Український журнал - 2/2010
„Східне партнерство–2009” – диво року
(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Лубош Палата, Прага,
редактор газети „Лідове новіни”
З січня 2010 року Європа вже має свого першого президента і міністра закордонних справ. І хоча „президент” Герман Ван Ромпей і голова дипломатії Кетрін Ештон не викликають захвату, йдеться про принципові зміни. З цього огляду вже сам факт виникнення „Східного партнерства”, особливо зважаючи на дике і хаотичне чеське головування, слід оцінювати позитивно. Те, що Євросоюз знайшов у собі сили (і гроші) впродовж кризового року закласти наріжний камінь своїх взаємин із пострадянською Європою, є передусім заслугою нових країн-членів ЄС. З їхнього боку йдеться не тільки про вияв солідарності, але і про природний інтерес. Такі країни, як Польща, Угорщина або Румунія, з теренами на схід від своїх кордонів пов’язують не лише історичні зв’язки, численні меншини, але й зацікавленість у тому, щоб (оскільки ЄС вже не може розширюватися далі на Схід) Східна Європа залишалася стабільним і проєвропейськи налаштованим регіоном. Кавказ, ще один напрямок „Східного партнерства”, має стратегічне значення, коли йдеться про постачання енергетичної сировини з Центральної Азії, що мало б обмежити залежність від Росії – і що, знову ж таки, є проблемою передусім нових членів Євросоюзу.
Оцінюючи обсяг і програму партнерства, необхідно порівнювати порівнянне. А порівнянним у цьому випадку є „Євро-Середземноморське партнерство” (яке спочатку називалось „Євросоюз для Середземномор’я”) – проект, який розпочався за французького головування менш ніж півтора роки тому. Середземномор’я є ключовим регіоном для більшості „старих членів” ЄС, які у минулому мали там свої колонії, а тепер він є ключовим з огляду імміграції (подіб но, як території „Східного партнерства” з цього огляду є важливими для нових членів Євро союзу – лише у набагато довшій часовій перспективі і набагато більших кількостях). Євросоюз має з цими країнами тісні стосунки, що тривають десятиліттями – з 1995 року існує так званий „Барселонський процес”, Туреччина веде діалоги про вступ, Марокко й Ізраїль у 2000 році уклали угоди про асоційоване членство тощо. І якщо порівнювати „Східне” і „Середземноморське партнерство”, перше слід вважати успіхом, хоч може й Україні, з її великими амбіціями щодо членства, так не здається. Визначальним моментом є, звісно, фінансування проекту, а воно, на щастя, забезпечене в рамках нового європейського бюджету щонайменше до 2013 року. 600 мільйонів євро загалом не є вражаючою сумою, але на початок і це непогано.
Впродовж перших шести місяців вдалося започаткувати роботу цілого ряду конкретних проектів, ціллю яких є „європеїзація” членів партнерства – як, наприклад, системи боротьби з корупцією, незалежність судочинства, підвищення рівня охорони кордонів (що являється умовою майбутнього безвізового режиму), обмін молоддю, перші стипендіальні програми з під тримкою у п’ять мільйонів євро.
Одним з найбільших проектів є ремонт енергетичних мереж, на який Європейський банк реконструкції і розвитку надасть Україні один мільярд євро. У 2010 році повинна запрацювати програма для підтримки малого і середнього бізнесу. Важливим моментом є також те, що після травневого установчого саміту восьмого грудня відбулося (вже за шведського головування) засідання міністрів закордонних справ країн ЄС і партнерства. А також те, що цей ритм не буде сповільнено за іспанського головування, яке, цілком логічно, буде більше орієнтуватися на сусідську політику у Середземномор’ї.
Угорщина, яка наступною головуватиме в Євросоюзі, вже оголосила, що організує в Будапешті саміт „Східного партнерства”. Хотілося б вірити, що він матиме більш гідний склад учасників, ніж установчий саміт у Празі, на який із „велетнів” ЄС приїхала лише канцлер Ангела Меркель. Німеччина проявляє тривалий інтерес до„Східного партнерства”, яке має дуже велике значення для її розвитку. Важливий сигнал надійшов і з Росії, коли на початку грудня минулого року президент Дмитро Медведєв оголосив про те, що Москва не бачить у партнерстві нічого поганого, а міністр закордонних справ Сергій Лавров під час візиту до Білорусі сказав, що Росія сама могла би взяти участь у деяких програмах. У багатьох це, можливо, викликає певні підозри, але з точки зору багатьох „проросійських” західних членів ЄС це, навпаки, є сигналом, чому програму варто підтримати або хоча б не блокувати.Звісно, „Східне партнерство” – це не прямий шлях до Євросоюзу, але, принаймні, це нагода не втратити контакт з Європою і підготуватися до вступу або до певної форми асоціації з ЄС. „Східне партнерство” не обов’язково слугуватиме постійною „заміною” повноправного членства. Тут варто згадати „Середземноморське партнерство”, членом якого є і Хорватія – країна, яка вже у 2012 році стане членом Євросоюзу.
