Український журнал - 11/2007
Свідчення очевидця Юзефа Души
(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])
Підготувала Ання Коженьовська-Бігун, варшава
Працюючи над сценарієм документального фільму про український Голодомор тридцятих років, який разом з Іреком Добровольським ми готуємо для польського Державного Інституту Фільмового Мистецтва, я вирішила піти слідами й польських жертв трагедії і потрапила у село Шаровечка Хмельницької області. Тут мені вдалося знайти ще чотирьох людей, які пережили той жахливий час. Троє з них погодилися на інтерв’ю, четвертий не хотів — боявся. Навіть через 75 років боїться говорити.Ось свідчення одного із очевидців — Юзефа Души. Рік народження — 1919. Свідчення було записане 23 вересня 2007 року.Приходять до нас та кажуть, що нам треба здати стільки-то хліба. «У мене стільки не буде, — каже мій батько, — не маю стільки». «Ну, як не маєте, ми знайдемо, ми знайдемо». Приходять до нас, ціла бригада, самі комуняки. Приходять і «де є, що є» — питають. А моя бабуся сиділа на такій торбиночці з квасолею і крупами. Може два кілограми цього всього було... Він це побачив і каже: «Ти не ховай, старухо, я в тебе і так заберу». І він її штовхнув... Забрав — і все. Пізніше на другий день приходять. У нас ще стодола була на снопи. «О, у вас ще хліб не змолочений...» Отже, тато каже: «Беріть». Що ж йому було робити?.. Приїхали дві підводи і забрали. Вони тоді колектив будували. Тобто колгосп. Ми це колективом називали. Там був такий громадський тік, і на той тік збирали снопи: пшеницю чи жито, просо, ячмінь... Все це збирали до купи, а пізніше молотили. За хліб нам не платили, бо сказали, що дали добриво, тобто нам не треба платити. У 1932-му не так забирали, як у 1933-му. У кого жорна були, то ті жорна побили. Забирали все. Одяг, швейну машинку забрали, костюм, штани. І організували розпродаж. Суд такий з тих комуняків зроблений — «кто больше?» Хтось каже: «Три рублі». «Кто больше?» Швейні машинки у кожного були. До колективізації Україна не була бідна. Худобу люди мали, коні свої. Двоє-троє коней мала людина. А пізніше вже не було нічого, бо все позабирали, і прийшов голод, і смерть.. А все тому, що люди не хотіли йти до колгоспу. Не хотіли, бо треба було віддати землю, віддати коня, віз, усе віддати. Якби ми їх послухали, то може голоду такого би не було... Чорт їх знає...А ксьондзи були з Польщі, пам’ятаю, бо я ходив до костелу. То село було ціле польське, тут не було жодного українця. Пам’ятаю, був ксьондз Насілевський, Кваснєвський і Перковіч. Як Перковіч побачив це все, що робиться в селі, то з ума зійшов. У селі мешкав Пайонк, таке було в нього прізвище — Пайонк. Ксьондз Насілевський прийшов до нього і каже: «Слухай, Яне, довези мене до Львова, я далі піду, але візьми мене до Львова, я втечу. Заплачу за цього коня». Пайонк підвіз його до кордону, але ще додому не встиг повернути, а вже МГБ прийшло до хати. Хтось доніс. Хтось сказав: «Ксьондза не шукайте, бо його вже нема. Пайонк його вивіз». Пайонка відразу арештували і ввечері вбили за це.Моя фамілія Душа. В мене вдома бабуся з голоду померла, та, що на тій квасолі сиділа. А в дядька Войтка шість душ було. Я ще їх пам’ятаю: жінка і він, Мариня, Мілька, Бронька і Ясь. Всі померли. Як у когось був свій кінь — коли ще до колгоспу не брали коні — то вбив, посолив і хоча тим трошки підтримувався. А так бідота страшна була. Діти ходили голі, босі по селах і плакали. Голі, висушені, як не знаю що. Плаче, плаче аж помре. І все... Ми паслися кмином, ми збирали кмин і його з’їдали. Ми ходили по полі й шукали згнилу бараболю. Ніщо не було посіяне. Озимина була, але ярини не було. Бараболі не було... Страшно, страшно... Ячмінь не посіяли весною. Все було з’їджене... А коні-то не здихали? Здохлих коней люди їли. Вже як зима перейшла, як ми дочекалися весни, то пішки добиралися до міста. А там ходили і просили. В місті голоду не було такого. Була недоля, але міста так не зачіпляли, як нас, мужиків. Їм давали 400 грам хліба на одну людину. Як у когось було п’ять душ, то це 400 грам хліба на одного... життя також важке там було, люди також повмирали там, але не так, як у селі.В нас, у Хмельницькому військо стояло. Красна Армія. Ми ходили туди... бо там таку яму викопали, а до неї — чи це кінь ногу зламає і там його кинуть, чи риба здохне, засмердиться... — а ми миттю це ловимо, забираємо. Згнила риба, черв’яки ходять по ній... І знаєте, ми їли ту згнилу рибу, і ніхто від цього не помер. Чи це Господь нас захищав?У нас тут добували торф, то батько пішов косити як косар... Опухлий як гарбуз пішов косити. За один день давали кілограм хліба. Батько з’їв і нам приніс... Дні два так було і кінець.У селі ями викопали. Підвода весь день їздить, колгоспна підвода, і дивляться: з тої хати вже ніхто не виходить — значить, усі померли. Трупи на дорозі по тижню лежать. Люди з колективу приходять, хто має сили, то забирає тих померлих, а пізніше в одну яму... ні труни, нічого... одну яму викопають і до кінця її поповняють, може центиметрів двадцять залишать. Накидають до тої ями, накидають.... Страшно, страшно було дивитися...Під час голоду школа була. Ті, які в колективі були, то для них була школа. А для нас, нащо ця школа?.. В школі давали стакан чаю й одну картоплю... Рідко суп давали... А так чай... Ані один поляк не вчився там.До Голодомору в Шаровечці було 250 хат, а в кожній хаті не менше ніж сім, вісім душ... Після голоду може 50 дворів залишилося. Шаровечка — то було польське село. Мацьковці — так само. Ґречана, Зажече — теж польські. Однаково їх заморили голодом.А пізніше зайнялися репресією. Поляків до Казахстану вислали. В мене було маминих братів п’ять, і в кожного вдома дітей не менше чотирьох-п’яти... Та де ж вони? Повидушені... Жінки залишилися, а чоловіків у Казахстан взяли і там задушили. Ксьондзів, попів, рабинів... У нас в Хмельницькому є магазин ЦУМ. Він на людях поставлений... Там був Будинок піонера, але пізніше зроблено там НКВД. По всій вулиці, по цій головній вулиці, то нічого не було — лиш один писк. Було чути, як люди пищать...
