Український журнал - 2/2010

Іван Світличний – противник усіх фундаменталізмів і фанатизмів

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   Текст: Іза Хруслінська, Варшава

 

   „Доброокий“ – так Василь Стус назвав Івана Світличного у вірші, написаному після першого арешту Світличного влітку 1965 року. А в листах до сестри і дружини Світличного додавав: „Все кращого в мені – це Іван. Усе кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздарував себе про проскурах. Виняткова роль, виняткова самопожертва – без тіні докору“.

 

   Іван Світличний був однією з чільних постатей українського дисидентського руху. Такий образ виринає й зі спогадів його друзів, шістдесятників, зокрема Михайлини Коцюбинської, Василя Стуса, Зиновія Антонюка, а також тих, хто (як Микола Горбаль, Семен Глузман чи Гілель Бутман) познайомилися з ним допіру в таборі. І просто не віриться, що сьогодні в Україні його постать нікому, властиво, крім нечисленного кола дисидентів, невідома.

   Світличний, поряд з Василем Стусом, Валерієм Марченком, Олексою Тихим і Юрієм Литвином, належав до трагічних постатей дисидентського руху. Табори забрали життя цих людей, а часи, в яких вони жили, не дозволили сповна реалізувати свої творчі й літературні потенціали. Проте в 60-і і 70-і роки, „перебуваючи під пильним наглядом, Світличний попри все пише і часом навіть публікує статті, перекладає Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, інших авторів з польської, турецької, сербської”. Водночас в його долі відобразились усі найважливіші аспекти українського дисидентства 60–70-х років. Вона тісно вплетена в історію українського руху антирадянського опору. Почнемо, однак, з кінця.

 

Не вірив, не боявся, не просив

   Іван Світличний помер в уже незалежній Україні, у жовтні 1992 року, але за словами його дружини, яку друзі називали Льоля, – „Іван фізично помер у ліжку в Києві 1992 року, а як творча людина – загинув у серпні 1981 року в засланні на Алтаї”. Тоді в нього стався інсульт, в результаті якого його паралізувало. На Алтай Світличний потрапив після відбуття 7-річного строку в таборі, а на додаток ще мусив відбути 5 років заслання. Він був інвалідом з юності: в 1943 році, підлітком, він закладав вибухівку, щоб підірвати німецьке авто, але заряд вибухнув у нього в руках, і йому відірвало пальці. Тим не менше в таборі його примушували до важкої фізичної праці. Під кінець табірного строку він потрапив до лікарні зі спазмами судин мозку, хворів майже рік, на додаток занедужав ще й важкою формою жовтухи. І незважаючи на це, його в 1978-му вислали на Алтай, хоча було відомо, що важкий клімат і відсутність медичної опіки може лише пришвидшити смерть. На Алтай засилали найзапекліших рецидивістів, покидьків суспільства, тут була підвищена радіація. Його дружина, щоб бути з ним і піклуватися про нього, приїхала до нього на заслання. У 1981 році він пережив ще й інсульт і клінічну смерть. Льоля, щоб не залишати Івана самого, працювала санітаркою, а ще – на кухні в сільській лікарні, де Івана оперували. Коли він уже міг жити в виділеному йому гуртожитку, над його ліжком висіла карта Радянського Союзу: Іван просив позначити на ній місця, де сидять його товариші. З великим зусиллям говорив, посміхаючись: дивись, Льолю, українці окупували цілий Сибір! Коли в 1983 році його звільнили, додому мусив повертатися поїздом, не міг летіти літаком. Вони з Льолею їхали тиждень. Малесеньке помешкання Світличних було на четвертому поверсі в будинку безліфту, тому навіть не було можливості вивозити Івана на прогулянку, на повітря. Він майже не говорив, а за три роки перед смертю цілком втратив мову, був повністю паралізований. Дружина Світличного залишилася вірна девізові, за яким жив її чоловік, девізові зека: „Не вір, не бійся, не проси”. Вона не звернулася до Спілки письменників, щоб їм надали краще помешкання. На могилі Світличного на Байковому кладовищі, згідно з його останньою волею – неподалік від могили Василя Стуса, стоїть козацький хрест з написом „Він був світильником, що горів і світився”. Іван був похований у вишиванці, подарованій йому Василем Стусом.

 

Там, у ластів’ячому гнізді

   Світличний, як Стус та Дзюба, був вихідцем зі Східної України, з Луганщини. Цікавим є той факт, що значна частина українських дисидентів, попри усталений стереотип, походила не із Західної України, а з найбільше совєтизованої і русифікованої Східної. Надія, сестра Івана, також була активно задіяна в дисидентському русі і так само, як брат, була в таборі. Під час Голодомору 1932–1933 років їхній матері вдалося дістатися на Донбас і там працювати, щоб урятувати родину від голоду. Згодом Іван у Харкові отримав філологічну освіту. І вже тоді, в молодому віці, проявилися ті його риси, які вповні розкрилися в 60–70-х роках. Його однокурсниця згадує: „Всі ми ставилися до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його “свєтлой лічностью“. Це пов’язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював доброзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м’якою, беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість”.

