Український журнал - 3/2010
Оксамитова ксенофобія
(Скачати весь номер: 3/2010 [PDF, 3.2 Mb])Текст: Алла Лазарева, Париж
Згідно з даними французької поліції, статистика правопорушень з ознаками расової нетерпимості за останні п’ять років не змінилася. Водночас, колоніальне минуле та високий відсоток іноземців у великих містах Франції сприяють відповідним дискусіям у суспільстві.
Нещодавно по французькому телебаченню показували сюжет, відзнятий прихованою камерою. Заходить чорношкірий добродій у квартиру, яка здається в оренду, та чує від власника: „Вибачте, півгодини тому я підписав контракт з іншою людиною“. Згодом туди ж навідується автентичний, себто білошкірий француз. І господар радісно заходиться демонструвати принади помешкання.
Аналогічний дослід було проведено в ресторані, де запрошували на роботу офіціанта. Згодом його директор, виправдовуючись перед журналістами, пояснював: „Та я ж нічого, я ж не проти, я не расист. Але, розумієте, наші клієнти…“
А що, власне, відбувається з тими клієнтами? Домінік Сапо, керівник впливової громадської організації „СОС-Расизм“ пояснює: „Кольоровим французьким громадянам, або ж іноземцям з не-французькими паспортами реально важче влаштуватися на роботу. Вони частіше потрапляють під різні вуличні контролі, мають більше прикрих інцидентів у звичайному побутовому спілкуванні. І житло їм доводиться шукати довше, ніж звичайним французам“. Поза тим, відповідно до стандартів Ради Європи, Франція має імідж толерантнішої держави ніж, наприклад, Бельгія чи Австрія, де останнім часом за ультраправих голосують до 20 відсотків громадян.
„Тутешній расизм – повзучий, оксамитовий, напівприхований, – вважає соціолог Ерік Гарсіа. – Люди знають, що подібні почуття публічно виявляти негарно. Цьому вчать школа та державні інституції. Проте офіційний дискурс – це одне, а інстинктивна недовіра до несхожих на нас людей – інше“.
Ефект скляної стелі
У 80-х роках, у розпал переможних баталій французьких феміністок за жіночі права на виробництві, з’явилося таке формулювання: „скляна стеля“. Цей образ відображав невидиму межу між чоловіками та жінками з однаковою компетенцією. „Будь-яке начальство за інерцією досі дивиться на жінку-співробітника ніби через скляну стелю, – пояснює викладач психології Женев’єв Барті. – Чоловік однакового з нею освітнього та фахового рівня буде просуватися по службі швидше. Така практика характерна для всіх латинських націй і, зокрема, для французів. У скандинавів справи кращі“.
Нині термін „скляна стеля“ активно використовується захисниками прав іноземців. Активісти правозахисних організацій наголошують, що французький топ-менеджмент дивиться через таку ж невидиму для ока перегородку на осіб із незрозумілими прізвищами.
Аби зарадити справі, президент Саркозі запропонував систему „позитивної дискримінації“. Йшлося, простіше кажучи, про квоти в різних галузях економіки для французів іноземного походження. Задум видався шляхетним лише на перший погляд. Бо за французькими законами надавати комусь перевагу з огляду на колір шкіри категорично заборонено.
„Ніколя Саркозі спробував підважити основи французької республіки, – вважає правник Поль Жербо. – Позитивна дискримінація, хоч якими добрими намірами не керується, залишається саме дискримінацією. Зокрема, щодо всіх інших, некольорових кандидатів на робоче місце, які мають кращу компетентність“.
Широко розрекламовану новацію поки що не надто втілюють у життя. Проте французьке телебачення зважилося на символічний крок. Найпопулярніший канал TF1 запросив презентувати випуски вечірніх новин чорношкірого ведучого Арі Розельмака. Експеримент можна вважати вдалим, бо журналіст дійсно цікаво працює в ефірі. Свіжо, жваво, яскраво… „Франція завжди знала про свою багатокультурність, а тепер вона в цьому пересвідчилася“, – жартують колеги.
Кольорова симетрія
На французькій землі расистські угруповання формуються не лише з голомозих скінхедів. Як воно й має бути, кольорове населення також має своїх переконаних ксенофобів: жоден народ чи раса не є чимось однозначно кращим чи гіршим за інших. Щоправда, французьке Міністерство внутрішніх справ наголошує на очевидних пропорціях. Організованих у групи білих расистів хоч і не аж так багато, але зафіксовано утричі більше, ніж чорношкірих або арабських мініструктур.
„Там, де існує конкуренція між дуже різними за культурною традицією громадами, неминуче виникає ворожнеча, – розповідає Мішель К., поліцейський з бідного паризького передмістя, який не побажав бути названим. – Що вища концентрація бідності, безробіття, неуспіху, то частіші конфлікти. Інциденти часто виникають під приводом етнорелігійної незгоди. Але реальна причина – відчуття загнаності, безперспективності, гіркота від браку хоч якихось перспектив у житті“.
П’ять років тому концентрований десятиліттями розпач бідних кварталів вибухнув сліпим колективним бунтом. Щоночі палали припарковані на вулицях машини та автобуси, розбивалися вдрузки шибки магазинів та кав’ярень, а вранці знову наставав мир. І так три тижні. Політичні лідери Франції досі кажуть, що тодішні нічні підпали не мали ані лідерів, ані організаторів. Проте не всі соціологи погоджуються з таким поглядом на події. Зокрема, Надір Петі каже, що „коли нічні бунти й почалися стихійно, вони швидко стали використовуватися тими силами, які були зацікавлені у дестабілізації країни“. Йдеться, власне, про стару як світ політичну експлуатацію проблем опозицією. Тоді це були соціалісти, а також … правий міністр внутрішніх справ Ніколя Саркозі, який зводив особисті рахунки з прем’єр-міністром Домініком де Вільпеном.
Як би там не було, а ті проблеми, що їх винесли нагору осінні бунти 2004-го, до сьогодні не розв’язані. Діти бідних, неосвічених іноземців з французькими паспортами за світовідчуттям переважно так і залишаються особами з-поміж двох світів. Безробітними в другому поколінні. Людьми без майбутнього.
Соціаліст Стефан Курсель, депутат міськради небагатого паризького передмістя Курнов, вважає, що питання позитивної дискримінації можна ставити, проте не в етнічному, а виключно в соціальному контексті: „Відкривати в бідних кварталах більше шкіл, створювати в них класи з меншою кількістю дітей та можливістю педагогічної допомоги для тих, хто відстає в навчанні. Незалежно від того, де чия бабуся народилася і якої віри є батьки. Тоді цей задум може спрацювати. Якщо більше державних коштів буде спрямовуватися на розвиток бідних міст“.
Поки триває обмін думками, Французька республіка готується до регіональних виборів. Вони призначені на березень–2010, і дискусії кандидатів, звичайно ж, не оминають теми національної ідентичності. Президент Саркозі навіть вивів її на рівень загальнонаціональних дебатів. „Аби відвернути увагу від економічної кризи“, – вважають його опоненти.
„Усвідомлення чужого як загрози – один із найдавніших людських рефлексів, – каже психолог Женев’єв Барті. – Важливо, що ми самі з цим острахом робимо, як його з себе помалу вичавлюємо. Врешті, це і є виховання. І дітей, і себе“.
Щоправда, лідери Національного Фронту Франції мають принципово іншу позицію. Соціологічні опитування обіцяють їм до 8 відсотків голосів на майбутніх виборах.
