Український журнал - 2/2010

Олег Коцарев: ТОЛЬЯТТІ

(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])

   „І як він провів там ніч –

залишається судити тому,

хто спроможний бодай якось

уявити собі становище іншого”

N . G .

 

   Міг бути дощ, могла бути спека, могла річка підніматись і заливати мости, міг падати сніг, свято параноїків, – та все одно родина Кальченків тягла звідкись із північного заходу торби з цеглою. Батько, мати і діти. Коли цегли порядком назбиралося, в другому кінці селища Кальченки звели будинок у стилі циганського ренесансу. Тепер із північного заходу стали тягти ще й залізні труби. Старший Кальченко все частіше перераховував свої довгі рублі, схожі на розфарбоване листя магнолії, та дослухався, як на вулиці риплять ліжка велосипедів і дивани прикордонницьких джипів. Він задумав купити автомобіль, адже автомобілем можна їздити на пляж за міст, можна зробити коло між вокзалом, центром, ринком і цвинтарем, зрештою, можна просто в ньому посидіти, якщо назовні кепська погода.

   – Я спочатку думав продати будинок, що збудували, а тепер вирішив, що не треба, – ділився Кальченко інформацією зі своїм приятелем Петром. Вони пливли широкою річкою на одновесельному човні, весняна вода і небо були злегка розбавлені чудовою синькою, а на синьку наліпилася чудова, біла і важка вата. З надкушеної Максимової гори за друзями стежив у бінокль хлопець. Петро і Кальченко вийшли на порожній острів та випили під величезними деревами півлітра розбавленого водою спирту.

   – Треба їхати в Тольятті на завод і там домовлятися. У мене записано десь було, через кого дзвонити треба. Дешевше буде, поїдемо разом туди й назад.

   – Це що, через Москву треба?

   – Та ні, от просто з Курська щось ходить.

   Таким чином, Петро переконав Кальченка купити авто просто на заводі-виробнику, і вони попливли назад, поки сонце не втекло в Україну.

   Ще кілька днів Кальченко вибирав, яку саме модель йому купити. Ходив до знайомих, у кого були „жигулі” або „лади”, купував у кіоску газети і журнали, питав дружину, що вона думає, а вислухавши, казав, що вона нічого не розуміє. Нарешті було вирішено обрати дев’ятку. На ній можна возити цеглу, якщо акуратно, картоплю, маленькі труби, можна їздити на річку, а можна і спочатку набрати цегли, а потім дорогою додому заїхати на пляж. Універсальна модель, майже бездоганна, стерильний варіант.

   Нарешті визначеного дня вдосвіта Кальченко і Петро зустрілися під парканом пустиря, де чотири роки поспіль відбудовували розвалену колись чи то чотирма бульдозерами, чи танками й бомбою церкву. Звідси йшов автобус на Курськ. Перед тим, як увірватися до обласного центру, старенький „ікарус” із туберкульозним кашлем проповз кілька районних містечок, а в селі з характерною назвою Мазепівка до нього влізла жінка з бежевою коробкою. Коробка розсипалась, і по всьому автобусу зі свистом розбіглися курчата. Одне навіть залізло до водія між ніг.

   – Ти шо! – закричав водій. „Ікарус” зупинився, порядок відновили, але жінку було висаджено і більше людей з тваринами сюди не пускали. Навіть з поросятами, котрі за всього бажання не вмістилися би між водієвими ногами.

   Кальченко розглядав у вікно ями на трасі та обмірковував, як він їх оминатиме дорогою назад, уже за кермом, на дев’ятці. А Петро дрімав, йому боліла шия і плавилися звуки розмови двох студентів:

   – Я коли зрізаю якусь дівку, коротше, мені просто сумно стає ще перед тим, як до діла доходить, бачиш, який облом…

   – А-тааам...

   – У-шшшш-ссссс...

   – Ммм...

   – Ха-ха-ха!

   Від різкого сміху Петро прокинувся. Заокруглені силуети будівель. Курськ.

   Зранку наступного дня друзі були в Тольятті та в ледь відчутному похміллі. Кількагодинні переговори на автозаводі, ніч у готелі – і ось, дев’ятка зі всіма своїми різкими лініями стояла на брудній землі.

   – А де у вас тут попоїсти можна? – задоволено спитав Кальченко.

   – „Калінка”! – радісно відповів співробітник заводу. І показав пальцем.

   У старорежимному закладі „Калінка” Кальченко добре пообідав, а Петро навіть випив пляшку пива. На виході їх зустріли четверо, позбивали з ніг, забрали ключі віддев’ятки, вдарили головами одне об одного та поїхали геть на машині, яка так недовго належала Кальченку.

   У міліції друзів спершу ввічливо вислухали, щось кудись записали, а потім прогнали, пригрозивши наступного разу додати що-небудь до отриманого в „Калінці”. На автозаводі з ними навіть розмовляти ніхто не став. Додому Кальченко і Петро верталися за гроші, призначені на бензин.

   Приїхавши додому та переживши перші бурі, Кальченко перетворився на майже аутиста – рідко з кимось розмовляв, навіть з родичами, та постійно про щось думав. Хоча цеглу і труби додому тягати продовжував, тільки якось зазомбовано, неосмислено, чи що. Він тепер часто хворів, страждав на безсоння, мав підвищений тиск і боявся плям на місяці. Кілька разів намагався вчинити самогубство. А потім раптом став зовсім спокійним і навіть трішечки всміхненим.   Саме до цієї пори відносяться перші повідомлення про так званого „Глушківського маніяка”. Ця загадкова людина з’являється у темні беззоряні ночі на дорогах Глушківського району, прилеглих до кордону з Україною. Маніяк чатує на автомобілі, і коли з’являється яке-небудь авто, він вискакує з кущів або лісопосадки та обливає йому капот і лобове скло чорною, а інколи рожевою фарбою. Потім чоловік тікає та десь ховається, вочевидь у полі, в лісі або в річкових плавнях. Пошукові дії міліції, прикордонників і собак наразі не дали жодного результату. Проте правоохоронці закликають нічних водіїв нічого не боятися.