Український журнал - 3/2010

„Я“ президент!

   Текст: Петро Андрусечко, Познань

   „Політичний труп“ – так відразу після повторного туру виборів 2004 року називали Віктора Януковича навіть його соратники в Донецьку. І так думали не лише в Україні, але також за її межами. Але незабаром виявилося, що розмови про політичну смерть лідера Партії регіонів були передчасними. Після короткої перерви Янукович та його політична сила без особливих зусиль зуміли реінкарнуватися. Перший, хоча короткий реванш дали під час парламентських виборів 2006 року, коли Партія регіонів опинилася на першому місці. А це означало, що взяли курс на президентські вибори та повну перемогу.

   Якщо читачі пам’ятають, вибори 2004 року, окрім серйозної політичної боротьби принесли море анекдотів про Януковича. Найкоротший з них, справжній шедевр народного гумору (до речі, він з Росії), звучав так: „ЯНУКОВИЧ – ПРЕЗИДЕНТ!“. Для багатьох це справді сприймалося як жарт, хоча не завжди дотепний. Ну справді, що це за „проффесор“, який падає від кинутого яйця, політичний лідер і кандидат, темний бік якого пов’язаний з кримінальним минулим і висловлюваннями про опонентів у стилі „козли“. Минуло трохи більше п’яти років і анекдот став реальністю. Україна отримала нового президента – Віктора Федоровича Януковича.

   Майбутній політик народився  у 1950 році. Дитинство пройшло у робочому селищі Жуковка поблизу міста Єнакієво (Донецька область). Мати померла, коли Януковичу було два роки. Важке дитинство увінчалося у 1967 році першою судимістю на три роки позбавлення волі за пограбування. У закладі позбавлення волі Янукович пробув рік і сім місяців, звільнившись за амністією, яку оголосили на честь 50-річчя Жовтневої революції неповнолітнім злочинцям. Після виходу на свободу Віктор Янукович влаштувався робітником на Єнакієвський металургійний завод. Попрацював однак недовго, оскільки вже у 1970 році був засуджений вдруге за нанесення важких тілесних ушкоджень середнього ступеню важкості. У 1978 році обидві судимості були зняті завдяки зверненню у Донецький обласний суд депутата Верховної Ради СРСР космонавта Георгія Берегового.

   Це найбільший компромат на Януковича, який вдало використали у 2004 році. Тоді, як показують дослідження Центру Разумкова, дві третини опитаних не хотіли, щоб президентом стала двічі засуджена людина. Однак спроба повторно використати ці факти біографії Януковича перед виборами 2010 року не принесла очікуваного ефекту. Навколо фактів засудження назбиралося чимало пліток, причина яких криється, насамперед, у відсутності повної документації, пов’язаної як з вироками, так і з їх погашенням.

    Ще більше питань викликає подальша кар’єра майбутнього президента. Після закінчення технікуму (заочно) 26 річний Янукович у 1976 році стає директором автопідприємства виробничого об’єднання „Орджонікідзевугілля“ у Єнакієво. З того часу протягом наступних років він займатиме керівні посади, зрештою, щоразу вищі. Як це можливо, щоб двічі засуджена, недосвідчена молода людина у радянській системі отримала керівну посаду? В кожному разі, це досі таємнича карта у біографії Януковича. Тим більше, що нещодавно у медіа випливла інформація пройого участь у другій половині 1970-х років в авторалі у Монте-Карло. Янукович не приховує, що машини цікавили його завжди. Однак участь у закордонному змаганнів радянські часи з таким життєвим багажем? Залишимо це, однак, біографам, які тепер напевне почнуть роботу над біографією та досягненнями нового президента.

