Український журнал - 1/2010

Оксана Луцишина. ТРАПЕЦІЯ

(Скачати весь номер: 1/2010 [PDF, 2.3 Mb])

   На рівні подій: сьогодні, в п’ятницю, вісімнадцятого вересня, близько десятої години вечора (починається, наче роман із дев’ятнадцятого століття, – точним часом) Ніна і я вийшли з дому, аби пройтися центром міста. Щоп’ятниці містечко вирує, бари повні, і в цьому є щось приємне. Часами. Не нині.

   Місто випромінювало загрозу. Якби я послухала Ніну, то ми пройшлися б лише власною вулицею. Менше з тим. Хтось там, нагорі, чинить дивні речі, до того ж у міру систематично.

   Пішли повз бар, дуже популярний в народі – називається „Трапеція“ (це щось таке драматично-містичне з „Братів Земганно“ – трапеція, з якої зривається повітряний гімнаст). Дорогою я жартую: от зараз зустрінемо Тома. І що ж? – просто на вулиці, за одним зі столиків – він. Побачив нас, дуже зрадів, підскочив, запропонував купити нам чаю (пам’ятає, що я не п’ю), вівся дуже чемно, хоча був напідпитку. Ми погодилися. Зайшли всередину, сіли за столик, прибув чай. З чаєм прибув Том.

 

   Перша фішка: він завжди робить вигляд, що в нього погана пам’ять, а потім забуває, і виявляє пам’ять не просто добру, а страхітливо добру, схожу на мою. Це лише я запам’ятовую кулінарні пристрасті моїх друзів і просто знайомих. Більшість– я це знаю абсолютно точно – не пам’ятає. Багато хто намагається пригостити мене пивом, хоч би я сто разів казала, що п’ю лише чай. Том запам’ятав це з першого разу. Коли приходить потрібний момент, він вистрілює такими речами одразу, наче стріляний мисливець. Яким він і є – одна з перших його застільних історій стосувалася якраз цієї теми – полювання. Розповів нам, як у дитинстві, десь так на десятому році життя, він випадково підстрелив ворону, і батьки змусили його ту ворону з’їсти (перше правило полювання – з’їдати все, що застрелиш). При цьому дуже переконливо жестикулював, імітуючи ніжний голос люблячої матусі. На кількох світлинах, розміщених в інтернеті, можна побачити, як вони разом виконують бальні танці – обидвоє вбрані, мов у кіно: фрак, вечірня сукня, щось із Джеймса Бонда.

 

   Друга фішка: Том говорив лише з Ніною, в очі дивився лише їй. Грюкав по столу кулаком, розповідаючи щось смішне (переважно про зброю і полювання, проповний багажник заморожених перепілок, привезених із Техасу), – попиваючи своє темне солодкаве пиво. Пожалівся, що знову почав пити. Тому, що захотів вина, перед тим не пивши п’ятнадцять років. Почав знову в тридцять сім. Зараз має тридцять дев’ять. Вся його математика.

 

  Третя фішка – запитав у мене про Р.

   „Ти його бачила?“ „Ні не бачила, а що?“ „Та нічого, я і сам його не бачив“. „Ну, то побачся“. „Ха, – регоче, навіщо мені його бачити, наші з ним стосунки, як би тобі сказати... неіснуючі“. „В нього багато з ким, – кажу я, – такі стосунки, неіснуючі, про які він багато чого вигадує“. „А-а, – каже Том, дивлячись на мене пильно, скоса, дуже довго, – отут ти може і маєш рацію, я і сам починаю схилятися – значущо інтонує він, – до цієї думки; я познайомився з ним... кхм... на вечірці, минулого року; я одразу подумав: на тобі, який розумний хлоп, розумієте, дівчата, в нас на факультеті переважно зануди вчаться, не те що у вас, немає в нас таких, хто подорожував би, знав би мови, взагалі хоч щось знав би; я його побачив і подумав, ого, який же розумний хлоп! просто збіса розумний! ви теж так думаєте?“ „Так, – кажемо ми, – аякже“. „То що ти нам хотів розповісти? – нагадую я, –ти ж почав...“ „Що почав, – каже він, – що я почав? я ж не продовжив, я про це не маю ніякісінького бажання розмовляти, хіба ти не бачиш? тому розповідь вийшла така коротка“.

