Український журнал - 2/2010

Олег Коцарев: „Якщо зробити агітацію не прийомом, а принципом, це заведе в глухий кут і мистецтво, і суспільство”

   Розмовляв: Богдан-Олег Горобчук, Київ - Харків

   Олег Коцарев – син художника й піаністки, що майже все життя прожив у пролетарському Харкові, разом з тим активно подорожуючи та відвідуючи майже всі помітні літературні фестивалі України останніх років. Вчився в аспірантурі Харківського університету ім. Каразіна, викладаючи журналістське розслідування, проте дисертації таки не захистив: вважає, що журналістський фріланс є значно адекватнішим способом самореалізації, аніж чітко структурована робота в  університеті або ж у редакції. Фріланс – це поняття, яке могло би бути гарною метафорою для способу життя Олега: робити те і тоді, що і коли він сам хоче – і таким чином бути щирим перед собою і світом у творчості, не потрапляючи під кон’юнктурні вимоги та модні тенденції.

   Герой нашого інтерв’ю – один із найвідоміших поетів генерації двотисячників, автор трьох поетичних книжок (одна у співавторстві з Павлом Коробчуком і Богданом-Олегом Горобчуком) – 2009 року дебютував і як прозаїк: збіркою оповідань „Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого”. Того ж року в активі Олега з’явилася поетична білінгва (оригінальні тексти Коцарева дублювалися російськими перекладами Насті Афанасьєвої та Дмітрія Кузьміна) „Збіг обставин під Яготином”, що вийшла у московському видавництві „Арго-риск”. Ці два видання, як і видана на початку 2009 року збірка поезій „Мій перший ніж” укотре підтвердили реноме Олега Коцарева як уважного спостерігача образного світу та – водночас – тонкого лірика. Подорожі (від далеких країн – і до сусіднього магазину чи забігайлівки), розмаїття архітектурних форм та політично-поетичних режимів, справжнє кохання і авантюрні пригоди – ось далеко не повний перелік мотивів творчості Коцарева.

Як вдається Олегові Коцареву поєднувати в собі поета, прозаїка, журналіста і оглядача? Чи впливає така, з дозволу сказати, багатовекторність на становлення твого письменницького стилю?

Як на мене, всі ці люди співіснують більш-менш безконфліктно. Іноді навіть із загадковими закономірностями. От, скажімо, прозу я пишу значно рідше та повільніше, ніж поезію. Але коли я сідаю за оповідання, то неодмінно станеться таке: на самому початку оповідання „забуксує” і протягом цього часу народиться кілька віршів. І так завжди. Що ж до журналістики і есеїстики, це трохи інший спосіб писання, тому його можна розглядати як відпочинок від літератури, й навпаки. А ще журналістика, звісно, дала мені чимало цікавого досвіду: приміром, коли я навчався на відділенні журналістики у Харківському університеті, то проходив практику в залізничній газеті. Це було пізнавально не лише як для журналіста, а й як для поета і прозаїка. Чимало почутого, побаченого і відчутого тоді я використав потім у своїх текстах. Або хай і нетривала, але пізнавальна робота редактором на 5 каналі. Чи зовсім екзотична, як на літературне середовище, співпраця з журналом „Поліграфічний кур’єр”, у котрому я писав про технологічні й маркетингові особливості різних видів друку, всілякого до- й післядрукарського обладнання, витратних матеріалів. Усе це дозволяє побачити наш світ із більш-менш різних боків. Хоча, звісно, я не стверджую, що вже побачив, так би мовити, справжнього смаленого вовка… Ну, й на стиль воно теж впливає, дозволяє менше зациклюватися в якомусь одному регістрі, полегшує письмо.

Чи впливає сучасна економічна та соціальна криза на твою творчість: може, у тебе з’явилося більше соціальних мотивів?