Від директора до прем’єра

   У 1980 році Янукович закінчив Донецький (заочно) політехнічний інститут за спеціальністю „Автомобілі та автомобільне господарство“. У 2001 році, як зазначається у ЗМІ, отримав ще одну спеціальність – „Міжнародне право“ – в Українській Академії зовнішньої торгівлі, а також захистив докторську дисертацію на тему „Управління розвитком інфраструктури великого промислового регіону“. Доктор економічних наук, професор. В офіційній біографії Януковича перед виборами 2004 року зазначалося, що він є членом Каліфорнійської міжнародної академії наук, освіти, індустрії та мистецтва, дійсним членом Академії економічних наук України та членом-кореспондентом Транспортної Академії України.

   Однак у досягненнях новообраного президента часто сумніваються. Приводом для жартів стають аж ніяк не випадкові орфографічні та фактажні помилки, яких Янукович неодноразово допускався в офіційних документах. Так, під час заповнення анкети кандидата на посаду президента України у графі „науковий ступінь та звання“ Янукович зазначив „проффесор“. Серед інших гучних ляпсусів вислів про те, що гора Афон знаходиться у Палестині, перейменування російської відомої поетеси Анни Ахматової на Анну Ахметову, а українського композитора С.С. Гулака-Артемовского на Гулака-Артьомовського. Якось Віктор Федорович переплутав функціонера німецького робітничого руху Августа Бебеля з одеським письменником Ісааком Бабелем. А 1 лютого 2010 року, виступаючи перед мешканцями Львова, назвав присутніх „кращим геноцидом нації“, маючи на увазі очевидно „генофонд“. Однак не будьмо такими критичними, європейський політичний бомонд також далекий від ідеалу. Згадаймо хоча б ляпи Ніколя Саркозі або витівки італійського прем’єра з його пристрастю до двозначних жартів.   Значно кращих результатів Янукович досягнув на урядовій ниві. У 1996 році його призначили заступником голови Донецької обласної державної адміністрації, у травні 1997-го – губернатором, через п’ять років, у листопаді 2002-го – прем’єр-міністром України. Звідки взялася кандидатура Януковича на цю посаду, беручи до уваги факт, що у 2002 році він був майже невідомий широкому загалу? Його прізвище не варто шукати у контексті найважливіших політичних подій 1990-х років.

   Так чи інакше, у 2002 він швидше нагадував урядовця регіонального рівня, проте дуже успішного, адже втримався на посаді губернатора досить довго. Подейкують, що відвідуючи Донецьк у 1996 році, Кучма сказав, що Янукович перебуватиме на своїй посаді так довго, скільки він пробуде президентом. Недаремно кар’єру Януковича пов’язують саме з Кучмою. Віктор Федорович прекрасно розібрався у політичних розкладах. Наприклад, під час першого туру президентських виборів 1996 року більшість місцевих виборців віддали голоси за кандидата від Комуністичної партії Петра Симоненка (39,40 %). Однак вже у наступному турі за Кучму проголосувало на 21 % виборців більше – 52,98 %. Мало того, як і пристало справжньому господарю Донбасу, у парламентських виборах 2002 року Янукович забезпечив належний результат (найвищий з усіх областей) прокучмівському блоку „За ЄДУ“. Кучма не міг не оцінити зусиль свого протеже.   Вибір Януковича на посаду прем’єр-міністра здавався більш ніж логічним і лише підтвердив зростання донецької групи, – найсильнішої у тогочасному (і зрештою у теперішньому) політично-економічному просторі України. Однак Янукович не перетворюється на маріонетку. Навпаки, він зміцнює власну позицію у Партії регіонів (очолив у 2003 році) та форматує партію під своє обличчя, переконуючи в цьому і її засновників, і інвесторів (насамперед Рината Ахметова). На його користь імідж вдалого господаря Донбасу (головним чином в очах тамтешнього бізнесу), такого ґазди, який і в Києві не забуває своїх коренів.

