Український журнал - 3/2010

Ненависть навпаки

   Текст: Богдан Буткевич, Київ

   Ксенофобія буває різною. Нерідко на тлі надмірного захоплення захистом прав людини та національних меншин забувають, що расизм та етнофобія можуть стосуватися не лише мігрантів та інородців. Самі мігранти також проявляють її щодо титульної нації в місцях свого компактного проживання. Особливо, якщо отримують можливість не інтегруватися в культурний простір країни, куди приїхали. В Україні проблема так званої зворотної ксенофобії потихеньку також набирає обертів. Експерти одностайні: неконтрольована міграція може призвести до серйозних проблем у найближчому майбутньому. До яких саме – можна легко зрозуміти, подивившись на приклад Західної Європи та США.

   У Західній Європі, яка має велику кількість мігрантів з країн іншого цивілізаційно-культурного ареалу, зворотна ксенофобія є похмурою реальністю. У низці міст вже давно є квартали, куди людям із білою шкірою краще не ходити. Бо там вони, в кращому випадку, зустрінуть неприязні погляди та образи в спину на кшталт „біла свиня“, в гіршому – справа дійде до рукоприкладства. 

Мігранти атакують

   По всій Європі склалася достатньо парадоксальна ситуація, коли громадська думка завжди стає на бік мігрантів. Тобто, коли вони об’єднуються в союзи та земляцтва – то це „для захисту прав“. Коли ж те саме роблять представники титульного етносу – то це ксенофобія, расизм, фашизм тощо. Ось, наприклад, діти переселенців з Північної Африки у тій самій Франції на політичному рівні фактично отримали індульгенцію на неприязнь до білих. Мотивація – „важкий наслідок колонізаторської політики“.

   Не треба думати, що зворотна ксенофобія – це щось далеке від українських реалій. „Справді, фіксуються випадки ксенофобських актівщодо українців з боку мігрантів з далеких країн, – погоджується Віталій Кулик, директор Центру досліджень громадянського суспільства – Поки що, в першу чергу, проявляються в зневажливому ставленні до місцевого населення та побутових конфліктах. Перш за все, мова йде про арабів, які намагаються створювати групи самозахисту. Трапляються випадки утискання українців з боку румунів, русинів, словаків та угорців у місцях їх компактного проживання на території України. Це, передусім, Закарпаття“.

   Зрозуміло, великий плюс України в тому, що вона ніколи не була метрополією величезної імперії, до якої з’їжджались би представники всіх її колоній та домініонів. Так сталося, наприклад, з Великою Британією чи Францією. Плюс і в тому, що в більшості нелегалів, які проникають на нашу територію, не має наміру залишитися в Україні.Їхня мета – за першої можливості перетнути кордон будь-якої країни-члена ЄС і попрямувати до місця, де компактно проживають їхні співвітчизники.

   „В Україні поки що порівняно мало мігрантів з далеких країн, – стверджує Володимир Паніотто, генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології. – Вони складають менше половини відсотка населення країни. Більшість з них (якщо бажає залишитися в Україні) знаходиться в шлюбних стосунках із представниками корінного етносу. Хоча бажання  одружуватися на “своїх” домінує, та з кожним роком кількість таких шлюбів буде зростати“.

   Про прояв так званої зворотної ксенофобії вже говорять і українські націоналісти. „Дійшло до того, що хлопці з моєї організації нещодавно бачили в Києві біля сумнозвісного ринку секонд-хенду на Шулявці негрів із нашивками “Чорних пантер”, – розповідає голова київського осередку ГО “Патріот України” Сергій Бевз. – Хто забув, то нагадаю, що це чорні расисти, які наголошують на тому, що білі є недолюдьми. Не так давно біля того ж таки ринку жорстоко побили двох українських дівчат тільки за те, що вони були в камуфляжних штанах, і негри сприйняли їх за скінхедів. Десь за рік до цього була ситуація в київському метрополітені, коли негр із ножем напав на двох білих хлопців: йому здалося, що вони якось „не так“ на нього дивляться. Дуже багато випадків є у Харкові, де кількість мігрантів з далеких країн стає все більшою. У великих містах Сходу мігрантів вже стільки, що вони створюють повноцінні етнічні анклави, де вони починають висувати свої умови існування та співжиття“.