Соціальні мотиви в мене були завжди. Бо соціальна реальність видається мені вельми цікавим і парадоксальним явищем, у ній є за чим спостерігати і чому дивуватися. Звісно, і нинішня криза щось дала – скажімо, я краще відчув і пережив досвід безробіття, безгрошів’я, спостереження за фінансовою панікою. Це все не лише проблеми, а й цікаві прояви життя. Хоча, звісно, щоб усвідомити це, треба вміти від них дистанціюватись, а це часом складно, особливо коли у тебе в кишені двадцять гривень – і все. Але є люди, які й у гірших, трагічніших ситуаціях уміють на мить спинитися, подивитися на все збоку й оцінити драматургію та метафорику власного скрутного становища. Не варто думати, що це цинізм, насправді ж навчитися цього – значить досягти великого полегшення у щоденних труднощах. Проте всі ці мотиви в мене далеко не домінують, вони є радше тлом текстів. Я ніде не пропоную всерйоз своїх шляхів вирішення питань, не закликаю до якихось суспільних змін. Навіть у найбільш соціальних творах, наприклад, в оповіданні „Неймовірна історія правління Хлорофітума Першого”, звісно, є відверта сатира на різні суспільні практи и та устрої, але немає повчання. Або у вірші „Вступ до інфляції”, де я метафорично обігрую вічне знецінення грошової маси. Я просто не відчуваю себе вправі давати якісь цілісні рецепти, я не економіст і не політолог. Я лише естетизую всі ці речі в деяких творах, а вже суто як художні факти – хтозна, може, вони колись когось на щось корисне й наштовхнуть. А ту політизацію мистецтва, яку сьогодні активно намагаються впроваджувати і „нові ліві”, й „нові праві”, я не підтримую. Якщо зробити агітацію не прийомом, а принципом, це заведе в глухий кут і мистецтво, і суспільство, як було вже багато разів.

А свинячий грип?

Знаєш, прикро, що паніка минула, а ми так і не дізналися, що ж воно було. Наші ЗМІ, як маленькі звірята, побалакали й забули. Чи справді була серйозна епідемія? Чи маніпуляція? Здається, сьогодні всім це вже байдуже. А взагалі епідемічна паніка, що була в нас місяць тому, засвідчила: українцям необхідні регулярні карнавали. Ця паніка теж була своєрідним карнавалом. І хоч я був із тих, хто не вірив в ефективність марлевих пов’язок, у перші дні мені суто емоційно подобалося ходити з обличчям, наполовину закритим арафаткою. А ще тоді всі почали стежити за тим, щоб не кашляти на інших, не плюватися на вулицях…

Чи стикався ти у своєму житті з цензурою?

Ну, можна було би, звісно, тут згадати який-небудь кумедний випадок, наприклад, як на радіо зняли з ефіру одне моє оповідання, де герой помочився на пустирі. Але це все жарти. Насправді я з цензурою не стикався й абсолютно погоджуюся з Юрієм Андруховичем, коли він каже про унікальний період в історії нашої літератури – вона вперше вільна від справжньої цензури. Дай Бог, аби цей період тривав. Хоча, звісно, оці тенденції ліво-правої політизації, про які я вже згадував, насторожують.

Олеже, ти уже понад рік куруєш у журналі „Кур’єр Кривбасу” рубрику поезії наймолодших авторів, скажімо – двотисячників. Розкажи про свої враження від цього проекту, як він виглядає на тлі всього контенту КК?

„Кур’єр Кривбасу” – взагалі дуже різнопланове видання. Тому наш  проект „Нові автори нового століття” тут абсолютно доречний. Особисто мені він продемонстрував, наскільки в нас цікаве й різноманітне літературне покоління. І моє переконання, що нині триває період такого собі нового „закорінення”, „устабільнення” поезії, естетизації того, що раніше виглядало викликом чи епатажем, пошуку нового затишку, залишилось актуальним. А втім, у цій рубриці друкується не лише поезія, проза теж. Та про якісь глобальні тенденції у ній, мабуть, варто буде говорити, коли нам буде років по тридцять п’ять.

Ти – харківський поет, який тепер живе в Києві. Як вплинула зміна місця проживання на тебе, на твою творчість? Чим для тебе відрізняються ці міста?Ні, зі „зміною місця проживання” ти поспішив! Я вже не один, не два і навіть не три роки живу на два міста, і то радше з особистих, аніж з організаційних причин. Просто тепер я більше, ніж раніше, буваю в Києві. Але це не значить, що моя ідентичність змінилася, я такий самий харків’янин, як і раніше. Та міста, звісно, відрізняються, хоч і не так сильно, як можна було б очікувати. От хоч би рельєф місцевості: в Харкові він рівнинніший, пагорби менші, а в Києві навіть з вікна в мене видно гору Щекавицю. І це якось впливає, що більше я буваю в Києві, то частіше в мене з’являються „гористі” образи в творчості. Або такі особливості, як неповторний харківський приватний сектор чи київські багатоярусні двори на схилах. Приємно, що на момент, коли я вже доволі непогано знаю рідне місто, і воно підносить не так і багато сюрпризів, є можливість отримати ці сюрпризи у вигляді незнаних завулків, будинків і спусків у Києві. А якщо говорити про культурні події, літературне середовище і все таке, то, звісно, в Києві таке життя інтенсивніше, ніж у Харкові, але не набагато, та й кількісна перевага далеко не завжди означає якісну. Словом, є два чудові міста, я живу в обох, але по-справжньому моїм вважаю саме Харків.

