени і кандидати в члени партії.Спостерігаючи, як «летять голови» місцевих керівників, своє обережне занепокоєння почали висловлювати ті, хто входив до центрального керівництва УСРР. Влітку 1932 року під час ІІІ конференції КП(б)У, для участі в якій приїхали два найближчі сталінські соратники — В’ячеслав Молотов і Лазар Каганович, Станіслав Косіор, який очолював ЦК КП(б)У з 1928 року, інші керівники вислуховували місцевих керівників. Останні намалювали вкрай неприємну картину утисків селянства та порушень законності з боку представників центральних органів, членів «буксирних бригад» тощо. В заключному слові Станіслав Косіор знов піддав критиці виступи деяких секретарів райкомів партії, підкресливши: «Не всі ще усвідомили відповідальність за виконання завдань... З такими настроями треба рішуче поквитатися. Після всього того, що говорилося на конференції, після виступів тт. Молотова і Кагановича і вашого одностайного схвалення цих виступів, ми повинні по-більшовицькому розгорнути роботу і забезпечити швидке подолання тих труднощів, які переживають окремі райони України».Делегати конференції ухвалили резолюцію, яку 9 липня 1932 року затвердив пленум ЦК КП(б)У і якою «до безумовного виконання» приймався встановлений для України план хлібозаготівель (викуп збіжжя – ред.) — 356 мільйонов пудів (1 пуд = 40 фунтів, близько 16,4 кг, тобто 5 мільярдів 838 мільйонів кг – ред.) по селянському сектору. Оскільки ніякого «безумовного виконання» не могло бути, план почали скорочувати. Вже 17 серпня 1932 року політбюро ЦК ВКП(б) прийняло пропозицію Сталіна «про скорочення плану хлібозаготівель на Україні на 40 млн пудів як виняток для районів України, що особливо постраждали, з тим, щоб колгоспам районів, що особливо постраждали, зняти половину плану, а індивідуалам — третину». 28 серпня перелік районів було затверджено на політбюро ЦК ВКП(б). При цьому було зазначено, що «скорочення плану припадає переважно на бурякові райони». План тричі скорочувався, а до 1 листопада 1932 року від селянського сектора України надійшло лише 136 мільйонів пудів хліба. Україну перетворити на справжню фортецю СРСР. Грошей на це не шкодувати Незважаючи на вимоги, на лояльну риторику найвищих керівників УСРР, вони проводили до певної міри «флексибільну» лінію в «полі напруги» між вимогами Кремля та трагічними місцевими реаліями, а Україна не виконувала поставлені завдання. Прагнучи уникнути голоду, пов’язаного із виконанням обов’язкової хлібоздачі в колгоспах, селяни почали активно виходити з колгоспів. Заступник голови ҐПУ УСРР Карл Карлсон 13 серпня 1932 року інформував ЦК КП(б)У про про масове стійке зростання кількості поданих заяв на вихід селян з колгоспів. На той момент таких заяв було більше 14 тисяч. Селяни супроводжували заяви вимогами негайного повернення їм тяглової худоби, інвентаря, виділення озимих і ярих посівів.Отже, у сталінського керівництва de facto вимальовувалося два супротивники: не досить надійне керівництво КП(б)У/УСРР і селяни. Це вже було забагато. І тоді свою позицію щодо України висловив Сталін. Це засвідчив його лист до Кагановича, написаний 11 серпня 1932 року. Майже 70 років цей лист пролежав в архіві. Ніким (крім партійних керівників ще у 1930-ті роки) не був згаданий. Вперше лист надрукувала московська «Независимая газета» у 2000 році. Тим часом це — дуже важливий документ.Сталін писав про погану роботу партійних і державних працівників. Однак безпрецедентним було те, що Сталін поставив під сумнів лояльність всієї партійної організації України, в якій, за його твердженням, чимало «гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і ззовні) партії, проти партії». Лист містив конкретні вказівки:«Якщо не візьмемось нині за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити... Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати».