Український журнал - 3/2010

Про успішних кандидатів, вибори і стратегічних партнерів

   Текст: Марцін Войцеховскі,

    політичний експерт, публіцист

    видання „Gazeta Wyborcza“

   Вибір Януковича є певною невідомою, адже важко сказати, наскільки послідовно він реалізовуватиме свої виборчі обіцянки. В ході виборчої кампанії він досить міцно розігрував російську карту. Здається, що навіть сильніше, ніж був намірений її реалізувати як президент. Проблема полягає у тому, що важко оцінити, наскільки його декларації можна перекласти на мову фактів, конкретної політики. Під кінець виборчої кампанії він рішуче збагатив свій політичний репертуар європейськими сюжетами, демонстративною європейськістю, і запевнив, що проросійського повороту не буде.

   Друге питання – це досить мала перевага Януковича. Він змушений рахуватися з настроями половини суспільства і з тим, що він переміг з незначними відсотками. І це також, напевне, йому в певний спосіб зв’яже руки.   І третє питання, об’єктивне: що Росія здатна запропонувати Україні і що може запропонувати Європа? У короткостроковому сенсі Росія може дати дешеву сировину, контракти, якісь кредити, щоб терміново вийти з кризи. Але в сенсі довгостроковому модернізаційна зміна і розвиток сильно пов’язані з Європою.

   І питання таке: чи Янукович це розуміє і почне відразу розігрувати цю карту, чи звернеться по неї лише через певний час, після вичерпання всіх можливостей поправити ситуацію з допомогою Росії. В основному я в цьому питанні є поміркованим оптимістом. Ключовими будуть перші рік-два, але все залежить від того, наскільки Росії вдасться протягом першого року або двох років пов’язати Україну з собою.

   В Тимошенко на цей момент немає вибору поза тим, щоб стати на чолі опозиції. Хоча тут можливі різні конфігурації. Янукович говорить про широку коаліцію на користь стабілізації і боротьби з кризою, і не виключено, що в цій коаліції було б місце і для Тимошенко. Тим більше, що її уряд чимало зробив для боротьби з кризою, якщо навіть не у сфері конкретних дій, то принаймні у справі погляду на розвиток. І це потрібно використати, щоб не створювати нових планів від початку. Але дуже ймовірно, що цей перший рік буде підпорядкований боротьбі з кризою і можливі різноманітні коаліції.

   Натомість не будемо забувати, що наступні вибори в Україні мають відбутися дуже скоро, у 2011 році, і я думаю, що перед цими виборами відбудуться досить зрозумілі поділи. І Тимошенко візьме в них участь як лідер опозиції. І не виключено, що вона виграє ці вибори і їй знову вдасться створити коаліцію у парламенті. Адже і з огляду на вік, на амбіції і на підтримку вона лише мінімально поступається Януковичу. Юлія Тимошенко має шанси принаймні ще кілька років відігравати значну роль в українській політиці. Натомість поразка у парламентських виборах 2011 року може стати для неї проблемою. Якщо таке трапиться, тоді не виключено, що її чарівність як лідера опозиції розвіється.   Арсеній Яценюк має шанси залишитися в політиці за принципом, дещо схожим на той, за яким він функціонував раніше. Тобто він скористається власним капіталом, таким, як освіта, знання мов, до певної міри гідність в західному сенсі. Не виключено, що він буде прем’єром, особливо якщо утвориться коаліція „Нашої України“ з Партією регіонів. В такому разі він був би найбільш природним кандидатом у такій системі.

    Натомість Сергій Тігіпко має шанси в основному тоді, якщо відбудуться дострокові парламентські вибори, оскільки йому вдасться скористатися політичною  підтримкою і створити силу, яка може набрати десять, навіть до п’ятнадцяти відсотків у виборах і стати поважним коаліційним партнером для більш важливих груп. А якщо дострокові вибори не відбудуться, йому буде важко утримати мобілізацію електорату. Щиро кажучи, в інтересах найбільших нині груп є маргіналізувати Тігіпка і не допустити до того, щоб він отримав якусь функцію. З другого боку, їм важливо не допустити до дострокових виборів. Але не виключено, що їх змусить життя. В кожному разі, я не думаю, що Яценюк або Тігіпко в близькій перспективі стануть провідними гравцями і наберуть ваг. Вони можуть обіймати високі посади, але з огляду на специфічну позицію, яку займають.

   А щодо ролі ЄС? ЄС повинен оцінити те, що президентські вибори в Україні були демократичними. Може, на елементарному рівні політична система в Україні не діє, але політичний клас прийняв правило: той, хто править країною, визначається в часі вільних і демократичних виборів і всі приймають їх результат. Це виняток на пострадянському просторі. Беручи до уваги процеси, які відбулися там останніми роками, ЄС не повинен бути байдужим до цього. Молдову і Грузію можна порівняти з Україною за політичною системою. Але Україна в останніх виборах підкреслила роль лідера (якщо йдеться про демократичні процеси у пострадянському світі). Тому ЄС Україну повинен трактувати особливим чином.

   З іншого боку, виникає запитання: як Україна відповість на ті можливості, які тепер вимальовуються перед нею? Тобто, на столі лежить Угода про розширення зони вільної торгівлі. І це найкращий спосіб зміцнити співпрацю. І якщо вдасться швидко підписати умови в цьому півріччі чи році, це був би міцний елемент, який пов’язав би Україну з Європою. Але я не впевнений, чи хочуть українські політики з нього скористатися в першу чергу. Чи не прийде їм до голови максимально використати в перший рік вигоди, які дає співпраця з Росією (короткотермінові вигоди), і лише в другу чергу дотягнутися до європейського кошика. А це ризиковано, оскільки зміцнить голоси скептиків в Європі в плані того, що Україна – ненадійний партнер.

   Тобто, з одного боку, потрібний виразний жест з боку Європи. А з другого – потрібні жести з боку України. Вона мусить чітко висловити бажання працювати з Європою, заявити про розуміння європейських інструментів і механізмів співпраці, про свої наміри скористатися ними. Якщо ці два чинники зіграють, якщо Україна буде зближуватися з ЄС, процес модернізації і реформ, а також демократичний процес (якому на цей момент, здається, нічого не загрожує) продовжуматимуться, то у перспективі кількох років Україна дійде до моменту, що членство в ЄС стане реальним. І всі звикнуть до цього, це перестане викликати протести і подив. Україна м’яко дійде до європейських стандартів. Це найбільш позитивний сценарій для України.