Український журнал - 1/2010

Рецензії та анотації

Сняданко Наталка.

Комашина тарзанка: повість, оповідання,

Харків, Фоліо, 2009, 283 с. Серія „Графіті“.

   У нещодавньому інтерв’ю „Українському журналу“ письменниця Наталка Сняданко зізналася, що любить авторів, котрі вміють здивувати, і, вочевидь, цей же принцип сповідує й сама. Її нова книжка „Комашина тарзанка“ є своєрідним експериментом авторки, в якому на читача чекає новий підхід до форми, зображення психології стосунків і побудови сюжету.

   Власне, книжка складається з повісті „Комашина тарзанка“ й додатку із зовсім різних оповідань. Так, п’ятидесятисторінкова „Ніч на Івана Купала“ теж цілком заслуговує на означення невеликої повісті, де студенти, котрі відправляються на практику до глухого села, в ніч на Купала потрапляють у пригоду, де переплітається містика, померла душа й п’яні „рагулі“. В той же час оповідання „Червона лінія U2“ і „Відчинено двері до Малої Європи“ більше заслуговують називатися есеями, в яких Сняданко розповідає про свої пригоди в Берліні й у візовому відділі польського консульства у Львові. Натомість „Невловима лірика буднів“ і „Конкурс Найбридкіших Смертників“ оповідають про історії, котрі цілком могли мати місце в реальному житті й імовірно, що навіть не є повністю вигаданими. Проте основним текстом збірки, звісно, є вже згадана повість „Комашина тарзанка“.

   Почну з того, що цей текст хотілося б читати вголос і неодмінно непоспіхом. Історія про заплутані стосунки подружньої пари, котра потрапляє у загублений серед таємничого лісу готель, варта якогось голлівудського сценарію фільму жахів, проте Наталці Сняданко вдається вирватися з цієї, здавалось би, безнадійної пастки і ми спостерігаємо дивний і захоплюючий розвиток сюжету, який затягує нас у внутрішню сторону життя героїв. Цей текст, майже позбавлений діалогів, часом нагадує безсюжетне плетиво спогадів, дитячих комплексів і фобій, які переростають у реальні проблеми в дорослому житті, роздумів і ліричних відступів. Але дочитавши повість до кінця, переконуємося, що фабула вибудувана вміло й незвично – історія розгортається в листах, які подружжя пише одне одному, живучи в одному готелі, біля якого можна знайти лише цвинтар, де на когось чекає могильна плита без імені. Кожен лист від дирекції готелю, котрий отримують герої, дозволяє переступити на новий рівень свободи і самоусвідомлення, саме в такий спосіб закохані детально переповідають і вивчають свої проблеми й тріщини в стосунках, іноді ніби сповідаючись перед собою і партнером. Їхні стосунки, що нагадували „комашину тарзанку“ – тремтливе павутиння між дерев, котре видно на яскравому сонці чи під пильним поглядом автора, з кожним новим листом стають міцнішими й врівноваженішими. Такий вдумливий, майже медитативний підхід до тексту, в якому приховано драматичний і напружений сюжетний нерв, безумовно принесе насолоду різним категоріям читачів, а сучасній українській літературі – нову і якісну планку.

   Жодна деталь не вислизає від письменниці, і читач – рядок за рядком, – затамувавши подих, стежить за тим, як двоє закоханих людей, переборюючи давно назрілі проблеми, сумніви й зради, повільно, але неухильно рухаються до взаємного порозуміння і гепі-енду.

Андрій Любка, Ужгород 

СЛОВА У МИТЬ ТВОРЕННЯ СВІТУ

Ярослав Довган.

Райський птах в осінньому саду,

   Колись половина Франківська цитувала його „не від того я помру, що на світі буде война, а від того, що вона мого вірша недостойна“, і навіть зараз, через роки, хвилі того фантастичного відчуття власної молодості й неповторності ще б’ються об береги наших артерій і вен. Тобто вірші цього поета вже давно стали невід’ємною часткою багатьох життів і певною мірою створили не одного з нас... Тепер на зміну „войні“ прийшов „райський птах“, отой, який „Аж раптом – сяйво, де й поділась стома. / Райський птах“ з вірша нової поетичної збірки івано-франківського поетаЯрослава Довгана „Райський птах в осінньому саду“. І ця метаморфоза дає чудову нагоду пожити новим, іншим життям, на межі між дійсністю та уявою, між реальним і бажаним, між можливим і неможливим, таким непевним і таким прекрасним...

