Український журнал - 2/2010

Три причини полюбити Міхніка

   Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

   Кілька років тому очолювана Адамом Міхніком „Газета Виборча” випустила на DVD десятисерійний цикл розмов польських інтелектуалів з Лєшеком Колаковським. Одну з тих розмов – про історичну пам’ять – провів сам Адам Міхнік. Розмова, ясна річ, вийшла змістовною, і все мені в ній сподобалося, крім певної формальної дрібнички, яка не те, що викликала мій спротив, а просто звучала трохи дивно. Ні, звісно, я знав про легендарні заслуги Міхніка і розумів, що це розмова давніх приятелів, але все одно його звертання на „ти” до вісімдесятирічного – і не свого – дідуся (навіть без урахування того, що цей дідусь – найвидатніший польський філософ сучасності) видалося мені злегка панібратським. Невдовзі по тому я познайомився з Міхніком особисто. На другій хвилині експресивної балачки пан Адам, чарівно затинаючись, уточнив, що він не є жодним паном – лише Адамом. А хвилині десь так на п’ятій я вже не пам’ятав про ті далекі часи, коли звертався до нього інакше. Причому, звинувачувати себе в панібратстві мені якось і на думку не спало. Ну, це так, інтродукція, після якої можна перейти безпосередньо до заявлених у назві причин.

   Причина перша – це, зрозуміло, понад двадцятирічна, аж до моменту повалення комуни влітку 1989-го, опозиційна діяльність Міхніка. Що цікаво: батько Адама свого часу захопився у пошуках справедливості комуністичними ідеями і за спробу державного перевороту загримів у міжвоєнній Польщі на вісім років до в’язниці. Коли батькова мрія про світле комуністичне майбутнє здійснилася, настала синова черга мотати тюремні терміни – цього разу (точніше, три рази) вже за антикомуністичну діяльність і, звичайно ж, знову за спробу повалення „законної” влади. Справжнім дисидентським стартом став для Міхніка 1968 рік, на який припали активна участь у студентських страйках, виключення з університету, арешт, вирок суду і початок слави незламного борця з режимом. Протягом наступних двадцяти років нудьгувати Міхніку також не доводилося: електроламповий завод, самвидав, Комітет захисту робітників, „Солідарність”, ще два ув’язнення – і нарешті 1989 рік, Круглий Стіл команди Валенси з командою Ярузельського, домовленість про допуск опозиції до виборів, заснування „Газети Виборчої” і – 4 червня – безкровна, алестовідсоткова перемога над комуністами. Її наочним символом став здобутий того дня персонально Міхніком мандат депутата Сейму знову незалежної Польщі.Підсумовуючи, про першу причину полюбити Міхніка можна сказати словами професора Ягеллонського університету, літературознавця і публіциста АнджеяРомановського: „У комуністичній Польщі він зламав бар’єр страху. Його затримували, цькували, обшукували, ув’язнювали, атакували та висміювали у ЗМІ – і він став розпізнавальним знаком польської опозиції. І ця його безкомпромісна, героїчна постава була для комунізму в ПНР найбільш болісною та принизливою, а врешті – вбивчою… Навіть важко собі уявити, де б ми опинилися, якби у нас не було Міхніка”. На відміну від Анджея Романовського, нам, українцям, це уявити неважко: ми знаємо одне таке місце на мапі світу. А втім, і воно без Міхніка було б сьогодні ще гіршим, ніж є. Чому? Не знаю, наскільки відповідає дійсності миле українській душі гасло Пілсудського, а згодом Гедройця: „Без вільної України немає вільної Польщі”, – але впевнений, що на практиці без тодішньої перемоги вільної Польщі ми б дотепер чекали на свою Біловезьку угоду. Зрештою, саме Міхнік першим серед„офіційних закордонних осіб” – за два роки до розвалу Союзу – відчайдушно заявив на установчому з’їзді Народного Руху: „Хай живе незалежна Україна!”. То як же його за це не полюбити?