Що ти думаєш про сучасний фестивальний рух в Україні, про те, що музичні фестивалі часто зрощуються з поетичними?

Здається, український фестивальний рух нарешті припинив розвиватись екстенсивно. Тобто за винятком деяких регіонів, де все ще бракує таких заходів, загалом багато нових фестивалів, як на мене, не треба. Краще ті, що є, зробити кращими та цікавішими. А взагалі, добре, що цей фестивальний рух існує, добре, що фестивалі такі різні. Вони разом з книгарнями, сайтами, арт-кнайпами й іншими штуками створюють те інформаційне поле, в котрому є якась різноманітність, свіжість і альтернатива у значенні свободи вибору. Що ж до поєднання музики та літератури – часто це буває проблемним поєднанням. Наприклад, коли література інкорпорується в музичноорієнтовані фестивалі. Бо навіть найефектніші й театралізовані виступи письменників ніколи не дорівнюватимуть своїм сценічним драйвом музиці, так просто не буває. Тому література часом опиняється таким собі п’ятим колесом. Тобто поєднання літератури й музики мусить бути дуже тонким і продуманим. Наприклад, на „Харківській барикаді” або на Львівському форумі воно зазвичай майже бездоганне, а на „Дні Незалежності з Махном” література часто опиняється на маргінесі.

Яку форму подання поезії ти вважаєш найадекватнішою: квартирники, фестивалі, сольні або колективні виступи, слеми чи, може, твій варіант?Особисто мені найзрозуміліший і найближчий формат, коли виступають кілька авторів плюс, можливо, музика. Колись мене надихали перші паростки слем-руху, я навіть брав участь в організації одних із перших українських слемів. Але в слемі, як на мене, елемент змагання за увагу журі перекреслює суто літературний складник, і в тексті часто залишається один КВН. Тобто це якийсь інший, теж цікавий жанр, я зовсім не схильний його таврувати, але від власне поетичних вечорів це варто відокремлювати.

За останній рік у тебе вийшло аж три книги – поетичні „Мій перший ніж” та російсько-українська білінгва, а також прозова про Хлорофітума. Чи слідкуєш ти за їх сприйняттям аудиторією і що ти думаєш про це сприйняття?

Так, плідний вийшов рік, нічого не скажеш. І якщо „Перший ніж” та „Хлорофітум” стали вистражданими, виплеканими, вичеканими книжками, то білінгва „Збіг обставин під Яготином”, що вийшла у Росії, стала для мене цілковитим сюрпризом. Несподівано виявилося, що перекладів, зроблених Дмітрієм Кузьміним та Настею Афанасьєвою, достатньо для видання цілої, хоч і маленької, збірочки. Тож усі три цьогорічні книжки для мене по-своєму дуже дорогі й рідні. А за сприйняттям я стежу не систематично, а мінімально. Знаю, що обидві українські книжки викликали як приємні емоції, так і різке несхвалення. І це добре, я не червінець, аби всім подобатись, а те, що книжки провокують емоції, свідчить, що вони недаремно видані. А ще в мене склалося враження, що ті, кому мої тексти цікаві, за цей рік трохи краще й уважніше мене прочитали. Тобто відпали деякі стереотипи – про засадничу неліричність, про виняткову слемовість, про тотальну індустріальність (а то й „пролетарськість”), про послідовне хуліганство і т.п. Приємно, що більше людей побачили в цих текстах різноманітні речі. А вже наскільки вони вдалі – хай кожен вирішує для себе сам. Набагато важче, звісно, простежити сприйняття моїх текстів за кордоном. Я здогадуюся, що російська книжечка за визначенням є бібліографічною рідкістю, тож навряд чи варто чекати з її приводу зливу статей у російських виданнях із аналізом тенденцій новітньої української поезії.

А що ти зараз пишеш і чи маєш плани щось видати ближчим часом?

Як і останні кілька років, я пишу доволі багато поезії та потихеньку оповідання. Від часу „Мого першого ножа” поезії вже набралося на нову збірку, я починаю її зараз концептуально осмислювати, планувати, і коли все якось складеться більш-менш докупи, почну шукати варіанти, як її видати. А з прози після „Хлорофітума” я написав лише два оповідання, і зараз готую третє.