 

   Далі була розмова про зброю, Ніна розповіла, як у дитинстві ледве не зжувала шматок динаміту (батько її був військовим).

   „О, – сказав Том, – який жах, який я радий, що ти той динамітище виплюнула, така красива голівонька, не уявляю, як би я тоді насолоджувався розмовою із такою красивою жінкою, якби вона була без голови. Знаєш, Ніно, я би навіть не хотів собі уявити тебе без голови, це така печальна думка – всі ці артерії, кров фонтаном,жахливо“.

   Сидів він дивно – наче птах на жердині, ноги підібгавши.

   „А чому ти так сидиш? – запитала я“. „А-а, – безтурботно змахнув він рукою (навіть не змахнув, а відмахнувся: мабуть, усе ще думав про Ніну без голови), – цетому, що мені десять років“.

   Потім почав розпитувати Ніну про те, як вона потрапила у Штати. Слухав, слухав, тоді якось звернув на шлюб. Не пригадую вже, з якого дива. Ну, каже, а я п’ю, бо в мене нема ні жінки, ні дітей, не було ніколи, і це добре. І тут Ніна (ця дивна проникливість, цей незатьмарений зір людини ще дуже молодої) питає: „А що, ти вирішив одружитися і завести дітей?“ Том аж крильми скинув, як птах підбитий. „Ну як, – каже, – тобі сказати... це не я вирішив, це хтось вирішив за мене“. „О, – каже Ніна, у тебе буде дитина?“ (А я що? Я мовчу – за мене теж наче все вирішили). А Том їй на це: „Хіба це не найзвичайнісінька в світі історія? Ось ти, Ніно, теж бережися, а то р-р-рраз, залетиш, і що тоді будеш робити?“ „О, – каже Ніна, – я такхотіла би дитину“. Том сміється: „Ти краще користуйся презервативами, коли... коли...“, – і показує непристойний жест, один палець у рурці з п’яти інших. „Або, – каже, – аборт“. Мені це набридло, і я не витримую. „Зрозуміло, – ліплю навпростець, – вона завагітніла від тебе і зробила аборт“. „О, – відказує, Том, – як би я цього хотів. Але, на жаль, вона хоче чогось іншого“.   Пауза.

   „Пам’ятаєш, – звертається вже до мене, – я тобі ще у вівторок казав, що в мене біда“ (а ще вдає із себе п’яного, а насправді пам’ять у нього, як бритва). „Так, – кажу, – чого ж не пам’ятати“. „Ось цим я і пригнічений“. „Ясно, – кажу. Але воно ж мусить якось налагодитися“. А Ніна й собі: „Слухай, а ти одружися, правда, тобі ж, може, сподобається. І дитину заведи, а то знищите зараз, потім шкодувати будеш“. Том вибухає. „Я? Шкодувати? О, звісно! Я буду дуже шкодувати, – буряковіє він, – що мені поламали життя, і все через якогось чер-в’я-ка!“ Регоче, лупить руками по столу. „Чер-в’я-ка, якого насправді навіть не-ма-є! Черв’яка сраного!“

   Я смикаю Ніну за рукав. „Ході- мо додому“, – кажу по-російськи. Том злісно смикає мене за рукав: „Не смій їй підказувати, про що зі мною балакати!“ І раптом у розпалі цієї сцени він відвертається від Ніни, нахиляється до мого вуха, бере мене за руку нижче ліктя. Ніна делікатно відвертається. „Ось, – шепоче Том, уяви собі, що в тебе з ... Р... у тебе ... з... Р... – він виразно інтонує ім’я – мала би бути... дитина. І твій ...чоловік – інтонує Том – ...твій чоловік би про це довідався. Ну, звідки, мовляв, оця... дитина? Почалися б суди, справа про батьківство, ну, як тобі це?“