Це був виразний антиукраїнський сигнал. Таких оцінок Сталін не давав щодо жодного з тодішніх регіонів СРСР. Зрозуміло, евфемізми щодо «справжньої фортеці» і «зразкової республіки» мали перетворитися на низку політичних і господарських заходів. Їх комбінація мала на меті: 1) вичавити з України максимальну кількість хліба (що мотивувалося потребами модернізації і необхідністю годувати міста); 2) здійснити репресивну «чистку» всіх суспільних сфер (що мотивувалося засиллям латентних «українських націоналістів» та інших ворогів).Нововіднайдені документи є переконливим і докладним підтвердженням того, що всі подальші події можна розглядати як виконання цих завдань. І це виконання з самого початку не могло не супроводжуватися жертвами. Цьому сприяло те, що наприкінці жовтня 1932 року (на виконання рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932) в Україні розпочала свою роботу «надзвичайна комісія» на чолі з Молотовим. Вже 29 жовтня останній повідомив Сталіну:«Довелося жорстко покритикувати Українську організацію і особливо ЦК КП(б)У за демобілізованість у заготівлях». Крім іншого, продовжуючи сталінську лінію на недовіру місцевим керівникам, Молотов вимагав того, щоб для досягнення бажаного ефекту в УСРР надсилались працівники з Москви.Молотов надав потужний імпульс здійсненню репресій. 5 листопада 1932 року було прийнято постанову політбюро ЦК КП(б)У про посилення репресій у хлібозаготівельній кампанії. Йшлося про посилення ролі й участі органів юстиції в цій кампанії. Передбачалося вжити ряд заходів: позачерговий розгляд у судах справ по хлібозаготівлях, організація роботи судів у формі виїзних сесій і створення додаткових судових сесій у кожній області, застосування сурових форм покарання. Всі справи мали бути висвітлені у центральній і місцевій пресі.Того самого дня Мендель Хатаєвич і В’ячеслав Молотов надіслали секретарям обкомів КП(б)У телеграму. Члени правлінь колгоспів звинувачувались у злочинному розкраданні та приховуванні хліба. ЦК КП(б)У вимагав від обкомів ужити категоричних і рішучих заходів у боротьбі з цими явищами. Йдеться про обов’язкове і термінове проведення репресій і безжалісної розправи зі злочинними елементами. Справи мають обов’язково висвітлюватися у пресі. Перед ЦК стоїть завдання переламати хід хлібозаготівель, незважаючи ні на що. Недоведення цих репресій до кінця буде трактуватися як «вияв найгіршого виду гнилого лібералізму».«Надзвичайна комісія» з листопада 1932 до січня 1933 року вичавила з селян ще близько 90 мільйонів пудів. Саме тоді в українських селах було удосконалено систему спеціальних бригад по видобуттю зерна. Вони одержували певний відсоток від награбованого зерна і харчів (і тим годувалися, а відтак виживали). За різними підрахунками у цих бригадах було понад 100 000 осіб.«Надзвичайна комісія» на чолі з Молотовим не була єдиною. На Північному Кавказі таку комісію очолював Лазар Каганович, а у Поволжжі — Павло Постишев. Однак слід зробити важливе застереження: дії комісії Постишева, за оцінками російських дослідників, не відзначалися такою жорстокістю, а комісія Кагановича здійснювала репресії насамперед проти українців, які мешкали на Кубані. Окремо у згаданому сталінському листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року йшлося про незадовільну роботу ҐПУ УСРР по боротьбі із «контрреволюцією». Сталін пропонував доручити це керівництво Всеволодові Балицькому, вбачаючи у тодішньому голові ҐПУ УСРР Станіславі Реденсі не дуже твердого керівника. Оскільки справи (з точки зору московського керівництва) не покращувались, 23 листопада 1932 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалює рішення про особливо уповноваженого ОҐПУ в УСРР. Ним став Балицький «з огляду на особливу державну важливість швидкого поліпшення роботи органів ОҐПУ на Україні». Балицького скеровували в Україну на півроку, йому підпорядковувався особисто Реденс і увесь апарат ҐПУ УСРР, а кожні 20 днів Балицький повинен був надавати звіт про роботу чекістів в Україні. Як побороти організоване контрреволюційне повстанське підпілляНаприкінці 1932 року і Балицький (який згодом очoлить ҐПУ УСРР), і всі вищезгадані сталінські клеврети — Молотов, Каганович, Постишев — зберуться в Україні для здійснення суворих репресивних акцій. Всі ці діячі були прибічниками методів тиску і апріорно виходили з того, що в Україні існує саботаж, який заважає виконати план хлібозаготівель і який необхідно ліквідувати. Нововіднайдені документи і матеріали дозволяють докладніше зрозуміти, якими методами здійснювалася породжена згаданим переконанням політика. Балицький висунув версію про те, що в Україні існує «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки у колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок» та зробив висновок про «безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом”.5 листопада 1932 року Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву обкомам партії, вимагаючи від них термінових і рішучих дій по виконанню закону від 7 серпня 1932 року «з обоз’язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи зі злочинними елементами у правліннях колгоспів на основі відомого декрета про охорону суспільної власності». 26 листопада 1932 року преса УСРР оприлюднила наказ наркома юстиції і генерального прокурора УСРР, в якому підкреслювалося, що репресія є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі. Дозволено застосовувати нещадні заходи до куркулів і всіх класових ворогів, які зривають або гальмують успішну боротьбу за хліб. У цей час вже тривала розпочата ще за Реденса «масова операція по нанесенню оперативного удару по класовому ворогу», що мала на меті «виявлення контрреволюційних центрів, що організують саботаж і зрив хлібозаготівель і інших господарсько-політичних заходів» і мала охопити 243 райони УСРР. Наділений високими повноваженнями, Балицький значно посилив репресивну активність ҐПУ. 5 грудня 1932 року він видав «Оперативний наказ ҐПУ УСРР №1», яким поставив підлеглим «основне та головне завдання — нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля, та завдання рішучого удару по всім контрреволюційним куркульсько-петлюрівським елементам, які активно протидіють і зривають основні заходи радянської влади та партії на селі».13 лютого 1933 року Балицький (вже в якості голови ҐПУ УСРР) видав (друкований у цьому виданні) наказ №2 «Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ҐПУ УСРР». Насамперед Балицький поставив своїх підлеглих до відома, що «аналіз ліквідованих справ говорить за те, що у даному випадку ми зустрілися з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої Української незалежної республіки». При цьому він поставив перед ҐПУ УСРР «найближче основне та головне завдання... — забезпечення весняної сівби». Знайшли винних Для виконання цього наказу районні відділи ҐПУ розвантажувалися від «малоперспективних справ», а їм на допомогу відряджалися співробітники облвідділів ҐПУ. Причому до районів, у яких діяли «повстанці та шпигуни», надсилалися співробітники особливих відділів, до промислових районів з великими радгоспами — співробітники економічних відділів, до всіх інших — співробітники секретно-політичних відділів ҐПУ. Чекісти брали участь у пошуках прихованого зерна. Нововіднайдені документи свідчать, що комуністична спецслужба була покликана протистояти реальному спротиву селян (там, де він був), а також займалася фабрикацією різного роду справ, метою яких була превентивна протидія селянському обуренню.В листопаді 1932 — січні 1933 року ҐПУ УСРР ліквідувало 1208 «контрреволюційних» колгоспних груп. У 1933 році з 24 191 колгоспів було «вичищено» близько 200 000 осіб. Перевірки охопили радгоспи, систему Заготзерна, систему споживчої кооперації. До цього варто додати те, що в самій КП(б)У було оголошено «чистку». Таким чином, виник досить значний контингент осіб, на яких цілком можна було списувати організацію голоду.