Український журнал - 2/2010

Міни сповільненої дії вже почали вибухати

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Марко Смеречинський, Варшава

 

   Сеймик Підкарпатського воєводства Польщі нещодавно прийняв заяву про „вшанування жертв геноциду поляків на Східних Кресах Польщі, вчиненого злочинцями з Організації Українських Націоналістів і так званої Української Повстанської Армії”. Це вже третій майже тотожний за змістом документ, прийнятий депутатами самоврядного органу. Кілька місяців тому подібні документи ухвалили депутати Опольського та Дольношльонського сеймиків. Ці документи не є поступом в українсько-польській дискусії про минуле, проте до сучасних взаємин України й Польщі можуть внес ти певні нюанси.

 

   Схвалення трьома органами місцевого самоврядування саме такого змісту документів можна аналізувати кількома способами. По-перше, це прояв зростання активності антиукраїнських кресових сил, що підсилювалася впродовж 2008 та 2009 років. Результатом їхнього пожвавлення був злив антиукраїнських матеріалів у ЗМІ (причому, на відміну від минулих років, не у маргінальні, а в передові медіа), далі ухвала Сеймом РП у липні 2009 року заяви у справі трагедії поляків на т.зв. Кресах та ряд інших подій регіонального та загальнодержавного масштабу на зразок відкриття пам’ятників, пам’ятних дошок тощо. Безперечним символом-зіркою, брендом цих подій став ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський, котрий не пропустив жодної нагоди, щоб не проголосити „правди” про злочини українських націоналістів чи обізвати президента В. Ющенка „націоналістом і захисником фашистів”.

 

Політичне роздвоєння

   По-друге, ці події – це прояв своєрідного політичного роздвоєння чи, вірніше, політичного лицемірства партії Право та Справедливість (PIS). Адже, з одного боку, лідери цієї партії і сам президент Лех Качинський (висуванець партії на президентський пост) ніби розуміють вагу стосунків з Україною і підтримують ідею українсько-польського примирення. Вони ж нібито відмежувалися від явних антиукраїнських починань і критикують теперішній уряд разом із правлячою Громадянською Платформою (PO) за відсутність пропозицій для України і провал східного напрямку польської політики. Але, з іншого боку, саме за їхньою згодою різні партійні ланки PIS у регіонах ангажуються у відверто антиукраїнських акціях. Причому, тут аж ніяк не йдеться про випадковість чи одноразовість, оскільки жодна скандальна подія (надання вулиці назви „Жертв геноциду ОУН-УПА” у місті Лігниця чи ініціатива заяв трьох сеймиків) не відбулася без активності політиків PIS.

   Очевидно, ці акції підтримувалися також Польською селянською партією (PSL), яка мріє стати першою у питаннях „правди про геноцид на Кресах” і тому підписала договір про співпрацю з найбільш крайніми кресовими силами, і ще у 2008 р. намагалася пропхати у парламенті відповідну заяву. Але у випадку угруповань із ПНР-івським корінням або націоналістичною чи проросійською орієнтацією (як скажімо, Ліга польських сімей (LPR)) нема чому дивуватися, проте PIS будує своюполітичну позицію, як найбільш прагматична політична сила, яка ніби розуміє східну політику, в якій Україна відіграє дуже важливу роль, а президент Качинський позиціонує себе опорою нової Європи.

   Деякі лідери PIS, щоправда, несміливо, вже раніше виступали проти польсько-українського примирення. Протестували, наприклад, проти відкриття президентами Качинським та Ющенком у 2006 р. пам’ятника українцям, убитим поляками у селі Павлокома. І те, що нині ці кола взяли гору, свідчить багато про що, зокрема і про те, що досі не відбулося відкриття пам’ятника у селі Сагринь – символічному місцізагибелі у 1944 р. від рук польського підпілля АК українців Холмщини. Саме Сагринь мав бути після Гути Пєняцької продовженням схеми примирення у символічних для обох націй місцях.

 

Замість дружби з Україною нехай буде дружба з Росією

   По-третє, польські кресові і націоналістичні сили вирішили порвати з політикою дружби з Україною не лише у питанні історичного минулого. Нещодавно лідери сьогодні маргінальної партії Ліга польських сімей (яка у 2005–2007 рр. входила разом із PIS до урядової коаліції) закликали польських політиків до більш прагматичних стосунків з Росією, що у конкретиці завжди означає „геть Україну!”.

 

А український контекст?

   Поява таких документів має також український державний контекст. Президентські вибори, конфлікт уряду з президентом Ющенком чи хаос в МЗС не сприяють розумінню загроз, які виникають у сусідніх з Україною країнах. Непевність державного апарату завжди використовується зовнішніми силами. На жаль, з 1991 р. у випадку питань минулого українська дипломатія не зуміла виробити моделі дій навипередження. Коли ми схотіли б назвати ініціативи – публікації, наукові конференції чи інші подібні акції української сторони для знешкодження „міни сповільненої дії”, якою є історичне минуле, – то перелік був би жалюгідно коротким. Майже нічого не внесло постання в Україні Інституту Національної Пам’яті. Бездарність українськоїдипломатії, українських наукових установ в плані нейтралізації конфліктів з минулого досконало використовується польськими (і не лише крайніми) силами.

   Відсутність офіційної позиції Києва й дивна поведінка польських еліт – ніби нічого не сталося – це маловтішні способи реакції на процеси, котрі можуть серйозно вплинути на примирення між поляками й українцями. А гучні, дзеркально радикальні заяви „Свободи” з приводу дій польських кресов’яків лише підливають олії у вогонь.

   Зайняті або залежні від того, „який буде результат змагань у Києві”, дипломати тим більше не спроможні протидіяти антиукраїнським настроям у Польщі, тому у Польщі найближчим часом слід очікувати нових заяв сеймиків, нових антиукраїнських вулиць тощо.