Український журнал - 1/2010
Близько до світу
(Скачати весь номер: 1/2010 [PDF, 2.3 Mb])Текст: Тамара Злобіна,
Кам’янець-Подільський
Львівська художниця Олена Турянська нечасто показує роботи українській публіці. Як успішна дизайнерка, вона може дозволити собі байдужість до стратегій репрезентації і співпраці з „правильними“ галереями. Вилучивши з власної творчості комерційний складник, Турянська також відсіяла „актуальні“ теми і звертається, хоч як би підозріло це сьогодні звучало, до вічного. Безмежність, симетрія, гармонія, світ, час – ці та інші абстрактні поняття набувають у філігранних витинанках матеріальності, стають ближчими, здається, їх майже можна осягнути – але завжди майже.
Художниця від початку має запас смислів – адже папір і вирізання древні самі по собі. Ця іманентна традиція (хоча народних орнаментів у творах Турянської ні сліду) підтримує авторську мову – те, що в іншій техніці могло б бути сприйняте за амбіційні заявки, сприймається як медитативне розмірковування, участь у якому беруть і сама авторка, і її глядачі. Цей ефект досягається завдяки максимальній просторовості експонованих робіт. Традиційно витинанку наклеювали на площину контрастного кольору, створюючи декоративне панно, натомість твори художниці вільно існують у середовищі. Шматок паперу, в якому витяті дірки – це вже своєрідна скульптура, тим більше, що світло, повітря, котрі через них проходять, відкинуті тіні і наше змінене переживання простору також невід’ємні складники цихпроектів. Поняття межі дуже важливе для творчості авторки. Воно наче очевидне – щось витято, значить є чіткі границі. Однак коли до гри долучаються сяйво і темрява,беззаперечність кордонів зникає, боротьба складається в гармонію, а межі – у життєвий узор. Роботи Турянської стверджують, що чорне і біле (кольори, в яких переважно працює художниця) не протилежності, а частини одного великого світового цілого, динаміка котрого складається з перетікання від одного полюсу до іншого. Будь-яке протиставлення суперечить життєвій правді. У панно „Збирання світу докупи“, версії якого демонструвались у Штудгарті та Регензбурзі у межахпроекту „Донумента“ німецькою мовою (2001) і у персональній виставці „Тиша“ (2007, Львів, Національний музей) українською, мисткиня буквально це ілюструє. На довгому шматку паперу вирізані дуальні пари понять про добро і зло, ти і я, летіти і падати, питання і відповідь, які не протистоять, а доповнюють одне одного, таким чином, з ворожих суперечностей претворюються на різні прояви буття.
Час і пам’ять – також важливі теми творчості, найповніше розкриті у проекті „Музей історії однієї людини“ (2002, Львів, Етнографічний музей, кураторка Антоніна Денисюк). Посередники часу – провощені старі конверти з вугільними плямами і абстрактним продряпуванням, вишиті на полотнах тканини скупчення вузлів – виступали візуальною метафорою заплутаного процесу формування спогадів, в якому завжди щось залишається за кадром, щось – великою „сліпою“ плямою, а щось проблискує дуже чітко. Про травматичність пам’яті говорила книга „Memory“, що має майже містичну історію. У обгорілі старовинні паспарту (стос яких знайшли друзі художниці після пожежі на старій дачі) було оправлено специфічну графіку. Після трагедії у Скнилові Олена взяла факс-папір і випалювала його праскою, залишаючи чорні сліди. В той час авторка не пояснювала свою роботу, лише зараз, кілька років по тому, зізнається, що, відклавши праску вбік, зрозуміла – кількість створених малюнків відповідає числу загиблих. У цьому ж проекті демонструвалися щоденники – скріплені пружинкою невеликі аркуші, на кожному з яких були прорізані різні отвори. Усі разом вони творили певне зображення, котре змінювалось при перегортанні сторінки – але змінювався як образ минулого, так і образ майбутнього.
Гортання, активність аудиторії і пильна увага до слова як вічного, сформованого договором поколінь символу, стала основою численних робіт художниці. Турянська багато працювала з німецькою мовою, вловлюючи у ній вухом та оком іноземки речі, майже не помітні для автохтонів – співзвучність німецького „жити“ і „любити“ (leben і lieben), українське НЕБО та німецьке OBEN (вгорі). У роботі, що демонструвалась у межах заключної акції проекту „Пункт перетину“ у трапезній Домініканського собору у Львові (2001, відбувався також у Лодзі і Штудгарті, за кураторства самої художниці) вона ввела ще одну мову – польську. Різні частини вірша Гаральда Германа, який розповідав про дерево, його коріння і крону, були витяті українською, польською та німецькою – відповідно, вірш і робота в цілому набувала відмінного значення для глядачів та глядачок із різною мовною ерудицією. Потенціал тактильності слова мисткиня розкриває у книжках-артефактах, які є вільними візуально-матеріальними асоціаціями на тему віршів Гаральда Германа, Марини Цвєтаєвої, Рози Ауслендер чи Райнер-Марія Рільке. Переважно німецькомовні рядки (книги частіше презентуються і друкуються у німецьких галереях та видавництвах) заховані поміж авторських аркушів, які можна по-різному розкладати, складати, формуючи свій унікальний текст та історію його прочитання.
Багато робіт Олени вишукано красиві, тому легко можуть набути утилітарності інтер’єрної прикраси – варто тільки забрати з них глибину. Однак вправне залучення простору, світла і тіні провокують тактильне (а отже, дуже конкретне, особисте) переживання мистецтва. Фізичне відчуття Межі, яке художниця більш буквально втілила в інсталяції „Простір для Ніцше“ (спільно з Г. Германом, „Пункт перетину“), де підлога невеликої кімнати з підвішеною до стелі будівельною тачкою („колискою для Бога“, за висловом робітників-інсталяторів), була всипана сіллю, не дозволяючи зайти, попри відсутність формальної заборони, у її абстрактних роботах останніх років оприявнюється через відносність та невловність. Кругла форма „мандал“ (за визначенням куратора Юрія Онуха, демонстрована у проекті „І душа, і розум, і тіло“, 2008, Київ, ЦСМ) залучає поняття часу і чогось на кшталт колеса історії, інші, спрямовані догори форми говорять про вектори духовного руху. Починаючи витинати, художниця лише відсотків на 40 уявляє результат – її непередбачувана, однак покірна певним законам (творчості чи світобудови?) абстрактність, мережаний візерунок якої складається з медитативно повторюваних простих елементів, говорить про внутрішню потребу людини опановувати не лише щоденність, але й теоретичні, загально-вічні питання.