Було оголошено про викриття «контрреволюційної організації» в сільському господарстві УСРР, у яку зарахували фахівців-аграрників і яку незабаром «зв’язали» з аналогічними організаціями в Москві, Ростові і Мінську. У Москві заарештованих українських фахівців вписали ще і до якоїсь всесоюзної організації, що нібито мала за мету «підірвати сільське господарство і викликати голод у країні». Арешти в регіонах носили масовий характер, а 35 членам цієї міфічної організації на чолі з колишнім заступником наркомзема СРСР українцем Федором Конаром Колегія ОҐПУ СРСР 11 березня 1933 року винесла смертний вирок.Нововіднайдені архівні документи ще раз переконливо підтверджують: саме ретельна організація екзекуції українських селян надала голоду в Україні характеру геноциду, виправдання якому не може бути. У листі до Сталіна 15 березня 1933 року Станіслав Косіор дозволив собі жахливу констатацію, мовляв, «голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму».Документи і матеріали є переконливим і скрупульозним свідченням того, якими саме методами влада «вчила» селян загалом, а українців зокрема. Почну з останнього. В Україні голод перетворився не лише на інструмент терору, а й на інструмент національної політики. Це радикально відрізняло ситуацію в Україні від того, що відбувалося, скажімо, в Росії або Казахстані (де втрати від голоду були дуже значними). 14 грудня 1932 року Сталін разом з Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв’язку з проведенням хлібозаготівель. Цей документ, крім іншого, вимагав «правильного проведення українізації» в Україні і за її межами, в регіонах, де компактно проживали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими й іншими «контрреволюційними» елементами.Це означало не тільки кінець, хоча і контрольованої, але все-таки «українізації». Це була вирішальна фаза приборкування «українізованої» самими більшовиками України, ліквідація того «націоналістичного» потенціалу, який вже ніколи не повинен був відродитися. Ось чому сам голод і брехливі версії про його винуватців стали для сталінського режиму бажаним і конкретним приводом для зміни лінії в національному питанні, для могутніх репресивних кампаній, що згодом органічно «вписалися» в єжовський «великий терор» 1936–1938 років. Харчова блокада кордонів України Це було продовження геноциду українців, що розпочався в 1932 році. Сталін втратив терпіння, коли наприкінці 1932 року він зустрівся із секретарем ЦК КП(б)У і Харківського обкому Романом Тереховим, який повідомляв йому про голод. Відповідь на цю розповідь була такою: «Нам говорили, що ви, товариш Терехов, гарний оратор, виявляється ви гарний оповідач — вигадали таку казку про голод, думали нас залякати, але не вийде! Чи не краще вам залишити посаду секретаря обкому і ЦК КП(б) і піти працювати в Спілку письменників; будете казки писати, а дурні будуть читати».За рішенням ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 року свою посаду залишив не лише Роман Терехов. Почалися кадрові зміни, найважливішим з яких було призначення Павла Постишева на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У і першого секретаря Харківського обкому КП(б)У. «Другий перший секретар» — так називали Постишева в кулуарах представники тодішньої номенклатури, оскільки він мав широкі повноваження від Сталіна. Постишев і його «команда» (люди з його ближнього кола, а також партійні працівники, що приїхали з Росії для кадрового «зміцнення») здійснювали лінію по викачуванню зерна і паралельно займалися широкомасштабною «чисткою» самої партії і всіх суспільних сфер від «петлюрівців» і «українських націоналістів». Абсолютно «націоналістичним» в очах цих діячів було українське село. Читаючи нововіднайдені документи, легко переконатися, в яку щільну і смертельну облогу взяли чекісти селян, приписуючи їм не лише господарські, побутові злочини, а й плекання «націоналістичних» планів.Особливий інтерес становлять документи, пов’язані з проведенням жорсткої міграційної політики московського керівництва щодо України. Небезпечним для сталінського режиму було те, що селяни прагнули виїхати з рідних місць. Їх гнав голод і вони розповідали про те, що коїлось в Україні. Це була свідома та несвідома антирадянська агітація, що зводила нанівець зусилля сталінських пропагандистів, які співали осанну колективізації. Ще в червні 1932 року в одному з листів Кагановичу Сталін висловлював невдоволення тим, що «кілька десятків тисяч українських колгоспників усе ще роз’їжджають по всій європейській частині СРСР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і ниттям».