Український журнал - 2/2010
Без революційної ейфорії
(Скачати весь номер: 2/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Тамара Злобіна,
Кам’янець-Подільський – Київ
1989–2009: Мінливий світ – розказаний час. Сучасна фотографія та відеомистецтво з Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Німеччини, Росії, Узбекистану та України.
Проект, організований філіями Німецького культурного центру імені Гете у столицях кількох пострадянських країн, розкриває зміни, що сталися від часу падіння Берлінського муру. Цей погляд уже без революційної ейфорії: кордони не зникли, радше перетворилися на пограничні зони, у які потрапляють цілі країни (наприклад, у статусі кандидатів на членство в Євросоюзі), планова економіка відступила під натиском глобального капіталізму, верховенство права, соціальні гарантії й етика праці перетворюються на популістські гасла. Омріяною демократією та свободами найефективніше скористалася постпартійна меншість, котра зосередила у своїх руках народні багатства та владу, залишивши більшості звиклу роль пасивних спостерігачів.
Песимістичні настрої, породжені спогляданням грандіозного історичного „спектаклю”, характерні для більшості робіт. У деяких вони проявляються як безпосереднє відчуття втрати – зникнення Аральського моря чи давніх традицій, як-от новорічний вальс у сільському клубі, на фото професійного репортера Віктора Ана (Узбекистан); в інших – як неуникність змін, до яких потрібно пристосовуватись (Шайло Джекшенбаєв фотографує процес заміни асфальтового покриття біля пам’ятника Леніну у Бішкеку – поки уламки не прибрали, доводиться шукати шлях поміж ними). Зафіксовані у напружений історичний момент, звичайні побутові сценки перетворюються на соціальні метафори, ваги яким додає професійна відстороненість авторів-документалістів.
Знаменно, що проект „Мінливий світ – розказаний час”, хоча й ініційований німецькою інституцією, не ставить за мету представити Західній Європі мистецтво сусіднього, дещо екзотичного регіону, як куровані Боженою Бежіч (Bojana Bejić) „After the Wall. Art and Culture in Post-Communist Europe” (1999) та „Gender Check. Femininity and Masculinity in the Art of Eastern Europe” (триває зараз у Відні). Кураторські рішення акцентують увагу не на авторській естетиці, оригінальності чи інших якостях творів мистецтва, а на оповіді про життя мільйонів, колись об’єднаних однією наддержавою. Наративний горизонт витримано на рівні простої людини, її/його сімейного кола, на периферії якого відбуваються масштабні геополітичнізлами. Цю відстань між „великими” і „маленькими” подіями художники фіксують завдяки використанню сімейних фотографій – Ербосин Мельдібеков та Нурбосин Орис (Казахстан) демонструють групові фото на тлі пам’ятників, зроблені десятиліття назад та нещодавно і, здається, люди навіть не помічають, що на постаменті вже хтось інший. На фотосеріях Крістіана Борхерта „Сімейні портрети” німці позують у своїх приватних помешканнях у 1983 та 1993 роках, – поки ламали Берлінський мур, також росли діти, кімнатні рослини та з’являлися нові предмети інтер’єру.
Представлені роботи напрочуд близькі завдяки цій приватній оптиці, навіть тоді, коли документують трагедії. Цикл „Жертва” (2003) Ірини Абжандадзе передає її емоційний стан, зумовлений вбивством подруги, яке залишилось нерозкритим. Обурена байдужістю влади, художниця розшукала інші грузинські родини, котрі втратили молодих родичів за нез’ясованих обставин. Авторка показує інтер’єри з особистими речами та фото померлих юнаків і дівчат. Всі ці речі бережуть пам’ять про загиблих і водночас є страшними свідоцтвами несправедливостей нового суспільного ладу.
Відео Ольги Чернишової „Марш” (2005) також моторошне, хоча фіксує ніби радісну подію – якесь торжество у центрі Москви. Гостей, що проходять по червоному килиму, зустрічають школярі-кадети та дівчата-черлідери. Розставлені вздовж доріжки наче прикраси, діти явно нудьгують, виконуючи роль слухняних статистів, а поєднання російської військової стилістики з атрибутами американського спортивного шоу добре демонструє поверховість змін, які не зачепили внутрішньої логіки тоталітарного режиму.
Україна представлена серією Віктора Марущенка „Dreamland Donbass” (2002–2003). Художник зображає працю жінок на нелегальних шахтах, деконструюючи одразу два міфи – гендерний, про нездатність „слабкої половини” до важкої праці, та соціальний – про народного героя, благородна робота якого високо шанується. Видобуток вугілля у нелегальних „копанках” шалено небезпечний, штовхати на такі зарібки може лише крайня нужда, у якій часто опиняються саме жінки, відповідальніші за свої родини. Фото „після зміни” додає пікантності загальній картині – перебрані у дешеві, але ж святкові сукні, з новорічними гірляндами замість боа, героїні демонструють себе тими прекрасними, ніжними і чарівними, про яких прийнято говорити на 8 Березня.
Другу українську роботу – відеоінсталяцію Алевтини Кахідзе „Я можу бути дівчиною з блакитними очима” (2005), у якій авторка приміряє кольорові лінзи, наче ідентичність, досить складно дивитись. Ми бачимо крупним планом, як відтягується повіка, лінза „сідає” на рогівку ока – неприємний фізіологічний процес є метафорою процесів соціальних та культурних, не менш болючих та неприємних. Радикальні трансформації останнього двадцятиріччя лише починають холоднокровно осмислюватись нашими суспільствами, без ура-патріотичного пафосу та неофітських ліберальних ілюзій, отож постає безліч проблемних тем, на які не можна закривати очі, а слід обговорювати та вирішувати. Проект, про який йде мова, артикулює цю проблематику художніми засобами майже документального відео та фотографії.