    Після навчання Світличний приїжджає до Києва, де працює в Академії наук. Також він був пов’язаний (як згодом багато шістдесятників) з Інститутом літератури Академії наук України, з часописом „Дніпро”, з видавництвом „Наукова думка”. На зламі 50–60-х років Іван Світличний, поряд з Іваном Дзюбою і Євгеном Сверстюком, був найбільш нонконформістським українським літературним критиком. Але коли через зв’язок із діяльністю середовища, яке згодом отримало назву „покоління шістдесятників”, 1965 року йому заборонили друкувати будь-що в офіційних виданнях, його праці потрапляли лише до друзів і кіл, близьких до шістдесятників. Для літературознавця, критика, перекладача і поета (він писав також і поезію) це означало професійну смерть.

   Але на зламі 50–60-х років все виглядає ще по-інакшому. Покоління молодої інтелігенції, до якого належать зокрема Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Іван Дзюба, Василь Стус, сповнене надії і творчої енергії. В Радянському Союзі ще триває хрущовська відлига. В той період місцем консолідації молодого покоління української інтелігенції став Клуб творчої молоді, заснований 1960 року. Одним із його співзасновників був Іван Світличний. Рух, започаткований Клубом, а також люди, що гуртувалися довкола нього, були власне тими, кого згодом назвуть поколінням шістдесятників. Спочатку, дуже недовго, діяльність клубу була суто культурницькою. Виникли різні секції: поетична, літературна, скульптурна, музична, театральна. Молодь дискутувала, писала, творила. В ті роки помешкання Івана і Льолі Світличних в Києві, на Уманській вулиці, стає одним з основних місць зустрічей українських шістдесятників: маленьке, захаращене книжками і українською керамікою, але гостинне. Стус так писав про їхню домівку і тамтешню атмосферу: „Згадую стіни, завантажені книгами – думну сутінь, де добре мислилося і почувалося. Ій-Богу ж, коли є в Києві і найрідніші закамарки, то один з них – там, у ластів’ячому гнізді (так друзі називали помешкання Світличних), під самим дахом”.

 

Час „боротьби словом”

    Зиновій Антонюк також згадує свої перші зустрічі зі Світличним на початку 60-х років у „Листах з волі” (написаних разом з М. Мариновичем і С. Глузманом). Антонюка вже тоді вразила Іванова інтелігентність, його неймовірна ерудованість не лише в питаннях української, але й світової літератури, дотепність, величезна потреба бути активним учасником, педагогічний талант Світличного залучення людей до свідомої участі, а також сповнене приязні, але рішуче спонукання до творчих зусиль, до писання, до творення. Але Антонюка вразило ще дещо. Він був вихідцем із Західної України, українська мова, українська культура були присутніми в його житті завжди, він мав сильні родинні традиції патріотичного виховання та української національної свідомості. Коли він зустрів Світличного, який походив з Донбасу, то зрозумів: „І ось нарешті стою такий ,національно свідомий та вишколений’ перед зовні непоказним, щуплої будови вихідцем із русифікованого Донбасу. І куди поділася ота моя ,національна вишколеність’! Бо одразу відчув, що насправді перебуваю тільки на перших щаблях вишколювання духовного, в якому національне природно вплетене в мозаїку вселюдського”. Покоління Світличного, як і він сам, дуже швидко зрозуміло, що радянська влада вбачає в культурницькій діяльності загрозу комуністичному режимові. Адже ця діяльність означала пропаганду української культури, контакти інтелігенції не лише по Українській РСР, але і в інших республіках, вільну думку! Ще в період існування Клубу (закритого в 1965-му) молодь організувала кілька вечорів пам’яті видатних творців української культури: Лесі Українки, Івана Франка, Шевченка, але також Миколи Куліша чи померлого в 1963 році Василя Симоненка, поета з їхнього кола. Як пише Антонюк, Іван Світличний був активним учасником усіх цих подій.

    Світличний першим з київського середовища на початку 60-х років нав’язав контакт із представниками львівської інтелігенції, зокрема з братами Михайлом і Богданом Горинями, Стефанією Шабатурою, Євгеном Сверстюком. Світличний значною мірою вплинув на цих людей, переконуючи, що час підпільної національно-визвольної боротьби минув і настав час „боротьби словом”. Коли середовище шістдесятників радикалізувалося, Світличний також був одним із тих, хто першим встановив контакти з українською діаспорою, щоб передавати на Захід інформацію.

