Український журнал - 11/2007
А тепер, курва, що?
(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])Текст: Петро Андрусечко, Київ
Так сталося, що в день виборів, 30 вересня, я опинився перед Центральною Виборчою Комісією в Києві, де мав влаштувати телевізійний коментар для каналу «ТРК Україна». Телеканал цей донецький, що лише підігрівало інтерес. До того ж керівник телеканалу — з Польщі; саме тому, ймовірно, до виборчого марафону запросили мене. В мені, зрештою, заграло марнославство, а інших пропозицій не було, тому… В кожному разі, як часто трапляється в подібних ситуаціях, я придумав українською мовою пристойне (як мені здавалося) привітання до студії та глядачів, а звучати воно повинно було приблизно так: «Доброго вечора, Донецьк! Доброго вечора, Україно! Вітаю зі святом демократії!». Про всяк випадок, однак, я вирішив проконсультуватися зі знайомими українцями… і в результаті від домашньої заготовки відмовився. На думку українських друзів, привітання «зі святом демократії» було б для українського глядача зовсім незрозумілим (чи, радше, смішним), довелося б пояснювати, що кожні вільні вибори — це свято демократії. Часу на подібні пояснення в ефірі не було, та й, зрештою, звучало б це якось незграбно. А отже, історія з привітанням стала для мене першим достроковим підсумком цих виборів.
Юля радіє, народ чекає
Далі — не краще. Перед 21.00 мені зателефонував приятель, який організовував виборчу кампанію для БЮТу, і жартома спитав, чи я, бува, не почав працювати для Партії регіонів (усе ж хтось таки дивиться донецьке телебачення). Однак справжньою причиною дзвінка колеги виявилися неофіційні результати екзит-полу. Неофіційні, оскільки голосування продовжувалося. Мені не хотілося вірити, але результати показували перевагу спілки БЮТ та «НУ–НС» над іншими варіантами коаліції (зрештою, лише завдяки результатам партії Юлії Тимошенко).
Ошелешений цією оптимістичною новиною, я вирішив заглянути до штабу Партії регіонів, щоб на власні очі переконатися в їхній поразці. Потрапивши туди якраз у момент завершення голосування та оголошення результатів екзит-полів, я, по суті, опинився в атмосфері поразки, а згодом з піснею на вустах попрямував до штабу БЮТ (штаб цей, як і годиться партії лівоцентристського напрямку, що повсюдно розсіває чудесні популістські обіцянки добробуту для виборців, розташований у найновішому і чи не найдорожчому готелі Києва). Кавалькада дорогих автомобілів перед будинком засвідчувала, що обранцям народу, за яких проголосували понад 30% виборців, уже нічого не бракує для щастя (принаймні у фінансовому вимірі), тому вони спокійно можуть зайнятися долею біднішої (і водночас найбільшої) частини українського суспільства. Мені згадався польський лозунг «багаті при владі — це добре, бо своє вже вкрали», себто більше красти не повинні. На святі переможців атмосфера нагадала мені картини, бачені в Польщі — на кшталт «а тепер, курва, Ми!» — то ж я подумав, що, може, цим разом переможцям вдасться швидко і в міру безболісно вирішити свої завдання. Адже навіть пересічно інтелігентні учні чи студенти вчаться здебільшого на власних помилках.
Виявилось однак, українські політики — це інший сорт людей, малопридатний до навчання. А я, наївний, того самого вечора в одній із онлайнових інтернет-конференцій висловив кілька оптимістичних заяв щодо виборців. Мені здалося, вони самі вказали, яку коаліцію хочуть мати, і тепер політикам-переможцям залишається лише швидко узгодити між собою організаційні моменти. Ведучий досить скептично поставився до мого оптимізму.
Як виправдання додам лише, що того вечора я вдруге потрапив до штабу прекрасної Юлії. До її штабу з букетом троянд приїхав і менш прекрасний Юрій Луценко, який з таким запалом доводив усім, що троянди не мають колючок, і коаліція загалом уже існує, аж я вчергове повірив у це. Лише на мить у душі похолов, коли Луценко пожартував, ніби він спеціально просив Давида Жванію (свого головного фінансиста), аби той під час виборів не купував голосів.
У п’ятницю ввечері, через два тижні після виборів, на українському телебаченні — все, як завжди, немов вибори все ще тривають. На одному каналі — «Свобода Савіка Шустера», на іншому — «Свобода Слова», цього разу без Савіка. І тут, і там до студії запрошуються політики та пересічні українці. На щастя, в п’ятницю ввечері в Києві можна просто піти до кнайпи, ігноруючи і свободу, і слова.P.S. Свої переживання я записував одразу після виборів, а текст надіслав до редакції через три тижні після голосування. Коаліція існує, хоча поки що лише на папері. Комуністи заблокували своєю скаргою у Вищому Адміністративному Суді проголошення офіційних результатів виборів. Прагнуть скасувати результати й інші угруповання, незадоволені цифрами, однак це радше гра на затягування процесу. Перше засідання парламенту повинно відбутися 15 листопада. Майбутнє коаліції і потенційного уряду не видається оптимістичним. Міністр оборони Анатолій Грищенко розкритикував намір Юлії Тимошенко перейти наступного року на повністю контрактну армію. Свої критичні уваги підкинув Віктор Балога, який нагадав, що лише президент та РНБОУ відповідає за формулювання стратегії безпеки держави. Проблематичне також узгодження спільної коаліційної програми економічного розвитку держави.
Прогнозування політичної ситуації в Україні найбільше нагадує гру в рулетку. Залишається сподіватися, що в наступному номері «УЖ» читачам таки можна буде представити якісь прогнози. Однак це жодною мірою не означає, що вони будуть оптимістичні.