   Юрій Андрухович у маленькій передмові до „Райського птаха...“ пише:

„Розкошування в мові, в її найглибших западинах і улоговинах, філігранна гра інтонаціями, чуттєва відкритість і прозора мудрість, а також особливий джазовий ліризм – усе, за що любимо вірші (та й самого) Ярослава Довгана, досягає в цій найновішій збірці найвищої недосяжності...“, і з ним погоджуєшся беззастережно. І для себе відкриваєш у цьому „досягненні недосяжного“ абсолютну магію: прості, буденні слова раптом набувають особливого магнетизму і особливого значення, коли призма поетового сприйняття і відчуття розбиває їх на сотні відтінків, надаючи особливої чистоти і глибини – „за тріщинами стежечкою злущеного тиньку /прийшов сюди, щоб пересвідчитися – / нап’яті небеса ще надимаються?“. І, шукаючи їй логічного пояснення, доходиш висновку, що Ярослав Довган володіє одним рідкісним даром – неймовірно справжнім, я б сказала, метафізичним, первісним відчуттям слова. Можливо, це результат багаторічних творчих по-шуків, помножених на добру фундаментальну освіту, можливо, просто знання – інтуїтивне, ірраціональне, нічим не вмотивоване. Відчуття-знання одного з небагатьох, хто володіє реліктовою пам’яттю мільярдів поколінь про те, якими були слова у мить творення світу...

   Звідси і вміння довершено і витончено, чутливо і чуттєво фіксувати всі найтонші прояви, – невидимі й майже невідчутні, – людського буття, акумулювати в собі стільки любові до світу, справжньої і життєствердної, щоб могти дозволити собі так розкішно сказати – „Лавка. Мокрий лазар. / Кома двірника. Двокрапка пса. / О, якийсь пролаза! / Ні, то фірман йде з мішком вівса“. З цими рядками віришу безсмертя. Своє і всіх. Віриш у незнищенність усього сущого. У вічну гармонію і музику сфер.

   І, певна річ, такі делікатно-роз кішні вірші потребували й відповідного художнього оформлення. Його зробив колись івано-франківський, а вже довгі роки київський художник Мирослав Король. Обкладинка та ілюстрації виконані „вогняною витинанкою“ – абсолютно унікальною авторською технікою, коли вогняна графіка паперу випалює все зайве, суєтне і неважливе, залишаючи рафіноване у своїй чистоті сподівання на можливу появу райського птаха в наших осінніх садах...

Марія Микицей, Івано-Франківськ

ЛЕГЕНДИ БАТЯРІВ

Винничук Юрій.

Легенди Львова. Книга друга,

   Львів називають чаклунським містом, кажуть, що коли потрапиш туди хоч раз, то повертатимешся знову і знову. Кажуть, що Львів – то другий Париж з мальовничими вуличками, чарівними панянками і норовом справжнього „лева“. Що то місто з присмаком кави, в якому орієнтуватися можна лише за дивовижними архітектурними пам’ятками, бо зрозуміти, який саме номер „отого он будинкуз різьбленим ґанком“, – просто неможливо через відсутність таблички з тим номером. Та найбільш чарує Львів своїми міфами і легендами.

   Після того, як у 1999-му з’явилася перша книга Юрія Винничука „Легенди Львова“, туристи і львів’яни повірили в існування потойбічного життя міста, у водяників, бузинову пані, лісових духів і в багато чого ще, про що вголос – зась. Цю книгу повинен мати кожен, хто приїжджає до Львова, за нею вже вчаться діти, а гіди проводять екскурсії вуличками, описаними в ній. За 10 років книга стала часткою міського життя, львів’яни ретельно простудіювали викладені в ній легенди і терпляче чекали продовження. І от нарешті у видавництві ЛА „Піраміда“ з’явилася друком Книга Друга „Легенди Львова“, визнана на цьогорічному Львівському книжковому форумі однією з найкращих.

   Нові легенди збиралися Винничуком по відділах наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, архівах преси XIX – поч. XX ст., записувалися з розмов зі старожилами Мечиславом Губріновічем, Марією-Анною Голод, Степаном Приймаком та іншими. Власне, легенди тут тісно переплітаються з топографією, історією, релігією, з фантасмагоріями та іронічними притчами. А Львів постає „велетенським котлом, у якому представники різних націй дали життя багатьом явищам“. А явища ці – зокрема, й водяники та упирі, закохані дідьки і дивовижні птахи, чарівники та відьми, скнилівські та холмські мудрагелі.

   Починається Львів у Винничукових хроніках зовсім не з короля Лева, а з образу Божої Матері, заступниці Львова і батярів (або ж „солодких вар’ятунців“, як кажепро них автор), які і є справжніми „засновниками Львова“. Ті батяри перебрали риси вірменських та грецьких купців, німців, мадярів, поляків та євреїв, і... вийшли справжніми сучасними львів’янами: практичними, хитрими, гонористими та задиркуватими, „казкарями“ й фантазерами. А основне – вони веселі бахурі й гультяї, які полюбляють цмудлити „бровар“ (пиво) і „цьмагу“ (горілка), сидіти в кнайпах, файно бавитися, а кров їхня – українська.