   Зрештою, саме за цю діяльність Світличного вперше заарештували в 1965 році, під час першої хвилі арештів шістдесятників. У той час було арештовано кілька десятків осіб у Києві, Львові і Луцьку, а також у Москві. Саме тоді на Захід були передані „Щоденники” Василя Симоненка і там опубліковані. Влада вдалася до репресій пов’язаних з рухом осіб, висуваючи звинувачення у причетності до передачі матеріалів на Захід. Одним із затриманих тоді був Іван Світличний. Після кількамісячного арешту і судового процесу його випустили, але позбавили права працевлаштування за фахом. Усупереч очікуванням радянської влади хвиля репресійне лише не залякала це середовище, але й спричинилася до його консолідації і радикалізації. Період 1965–1972 років – це час надзвичайно інтенсивної діяльності: організація акцій протесту, розвиток самвидаву, патріотичної та антикомуністичної діяльності. Світличний їздив до Москви, був знайомий із Солженіциним, а також їздив встановлювати контакти з представниками дисидентського руху в інших республіках, зокрема був у Таллінні. З радикалізацією шістдесятників (а на всій території Радянського Союзу – дисидентського руху загалом, особливо російського і єврейського) зростає рішучість радянського режиму остаточно розправитися з „непокірними”. В 1972 році радянська влада здійснила акцію розгрому українського руху опору. Почалася чергова хвиля арештів і репресій, підставою для яких стала спеціально сфабрикована т.зв. афера Добоша. Цього разу хвиля арештів торкнулася значно більшої кількості осіб, а винесені судом вироки були суворішими. Світличний теж опинився в групі заарештованих, отримав 7 років таборів і 5 років заслання. Разом із ним до таборів потрапили Стус, брати Горині, Чорновіл і десятки інших.

 

Життя чудове!

   Під час відбування вироку в таборах друзів Світличного вражало в ньому ставлення до життя і до інших людей. Микола Горинь – виходець з Лемківщини, що потрапив до табору за написання вірша українською мовою, – згадує, як навіть вийшовши з карцеру, на запитання про справи Світличний незмінно відповідав: „Життя чудове!”. І це без жодної іронії. 

   Незламна позиція, кришталева чесність і доброзичливе ставлення до людей – головні риси, які згадують побратими Світличного з табірних років. Ці риси вплинули на те, що він став надзвичайно важливою постаттю для Семена Глузмана. Глузман у віці трохи більше двадцяти років потрапив з високим строком до таборів за те, що підготував незалежну психіатричну експертизу в справі генерала Радянської Армії Петра Григоренка, в якій стверджував, що генерал є цілком здоровою  людиною, хоча за критику сталінізму і дисидентську діяльність Григоренка неодноразово скеровували на примусове психіатричне лікування.   „Молодій людині, якою я тоді був, важко було в тому таборі не розгубитися, – згадує Глузман. – Мені в цьому плані дуже допоміг Іван Світличний, поет, перекладач, велика людина, друг. Я вважаю, що величезною мірою саме він ,створив’ мене як людину, ,відкрив’ до долі інших. Він навчив мене простої правди – не буває так, щоб з одного боку були лише святі, а з іншого – лише погані люди. До того ж, я зрозумів, хто був господарем, а хто завойовником на загарбаних Радянським Союзом землях”.

   Дивлячись на Світличного в табірний період, можна було би зацитувати слова Івана Дзюби, який звернув увагу на зміни в поезії Світличного між 60-ми і 70-ми роками, але на думку спадає, що ці слова стосуються також усієї позиції Світличного: „Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Ті, хто близько знав Івана Світличного, – неймовірно м’якого, делікатного – не впізнають його у каторжанській поезії”.

   В роки перебування в таборах (1973–1978) Світличний був ініціатором або учасником усіх акцій колективного протесту в’язнів, а також голодувань, найдовшез яких тривало 56 днів.

   Після цього голодування вага його тіла становила 44 кг (а до того він важив 70 кг). Він був натхненником ідеї літопису в’язнів, до роботи над яким залучив зокрема Семена Глузмана. Цей літопис став одним з найважливіших свідчень долі радянських в’язнів сумління. Начальство табору вважало Світличного одним із найнебезпечніших політичних в’язнів, особливо з огляду на його невичерпну здатність вигадувати способи передачі інформації про табір у вільний світ. Так само, як він, реагують й інші українські диси денти. Стус зі своєю 1/3 шлунку, важко хворий, приєднувався до чергових голодувань, подібно й Валерій Марченко, також хворий. А разом із ними й інші. В таборі вони стали тими, ким ще задовго до вироків їх бачила радянська влада – ворогами СРСР. Адже однією з найважливіших акцій в’язнів різних національностей стало написання листа Брежнєву, в якому вони відмовлялися від радянського громадянства. Світличний в листі до Бажана, написаному після цієї акції, пояснював її причини. А для нього це було драматичне рішення, бо він дуже хотів після табору повернутися до Києва, працювати з молодими поетами, письменниками, передавати їм своє захоплення українською та європейською літературою і культурою. Адже ця акція прирікала підписантів листа, а отже і його, на перебування на маргінесах до кінця життя. В те, що Радянський Союз розпадеться, в 70-і роки ніхто не вірив.