   Великою проблемою для України стала активація з 1 січня цього року договору про реадмісію з ЄС. Згідно з нею, всі нелегали, які будуть спіймані на території європейських країн, у разі доведення свого проникнення туди з території України, будуть повертатися саме в Україну. Мало того – Київ повинен за власний кошт відправляти їх додому. Враховуючи, що в Україні донині немає служби, яка б фахово займалася проблемою нелегальної міграції, все це викликає серйозну стурбованість.

   Щодо питання іноземців у Штатах, то на думку американських фахівців, допоки США були „плавильним тиглем народів“ – усе булогаразд, і діти кожного мігранта, що приїздив у Новий Світ, вже ставали стовідсотковими американцями. Тепер „тигель“ почав перетворюватися на „салатницю народів“, де кожний етнос – це окремий кусень, який хоч і лежить з іншими в одній тарілці, ніколи з ними не змішується. Це – величезна пересторога для України, яка маючи достатньо патріархальне суспільство, просто не буде спроможною нормально сприймати величезну кількість переселенців з глибоко чужою нам культурою, релігією та світосприйняттям. „Чим менше мігрантів приймає країна, тим менший в ній рівень ксенофобії, бо немає об’єкту для неї. Як з одного, так і з іншого боку“, – підсумовує Аркадій Бужченко, голова правління Української Гельсинської спілки.

Російський слід

   Проте все ж не кольорові мігранти, а російська спільнота є головною проблемою у явищі зворотної ксенофобії в Україні, зокрема наСході та в Криму. А саме – групи „кауровців“ в Одесі, „Донецькареспубліка“ в Донецьку, „Русское содружество“ в Севастополі тощо. Як зазначив Віталій Кулик, діяльність цих груп спрямована навіть не проти України як держави, а саме проти українців як етносу. Вони відмовляють українцям у праві називатися та бути українцями. Не можна не відмітити, що нинішнє російське керівництво проводить чіткий курс на підтримку саме відверто українофобських організацій. Не розуміючи простого правила „сила дії завжди дорівнює силі протидії“, вони сподіваються, що протидія українізації України допоможе захисту російських інтересів в Україні. Проте за оцінками соціологів, діяльність російських шовіністичних організацій навпаки відштовхує більшість українців від Росії.

   „В Україні є 1-2% людей, що не хочуть бачити українців в якості членів їх сімей, – розповідає Володимир Паніотто. – Це, ясна справа,представники російської громади. В рамках похибки 0,1 % – ті, хтоне хотіли б бачити українців навіть в якості туристів. Тобто, не можнасказати, що це явище є масштабним, хоча, на жаль, воно присутнє в суспільному житті“.

   Однак важливим фактором є те, що різниця між українцями і росіянами в Україні, за оцінками фахівців, стає все меншою в залежності від віку людей. Тобто, чим молодшими є люди, тим менше проблем на етнічному ґрунті у них виникає. Вчені пов’язують це з поступовою інтеграцією та асиміляцією російської спільноти.   Цікаво також дослідити стосунки між самими українцями, які живуть в різних регіонах країнах. Експерти відмічають досить недружнє ставлення корінних українців до діаспори. Навіть, так би мовити, україноорієнтовані українці досить скептично думають про своїх земляків за кордоном. Якщо європейська діаспора зі Словаччини, Польщі, Чехії сприймається більш-менш нормально, то українці з-за океану – США, Канади, Австралії – викликають у великої кількості населення мало не відразу.

   Ба більше, якщо на початку 90-х минулого століття близько 60 %населення хотіло мати родичів за кордоном, то тепер таких не набереться й 10%. Науковці пов’язують цей феномен із тим, що за ці роки велика кількість українців познайомилася із Заходом не з кращого боку. Щонайменше 3 млн. українців попрацювало в Західній Європі на низькооплачуваних роботах і відчуло на собі прояви ксенофобії. Відповідно, відчуття образи екстраполюється й на українців, що стали громадянами цих країн. Можливі, звичайно, й прояви елементарної заздрості.