   Крім історій про мерців, духів, чортів та упирів, Винничук вміщує розповіді про „маленькі дрібниці“ з історії міста у розділах „Було – не було“ і „Духи Львова“ про народження сміху, про львівських левів, про будинок-марево і покій №13, що був лише в готелі „Європейський“, та й то з’являвся і зникав на власний розсуд. А завершує свої переповідки автор розділами „Веселі трафунки“ та „Єврейські легенди“ про те, як німці отримали фраки, перемігши чорта в перегонах; як хлопець змусив заплатити антиквара за стару розбиту скрипку, як за Страдіварі; і як єврей Фойфель, купивши козу, приводив додому цапа.

   Вигадані історії львівського минулого майстер слова Юрій Винничук переповідає мовою тих часів, з архаїзмами, діалектизмами та збереженням старої граматики. Можливо, тому „Легенди Львова“ сприймаються не як фантазії, а якусім відомі бувальщини, відшліфовані й прикрашені безконечними переказами.

   А основне, що на сторінках „Легенд“ сучасні львів’яни можуть віднайти загублену стежку до прадавнього Львова, з його чудасіями і міфами, піснями й анекдотами, водяниками та мудрагелями.

„БЕЗМОВНА КУБАНЬ“ ПЕТРА ТКАЧЕНКА

Ткаченко П. И.

Кубанский говор. Опыт авторского словаря,

Краснодар, „Традиция“, 2008, 288 с.

Ткаченко П. И.

Кубанские пословицы и поговорки.

С. Д. Мастепанов о пословицах и поговорках

народов Северного Кавказа,

   На превеликий жаль, зникає колоритна кубанська „балачка“ – говірка нащадків запорозьких козаків, що мешкають на Кубані з 1793 р. Тому, коли вийшли книги„Кубанский говор“ и „Кубанские пословицы и поговорки“, та ще й в обкладинках, стилізованих під український рушник, спершу була радість з приводу того, що в них зафіксовано те, рідне з батьківського дому, що живе вже лиш у пам’яті. Однак…

   Автор книг вірно відзначає, що „мова мешканців [Кубані] складалась із двох мовних стихій і культур – російської та української“ (носіями першої були козаки-лінійці, переважно вихідці з Дону, а другої – чорноморці, колишні запорожці). І пізніше розмежування не нівелювалося – ні з об’єднанням у 1860 р. Чорноморського та частини лінійного військ в одне Кубанське козаче військо, ні у 1918 р., коли у Кубанській Раді були створені дві фракції – чорноморців (українців) і лінійців (росіян), ні на еміграції, де існували дві кубанські діаспори.   Однак П. Ткаченко твердить, що „в другій половині ХІХ ст. на Кубані формується єдиний етнокультурний простір“ і тому, нібито, відособляти два основні діалекти Кубані – донські говори російської мови та кубанські – української „є справою просто ненауковою“. Ще й доводить, що якщо „діалект одного з регіонів Росії подається на мові суміжної держави“, то в такому разі „неминуче постають проблеми <...> немовного характеру“ (?). Якщо слідувати такій „логіці“, то мову мільйонів росіян України не можна називати російською, адже для України вона теж є мовою „суміжної держави“…

   Хоча власне словникові статті у П. Ткаченка підтверджують, що слова кубанського діалекту належать саме українській мові. Вона практично тотожна лексиці степових говірок України. І неправда, що такі звичайні слова як женці (рос. жнецы), долонь (рус. ладонь) є „словами з химерною інверсією“, а форма інфінітиву на –ть: балакать,будувать, є буцімто „українськими словами, що змінили своє закінчення, пристосувавшись до російської мови“. Така форма побутує чи не у половини населення України, до речі, вона є припустимою і в літературній мові.

   У словах вогонь (рос. огонь), вузол (рос. узел), хліб (рос. хлеб), тітка (рос. тётка) Ткаченко вбачає якусь „заміну звуків“, хоча кубанці просто продовжують вимовляти ці слова так, як їх колись вимовляли їхні предки-запорожці, не „замінивши“ тут нічого.

   Шкода, що прагнучи аналізувати діалект української мови, автор книг сам її не знає. Більше того, ще й хизується цим, пишучи, що її „на Кубані ніхто не знає, окрім <…> несамовитих українофілів“. Звідси й дивакуваті перекручування на кшталт того, що у прислів’ї „Невістка – чужа кістка“ – слово кістка це нібито кісничка – „стрічечки, за допомогою яких нареченій накручували кучері перед тим, як іти під вінець“. Але ж у цьому слові, що походить від коса, немає т, як у слові кістка, і за мовними законами воно не може тут з’явитися. Анекдотичним є пояснення вислову швидка Настя як „скора на руку, легка на підйом працівниця“, хоча це всього-навсього… діарея.

   Залишається лише пошкодувати, що справа збереження яскравої говірки кубанських станиць у розглядуваних книгах перетворилася на політизоване видання, що ґрунтується не на методології філологічної науки, а на власних уявленнях автора (часто – дуже дилетантських) про мову, діалект і фольклор.

Володимир Пукіш, Анапа