Український журнал - 2/2010
Мої шістдесяті
(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Микола Мушинка, Пряшів
Ми вважали, що всі негаразди в національній політиці Радянського Союзу спричинені відступом від „ленінських норм“, вірили в „соціалізм з людським обличчям“. З таких позицій була писана і праця І. Дзюби, адресована в ЦК КПУ.
В 1964 році як аспірант Карлового університету в Празі я виїхав на трирічне стажування в Київ. Тоді мене немало здивував і розчарував факт, що столиця України повністю опанована російською мовою. На щастя, з перших же днів я познайомився з Іваном, Льолею та Надією Світличними, Іваном Дзюбою, Зиновієм Антонюком, Ніною Підпалою, Емою Білаш (Бабчук) та цілим рядом інших цікавих людей, які ввели мене у світ Клубу творчої молоді та, зокрема, в приватний музей Івана Макаровича Гончара, який в той час був центром зустрічей національно свідомої української інтелігенції.
В 1964–65 роках Київ, усупереч сильній асиміляції, жив надзвичайно інтенсивним творчим життям. Майже щотижня відбувалися цікаві творчі вечори, презентації книжок, художні виставки, демонстрації кінофільмів тощо. Ще більше було „неофіційних” бесід в аудиторіях університетів та в гуртожитках.
Як закордонний аспірант, я мав службовий паспорт, який дозволяв перетинати чехословацько-радянський кордон коли завгодно. А що було найголовніше – на кордоні мені ніколи не робили митного контролю. Це я використовував для перевезення в Чехословаччину „самвидаву” з України (який у Пряшеві ми часто друкували в офіційній українській пресі), а в Україну завозив цікаві чеські, словацькі та, зокрема, українські видання.
На самому початку свого перебування в Києві я познайомився і подружив з канадським комуністом Іваном Коляскою, який з немалими амбіціями приїхав на навчання до Києва роком раніше – в 1963 році. Він вчився у Вищій партійній школіпри ЦК КПУ і, як і я, був глибоко розчарований реальною дійсністю, зокрема русифікацією України. Саме він познайомив мене з Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Кочуром, повів до матері щойно померлого поета Василя Симоненка, матері розстріляного письменника Григорія Косинки, дружини Олеся Досвітнього тощо. Розмови з ними були для мене відкриттям замовчуваної сторінки історії України. І. Коляска зібрав багатющий матеріал про порушення прав людини в Україні, зокрема у сфері освіти, які висилав у Канаду. Та коли помітив, що за ним стежать органи КГБ, деякі матеріали віддав мені. Я їх відвозив до Пряшева, а звідти поштою пересилав у Канаду. Влітку 1965 року його видворили з Радянського Союзу. Зібрані матеріали він опублікував у монографії „Освіта в Радянській Україні” (Торонто, 1968) та в ряді інших праць.
Найтісніші стосунки (крім І. Гончара) в мене були з Іваном Світличним, який був душею шістдесятників і найчастіше постачав мене самвидавчою літературою. Через нього я вступив у контакти з іншими дисидентами-шістдесятниками, зокрема з Іваном Дзюбою, який саме тоді закінчував капітальну працю „Інтернаціоналізмчи русифікація?”.
Тут я хочу підкреслити, що тоді (1965 рік) і Дзюба, і Світличний, і Коляска та інші дисиденти-шістдесятники (як і я), стояли на „марксистсько-ленінських позиціях”. Ми вважали, що всі негаразди в національній політиці Радянського Союзу спричинені відступом від „ленінських норм”, вірили в „соціалізм з людським обличчям”. З таких позицій була писана і праця І. Дзюби, адресована в ЦК КПУ. Прочитавши рукопис, я переконував Дзюбу, що із його працею мали би познайомитись і чехословацькі комуністи. Дзюба погодився і на початку грудня 1965 року передав мені копію машинопису своєї праці. Та тоді і за мною уважно стежили органи КГБ (чого я, на жаль, не помічав) і при черговому перетині кордону в другій половині грудня 1965 року на залізничній станції в Чопі провели в мене ґрунтовий обшук і під спідньою білизною на тілі виявили копію праці І. Дзюби та деякі інші самвидавчі матеріали. Звичайно, мою аспірантуру в Києві було скасовано, але на хвилях Празької весни 1968 р. мені все-таки вдалося захистити дисертацію в Празі, однак після серпня 1968 року мені пригадали „давні” і „нові” гріхи, прогнали з роботи в університеті і на цілих 20 років заборонили працювати в т.зв. „терціальній” (духов ній) сфері. Працю ючи пастухом худоби в сільськогосподарській артілі та кочегарому котельні я призупинив співпрацю з шістдесятниками (щоб їм не шкодити), однак інтенсивно співпрацював з українськими установами та видавництвами на Заході.
Ще перебуваючи в Україні, я зіб рав доволі велику колекцію екслібрисів дисидентів, яка дуже зацікавила тодішнього Митрополита Української православної автокефальної церкви в США Мстислава Скрипника, який, долучивши до них кілька інших екслібрисів, вирішив видати їх окремою книжкою-альбомом. Передмову я написав під псевдонімом Микола Вірук (зворотна назва мого рідного села Курів). Прекрасно оформлена 304-сторінкова книжка „Книжковий знак шестидесятників” з передмовою українською, англійською, французькою, німецькою та іспанською мовами вийшла друком 1972 року. Вона містить 132 екслібриси чотирнадцятьох визначних українських художників-шістдесятників. На Заході користувалася великою популярністю, однак навіть її художній редактор Б. Певний не знав, що автором передмови був я.
А естафету співпраці з шістдесятниками перебрали від мене мої друзі Павло Мурашко та Петро Гроцький. Їм вдалося спровадити на Захід цілий ряд інших самвидавних матеріалів, а врешті-решт і працю І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Вона вперше з’явилася в Канаді 1968 року, а згодом – в серії наступних видань різними мовами світу.