Проект „Наступник“

   Прем’єрське крісло – прекрасний трамплін для президентських амбіцій. Вже у квітні 2003 року в інтерв’ю ВВС Кучма не має сумнівів, що парламентську більшість на наступних виборах презентуватиме єдиний кандидат, яким може бути власне Янукович. Дуже швидко Віктор Янукович стає чи не єдиним політиком, який реально може конкурувати з Віктором Ющенком. За ним могутні фінансові засоби, медіапідтримка, потужна адміністративна машина. (Організації, які моніторували вибори, вважають, що кампанія могла коштувати навіть 400 млн. доларів).   Янукович користується підтримкою у Москві. Така собі „російська людина“, як пишуть про нього деякі російські ЗМІ. Володимир Жиріновський вважає, що він „поверене Україну Росії“. А Володимир Путін взагалі двічі вітає його з перемогою. Звідси, як думається, позиція Юрія Андруховича і багатьох інших (він висловив у редакції „Критики“ одразу після революції), що Янукович „від початку й до кінця був російським геополітичним проектом“. Ось тільки незрозуміло, навіщо Росії такий псевдогерой? Здавалося, можна поставити на когось іншого, хоча б на Сергія Тігіпка. Виявляється, не можна. Виходить, Янукович відповідав очікуванням усіх своїх партнерів? Що давало йому таку міцну позицію? До сьогодні це питання залишається темою для спекуляцій.

   Здавалося, Янукович не може не виграти президентські перегони. Тим не менше, вибір хибний. Влада не сподівається на масштабні протести. Під натиском Кучми Янукович погоджується на переголосування. В результаті Ющенко виграє, набираючи 51,99 %. Успіх помаранчевих затьмарює той факт, що 44 % противників – це дуже велика підтримка. Регіонали погоджуються з вердиктом, але вони до сьогодні впевнені, що 2004 року у них вкрали перемогу. Янукович тим часом виразно дистанціюється від Кучми, не пробачивши його компромісу з помаранчевими. Під час прес-конференції 13 грудня 2004 року Янукович скаже:„Що стосується моїх нинішніх відносин з Кучмою – у нас абсолютно розійшлися точки зору. У мене глибоке розчарування в цій людині“.    

   Представники Інституту Глобальних Стратегій, які працювали на кампанію Януковича одразу після виборів, вказували на ряд помилок, які здійснили регіонали під час кампанії. Насамперед електорат Януковича складали люди старшого віку, працівники бюджетної сфери, адже саме на них зорієнтували передвиборчу кампанію. Слабкою ділянкою стала низька мобілізація електорату. Переважну більшість виборців Януковича сформували перед першим туром, головним чином завдяки збільшенню нагород. Відомо, що електорат Ющенка характеризувався більшою активністю та лояльністю щодо свого лідера. Однак, як показують вибори 2010 року, уроки не пройшли повз Віктора Федоровича.

   В кампанії Януковича було й кілька анекдотичних моментів, які спритно і, будьмо чесні, дуже вдало використали противники. Найбільш відома історія з яйцем. Оскільки Віктор Федорович – людина кремезної статури, наріжним каменем кампанії стала ідея створити імідж сильної людини. Однак 24 вересня 2004 року цей імідж значно пошкодили. Того дня лідер регіоналів поїхав з візитом на Івано-Франківщину. На виході з автобусу у нього влучили яйцем. Янукович миттєво втратив свідомість, і стокілограмового чоловіка на руках перенесли до машини. Так виглядала „терористична атака“ на кандидата від владного табору. Ця історія зрештою покладена в основу сюжету політичного трилеру „Vox populi“ (автор Андрій Мєлєхов), в якому Янукович, захищений куленепробивним жилетом, очікує не на яйце, а на постріл снайпера. Псевдозамах мав би підвищити його рейтинг і дискредитувати політичних противників. Втім, це вже літературна фікція.

„Ситуація обнулилася“

   Так сказав колишній президент України і хресний батько Віктора Федоровича Януковича Леонід Кучма після перемоги свого політичного сина 7 лютого 2010 року. Однак на це довелось витратити п’ять років.