   Друга причина – це те, що Міхнік зробив і продовжує робити після 1989 року. Щоправда, чимала кількість поляків (передусім – правої орієнтації) навряд чи її визнає, але мені вона здається не менш важливою. Чого можна було б очікувати від безкомпромісного борця з комунізмом на посаді головного редактора найбільшої і найвпливовішої газети Польщі? Різних речей. Наприклад, безжалісного добивання своїх вчорашніх переслідувачів. Міхнік натомість узяв (і дотепер тримає) курс на пошуки компромісу. Компроміс у його розумінні не означає замовчування проблем, так само, як амністія не означає амнезії. Просто, будучи переконаним демократом, він не втомлюється повторювати, що „суб’єктами демократії є люди,а не ідеї. Тому в демократичній державі можуть зустрічатися та співпрацювати громадяни – незалежно від конфесії, національності, ідеології”.   Цей „людиноцентризм” аж ніяк не гарантує побудови ідеального суспільства. Навпаки: оскільки люди – істоти далеко не ідеальні, то там, де вони беруть гору надідеями, про ідеальне суспільство можна забути. Але там, де ідеї беруть гору над людьми, взагалі починається пекло у вигляді націоналсоціалізму, комунізму чи ще якогось маоцзедунізму. Польща – чого гріха таїти – складається з різних ідеологічних елементів, зокрема й націоналістичних, антисемітських та антиукраїнських. Однак ціелементи не заважають їй ставати дедалі людянішою європейською державою і заразом намагатися витягнути із совкового лайна Україну, до чого Адам Міхнік безперечно докладає максимум зусиль. Досить згадати численні прихильні до нас публікації, досить згадати об’єктивні репортажі на шпальтах „Газети Виборчої” Павела Смоленського чи Марціна Войцеховського, досить згадати спільне Міхнікове з Ющенком звернення до країн ЄС у 2004 році „Прочиніть двері Україні”. Інша справа, що ті двері залишилися зачиненими, але якщо в цьому хтось і винен, то аж ніяк не Адам Міхнік.

    Нарешті, причина третя. Сформулювати її найважче, зате відчути найлегше. Минулого року в Україні вийшла збірка есеїв Міхніка „У пошуках свободи”, а також книга Казімєжа Мочарського „Бесіди з катом”, до якої Адам написав передмову. Тож ми поїхали в тижневу презентаційно-туристичну подорож Україною. Протягом того тижня Міхнік зачарував мене. Зачарував виступами і застіллями, серйозними розмовами й анекдотами, точними спостереженнями і в’їдливими жартами, зокрема – з приводу самого себе. Наприклад, він розповідав, що шість років, проведених ним у комуністичних тюрмах, дають йому право почуватися героєм, але тільки в Польщі. Тим часом на тлі українських дисидентів з їхніми термінами він виглядає „абсолютним комсомольцем”. Коли ж я йому розказував, що не можу терпіти мало не 80 % населення своєї країни, Адам відповідав: „То ти любиш 20 % українців? О, ти великий націоналіст! Я не знаю жодного поляка, який би любив 20 % поляків”.

   Одне слово, Міхнік – харизматик, ось у чому справа. А ще він чомусь не втратив оптимізму стосовно України і весь час переконував мене, що найгірше в нашій історії вже позаду, і що найважливіше – державну незалежність – ми вже маємо, і що існують великі шанси на краще майбутнє, якщо тільки Росія нам їх не зіпсує. І ставалося диво: я, ідейний мізантроп і песиміст, для якого слова „майбутнє” і „цвинтар” є такими ж синонімами, як „проституція” і „політика”, раптом починав йому вірити. Я і сьогодні б йому повірив, якби він знову опинився у Чернівцях і сказав мені щось підбадьорливе – як того разу, коли, змучений моїми постійними „контраргументами”, Адам з конспіративною міною старого дисидента нахилився до мого вуха і, неповторно інтонуючи, промовив: „Saszko, o-o-odpierdol się”.