Восени 1932 і взимку 1933 року діяла так звана харчова блокада кордонів України з використанням внутрішніх військ та міліції. Вона унеможливлювала виїзд селян з УСРР, прирікаючи їх на смерть. При цьому неможливий був харчовий «реверс», тобто приватним особам не дозволялось ввозити без дозволу держави і лише в певному обсязі харчі з Росії в Україну.22 січня 1933 року Сталін і Молотов надіслали партійним і радянським органам директиву «Про відвернення масового виїзду голодуючих селян України і Північного Кавказу». В ній підкреслювалося, що міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед селян, організовані «ворогами Радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації “через селян” у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти Радянської влади». У зв’язку з цим наказувалось органам влади і ҐПУ УСРР і Північного Кавказу не допускати масового виїзду селян у інші райони. Відповідні вказівки було дано транспортним відділам ОҐПУ СРСР.Наступного дня, себто 23 січня, заступник ОҐПУ СРСР Георгій Прокоф’єв надіслав Сталіну дві записки про те, як вже виконуюються поставлені завдання. Одна із записок належала Юхиму Євдокимову, який повідомляв про роботу чекістів Північного Кавказу. Зокрема, йшлося про те, що Дорожньо-транспортні відділи створили «пересувні групи, оперативні заслони в пунктах, районах найбільшого накопичення руху втікачів, особливо в напрямках на Україну, Закавказзя, включно з перевіркою тих, хто їде, хто купує квитки».Друга записка належала Всеволоду Балицькому, який повідомляв про те, як блокується масовий виїзд селян переважно з Харківської, Одеської, Київської, частково Чернігівської областей. 23 січня 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло питання про сталінсько-молотовську директиву. До всіх обкомів і облвиконкомів було надіслано додаткову, «українську» директиву, яка вимагала: «1. Негайно вжити у кожному районі рішучі заходи до недопущення масового виїзду одноосібників, колгоспників, виходячи із розісланої по лінії ҐПУ директиви Балицького.2. Перевірити роботу різного роду вербувальників робсили на вивіз за межі України, взяти її під суворий контроль з відстороненням від цієї роботи і з вилученням усіх підозрілих контрреволюційних елементів.3. Розгорнути широку роз’яснювальну роботу серед колгоспників і одноосібників проти свавільних виїздів із залишенням господарства і застерегти їх, що у випадку виїзду в інші райони, вони будуть там заарештовуватись.4. Вжийте заходів до припинення продажу квитків за межі України селянам, які не мють посвідчень РВКів (Районних виконавчих комітетів. — Ю.Ш.) про право виїзду, або промислових і будівельних державних організацій про те, що вони завербовані на ті чи інші роботи за межі України.Відповідні вказівки дано по лінії УпНКШС (Управління наркомату шляхів сполучення. — Ю.Ш.) і транспортного ГПУ.5. Повідомте не пізніше 6 години вечора 24 січня коротко фактичне становище з масовим виїздом селян по вашій області».Прикметною є така деталь: голод не зачепив сусідні з Україною області Росії. Ось чому потерпілі від голодування українські селяни (ті, які могли пройти через встановлені кордони) ходили туди міняти і купувати хліб. Виявлені в ГДА СБУ у 2006 році документи стосуються Криму, який на той час був частиною Російської Федерації. Ми бачимо, що харчову блокаду тут було організовано ще з початку 1932 року. Зокрема, у своїй директиві від 22 лютого 1932 року керівництво ПП ОҐПУ по Криму вимагає відбирати хліб, якщо його вага перевищує один пуд, а також вказує на те, що вивозити хліб дозволено лише робітникам і службовцям. Головними винуватцями названо «українських і північно-кавказьких спекулянтів». У вересні 1932 року керівництво ПП ОҐПУ п