УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2010

Оксана Луцишина між двома світами

(Скачати весь номер: 1/2010 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

 

    Оповідання „Любий таточко“, яке відкриває дебютну збірку малої прози Оксани Луцишиної „Не червоніючи“ (Київ, 2007), виданої вже після переїзду авторки до США, – це історія двох дівчат (переказана з міфотворчо-магічної перспективи дитячої психіки), які виростають під наглядом слабовільного батька-невдахи в провінційному українському місті без назви, атмосфера якого натякає на рідний авторці Ужгород. Парадоксально, але автори доволі численних рецензій та відгуків на книжку про цей, може й найцікавіший (і вочевидь близький авторці) текст, обмовлялися, зазвичай, лише кількома випадковими реченнями. Дехто з них узагалі обминув це оповідання, зосередивши увагу на „гострих“ „суспільно-заанґажованих“ темах-табу, на описах нищівно-складних взаємин матері й дочки („Довгий-довгий біг“) чи студіях відчаю-самоненависті, що невблаганно веде у прірву самознищення („Анатомія огиди“), тощо.

   Втім, попри вдумливе й небанальне трактування Луцишиною багатьох важливих та до сьогодні замовчуваних психологічно-суспільних тем, поціновувачів літератури як такої до її прози найбільше все ж ваблять, мабуть, ті аспекти, що балансують на „межі світів“. Покидаючи конкретику реалістичного письма, вони проникають в езотеричні виміри, пірнають у сутінки буття, скажімо, в напівфантастичні лабіринтиміських провулків (часами, неначе в Бруно Шульца), де „закинеш голову догори і бачиш – ти у тихому, Богом забутому кам’яному колодязі, звідки вихід, здавалося б, є лише вгору, у небо – бліде, високе, із пташиними криками у ньому...“

   Мабуть, аж ніяк несправедливо було б закидати Луцишиній імітації чи прямі посилання на Гоголя. Однак, хіба ж фінальна сцена оповідання (коли, викравши молодшу сестричку, демонічний візник старосвітського екіпажа мчить в невідомому напрямі, підганяючи коней) не переносить нас у ті простори, де привид Акакія Акакієвича жахає петербурзьких нічних перехожих, здираючи шинелі з їхніх плечей, а Чічіков чи Хлєстаков женуть „тройками“ в далечінь, невідомо куди? І хіба не стає в такому контексті зрозумілішим і змістовнішим гротескно-сатиричний дух цієї розповіді сучасної української авторки про узагальнене центральноєвропейське місто наших днів, у якому дзеркалом відблискує примарний Гоголевий Петербург?

   Також і в найновіших текстах Луцишиної, написаних уже в обставинах конкретної роздвоєності поміж двома світами, – світом української мови, східноєвропейських мистецьких смаків, пострадянського світобачення та впорядкованою буденністю англомовного оточення американської Флориди, – найгостріше емоційне враження викликають пласти недомовленості чи замовчуваного, де нас підстерігають неусвідомлені (метафізичні?) виміри змісту, відчутні за ширмою буденних, здавалося б, подій і розмов, за лаштунками, зрештою, усіх тих гострих „тем-табу“, поверхово недвозначних „тем-пліток“, які дедалі агресивніше завойовують центральні позиції в інформаційному просторі та в розгубленій свідомості сучасної людини.

 

Український журнал