   Після виборів 2004 року Янукович дослівно пропав (як і зрештою більшість його співпрацівників), виїхавши за кордон на більше ніж півроку. Однак наприкінці 2005-говін знову з’являється на політичній арені, стаючи до боротьби у парламентських виборах. Його помаранчеві противники вже встигли добряче посваритися, і вони недооцінюють лідера Партії регіонів. Ющенко впевнений, що його політичний силі гарантована підтримка виборців, Тимошенко бореться з „Нашою Україною“.

   Янукович тим часом демонструє переваги. Насамперед він не „кидає“ своїх людей, як Ющенко. Зауважте, що коли у 2006 році він перемагає на парламентських виборах і завдяки соціалістам Мороза знову очолює уряд, його кадрова лава досить довга. Щоправда, в оточенні Януковича є кілька груп впливу, які конкурують між собою,однак центральною фігурою залишається він сам. З часом, однак, кілька людей покине Партію регіонів. Наприклад, Інна Богословська, Раїса Богатирьова чи Тарас Чорновіл, який у 2004 році після другого туру виборів очолив виборчий штаб Януковича. Тим не менше, плітки про розкол у Партії регіонів, які все частішають, не підтверджуються. Будучи прем’єр-міністром, Янукович намагається обмежити повноваження Ющенка і в результаті втрачає посаду прем’єра (після дострокових парламентських виборів у 2007 році). Що цікаво, вибори підтримав Ахметов, якому, схоже, не сподобалося зростання амбіцій керівника партії. Втім, незважаючи на чутки про погіршення відносин між Ахметовим та Януковичем, гроші здатні розтопити будь-яку кригу і назовні обидва показують себе найкращими товаришами.

   У 2009 році було очевидним, що Янукович виставить свою кандидатуру на майбутніх президентських виборах, а його оточення захоче реваншу. Немає сумнівів, що найкращий шанс дала політична ситуація – конфлікт між Тимошенко та Ющенком. Вкрай пересварені постпомаранчеві виглядають так, ніби забули про Януковича – колись їхнього головного опонента. Януковичу, як не дивно, можна було не проявляти якоїсь особливої активності: парадоксально, але чим менш активним він був, тим динамічніше зростав його рейтинг. Як підтвердження, Віктор Федорович віддався хобі – тенісу та гольфу. Врешті-решт почали говорити, що він дуже нагадує Віктора Андрійовича, – той також не любить політики. Президентські вибори, однак, показують, хто є хто. У першому турі Янукович отримує 10 % переваги над Юлією Тимошенко, а 7 лютого різниця зменшується до 3 %. Загалом Янукович набирає 48,95 % і 25 лютого 2010 року складає Присягу президента України.

   Чи справді ми повернулися до ситуації 2004 року, як сказав Кучма? Швидше за все, ні. Україна змінилася, та й Янукович вже не той. Помітно, що за останні п’ять років він добряче попрацював над собою. Невідомо наразі, яка це зміна – внутрішня чи лише зовнішня. Однак в ролі президента Янукович буде змушений мислити та діяти у дещо інших категоріях, ніж просто лідер опозиції, який прагне реваншу. Усе це свідчить, що повне повернення до часів Кучми просто неможливе. Як прогнозує відомий політолог Кость Бондаренко, „...на зміну етнічному націоналізму Ющенко прийде економічний націоналізм Януковича“.     

   Президентура Януковича є ризиком насамперед для нього самого, цим разом усе може завершитися справжньою політичною смертю. До того ж, йому потрібні коаліція та уряд, на які він міг би спиратися. Але навіть тоді буде важко реалізувати виборчі обіцянки перед обличчям кризи. Януковичу треба зважати на ворожий електорат Західної та Центральної України.

   Чи вдасться новому президенту подолати виклик, будемо уважно слідкувати на шпальтах „Українського Журналу“.