   Він відпускає мою руку. Дивно, його губи щойно майже торкалися моєї шкіри, його запах був зовсім близько, а я не відчувала нічого. Так, ніби він був стерильний (не в сенсі батьківства, хоча...) – просто стерильний, чоловік без запаху, без тіла. Я нахиляюся до його вуха і шепочу туди (знову ні доторку, ні запаху не відчуваючи):„То ось що з тобою трапилося?“ „Ні, – каже він по паузі, – зовсім ні. Нічого зі мною такого не трапилося. Я вже сказав тобі, що зі мною трапилося“.

   Дивиться на мене, а тоді каже: „Слухай, я знаю, що це з мого боку було по-свинськи“. „Що саме?“ – питаю я. „Те... що я тобі ляпнув. Це було по-свинськи“. Неможливо сказати, чи він соромиться себе зараз, чи грає, чи його сором не так контекстуальної природи, як екзистенційної. Я мовчу. Потім питаю: „А для чого ти це сказав?“ „Чому я це сказав? – перепитує він і замовкає надовго, на переніссі різкі зморшки, і – вперше – осмислене обличчя. „Чому я це сказав... як би це пояснити... я пояснив би, але не хочу аж так відкриватися“. „А ти спробуй, – під’юджую його – однаково ж не збрешеш“. „Так, – промовляє, наче каменюки вергає, – тобі не збрешу; я ж не такий дурний, я ж прекрасно розумію, щобрехати тобі немає сенсу; я відчув, що зірвався і падаю, і захотів, аби ти впала зі мною, за компанію – б’є ліктем під лікоть і регоче. – Розпатякався я сьогодні. Але не в тім річ. Вибач“.

   Я бачу, що він не вибачається, а бреше. Навіть якщо не хоче брехати.

   „Та я, – кажу, – не гніваюся“. „Я бачу, – каже він. – Бачу, що ти не гніваєшся“. Говорить це таким тоном, яким могла б говорити людина, засуджена на смерть і зламана. „Я, – кажу, – не гніваюся, тому що спостерігати за людьми набагато цікавіше, ніж гніватися на них“. „Так, – каже тоскно Том, в очі не дивиться, – я знаю, я й сам такої ж думки“.

   Ну, підводимося ми з Ніною, нам таки час іти, вже пізно. Том кривить дику усмішку, мовляв, здогадалися, дурепи. Ще раз вибачається. Я досягаю до його стерильного вуха і шепочу: „Не переймайся“. Я знаю, навіщо це роблю. Бо він чекає від мене інших емоцій. Але їх у мене нема. Я надто багато втратила. Я втратила так багато, що далі вже втрачати нічого, і все, що зі мною стається тепер, – це лише здобутки.

   Том цілує нас у щічки, обіймає на прощання, відчиняє двері. Як каже моя цьоця,– „ізвінітє, что встрєтілісь“. Ми усміхаємося і йдемо. Черв’як. Ненароджений черв’як. На вулиці я розповідаю Ніні, що сталося. Вона заходить у найближчу тютюнову крамницю і купує цигарку. Палить. Я не палю.

 

   Вдома Ніна лягає спати. Я лягаю на підлогу і обіймаю руками коліна, підтягаю їх до грудей. Я ще навіть не знаю, скільки можу вмістити. Потім перевертаюся на спину, лицем вгору. Очисти моє лице, прошу я, очисти моє лице. Згадую, що Том похвалявся мені своїм атеїзмом. Що, питав мене він тоді, ти із країни атеїзму? Я сказала, не знаю, це важко знати напевно. Те, що з країни Гулагу – це точно. З Гулагу, де всі п’ють. Гулаг, алкоголізм, каже Том, нічогенький собі історичний тягар, та ще і атеїзм на додачу. А ось і ні, кажу. Вже хто-хто, а з моєї родини атеїстом ніхто ніколи не був.