 

Не чоловік, а ЧОЛОВ’ЯГА

   Інший єврейський дисидент, Гілель Бутман (потрапив до табору з процесу т.зв. „льотчиків”, групи сіоністів, яка захопила літак, щоби втекти до Ізраїлю), згадує інші риси Світличного: „Поет Іван Світличний не чоловік, а ЧОЛОВ’ЯГА. Важко збагнути, як така чиста, непродажна за жодну ціну людина могла вирости в такий непевний час. Зовсім не владолюбний, він, ніколи не підвищуючи голосу, непомітно ставморальним лідером табірного опору, і слово його важило не лише для українців”.

    І далі, вписуючи постать Світличного в ширший контекст, звертав увагу на те, що тоді, в 70-і, передовсім завдяки таким людям, як Світличний, Стус, Чорновіл, Сверстюк відбувалися зміни образу українця. Особливо у єврейських дисидентів: „Проте в таборах і тюрмах був pух опору, а в ньому дуже сильною була українська група. Для мене це було перше знайомство з українськими націоналістами, і я побачив, що в післявоєнній Україні виросла плеяда борців, які поєднували в собі любов до свого народу з гуманними традиціями найкращих синів та дочок України ХХ ст. Співчуття, повага і товариськість щодо ,принижених’ і ,ображених’, незалежно від їхньої національності. Їхня любов до України не робила їх ксенофобами”. Глузман: „В таборах я мав нагоду переконатися, що не лише такі люди, як я або антикомуністичні підпільники ставали дисидентами і потрапляли до таборів. Іван Світличний – виходець з Луганської області, зі Сходу України; Василь Стус – з Донецької області. Мабуть, вони нічого не знали про боротьбу за незалежність України в 40-х роках, могли щонайбільше знати про Голодомор, на їхніх територіях він зібрав найбільший урожай. Але це були люди інтелігентні, що цікавилися багатьма справами, вчилися, мали ідеали. В результаті особистих пошуків, роздумів вони доходили до правди про систему, а потім відкривали українську культуру, мову. Згодом почали задавати собі запитання про причини такої, а не іншої ситуації. Мабуть, до такого ж відкриття правди про систему дійшли також Леонід Кравчук, Борис Олійник чи Володимир Литвин, але ці люди стали після її відкриття звичайними циніками. Не могли змиритися лише ті, для кого ситуація української мови і культури була найважливішою справою”.

 

Просто не вписуються в українські реалії

   Світличного його друзі вважали духовним лідером національно-демократичного руху 60–70-х років. Він був моральним авторитетом того середовища. На думку Семена Глузмана, Іван Світличний переріс багатьох дисидентів. Іван, каже Глузман, був не лише справжнім українським патріотом, він був людиною європейської формації, противником усіх фундаменталізмів і фанатизмів. Треба сказати й про те, що за інших історичних обставин він був би визнаним інтелектуалом зі світовим ім’ям. Глузман у своїх „Листах з волі” пише про те, як він умів своїх братів по нещастю зацікавити літературою і поезією. Сам Світличний „жив поезією і словом” навіть там. Глузман описує, як у певний момент Світличного пересилали по етапу, і йому треба було спакувати свої речі. Виявилося, що газети і книжки зайняли кільканадцять ящиків, тому начальство табору речі Світличного змушене було відвезти на вокзал підводою – таке трапилося, мабуть, вперше і востаннє в історії табору.

   Чому постать Світличного, а разом із ним долі багатьох яскравих особистостей українського дисидентського руху є невідомими ширшому загалу? Причини цього, як і того, чому месидж, закладений в історії дисидентства, позиціях і ставленні до України, до світу, засвідчений значною частиною його учасників, невписується в українські реалії – це вже тема для іншого тексту. На завершення надамо голос самому Іванові Світличному:

 

Що ми чиним, братове? Невже

навіжені ми,

Що в чаду словоблудства і

самообмов

Убиваєм в собі ненароджених геніїв,

На Голгофі цинізму ґвалтуєм любов?

Гинуть гиблі серця в летаргії без

просипу,

Душить заячі душі розперезаний

страх.

Ми ж, убивство вчинивши, затаєно

носимо

В саркофагові тіла непохований

прах.