Український журнал - 3/2010
Софія Андрухович: ЗИЗООКА ПРОДАВЧИНЯ ЗЕЛЕНІ
(Скачати весь номер: 3/2010 [PDF, 3.2 Mb])Зизоока, насуплена, широкоброва, у вицвілому халатику в дрібненькі блакитні квіти, невдоволена, ніби її пограбовано, ніби у неї щось вкрадено (наприклад – мову), сидить між м’ясом і ягодами, бо де ж їй іще сидіти. Їй за п’ятдесят, у неї нечиста шкіра, її ніс пережив неймовірні якісь трансформації, і пахне від неї чимось таким – зефіром, кефіром, ефіром?.. – а ще брудом з-під лавок з далекої залізничної станції. Сидить, як божок – нерухомо, як крихітна скіфська баба, вся припорошена, запилюжена, відштовхує шум і галас продуктового ринку, всіх цих мух липких, трупний запах, різників в закривавлених плямистих халатах, свинячі голови з невидючими очима, рибні тушки, телячі нутрощі, заздрощі сусідок-перекупок, ревнощі, пустощі закарпатських дітей з чорними від ягід ротами, і кролячі тільця, щонедавно були котами, і плетені кошики з афенами, малинами, вишнями, і порепані руки, і потріскані нігті, і дні колишні. Вона сидить, як сиза хмара, купчиться, брови – в одну лінійку, вона не торгується, жаліє кожну стеблину, кожну копійку, знає ціну собі і своїй городині, покупців не вітає улесливими поклонами, не обіцяє, не приговорює, не співає, з місця не зрушиться, сама нічого не пропонує, майже відлякує – спостерігає. Від зелених нестримних запахів стоїш увесь очманілий, тобою водить, руки тремтять, слина котиться, світ не милий – базилік, петрушка, маленькі ручки листя селери, кінза (велика рідкість), пера молодої цибулі – їх тут до холери,буряки, морква, часник, кріп, зелений горошок, я хочу всього, негайно, багато – я не можу потрошки! Я з’їм це просто ось тут, між ягодами і м’ясом, затопчу собі в пельку, зжеру, пошматую зубами, загарчу від оргазму, і вминатиму, жадібно буду жувати, слинитись від насолоди – а вона нехай дивиться, нехай мені щось поробить, вона відьма – я знаю: одне око – на місяць, інше – просто в пекло, але ні, я зла на неї не маю, вона м’яка, кругла, від неї тепло, її городина смакує, як м’ясо, така ж солодка, вона просто страшенно сумна – а так непогана тьотка. До неї ходить один, молодший років на тридцять, високий і схожий на статую, на втраченого, непутящого принца, всюди кучері, ніс прямий, вилиці, як із каменю, долоні великі, важкі, вміє хлопець сказати: „дай мені“. Рідко миється, рідко чистить зуби – ще дитина зовсім, але щось таке він усередині будить, від чого вити хочеться, дряпатися, кусатись, плакати, пінитись, розбитись об скелі, розстріскатись, щезнути, здатись і закінчитись повністю, ніби й не було ніколи. Вона його ще недавно сама зустрічала зі школи, годувала у себе найкращим усім, найсвіжішим, купала, чесала, хотіла, щоб він став іншим. Клала з собою до ліжка, пестила, сон пильнувала, ночами не моглалягати – стояла, на нього чекала, прислухалась до звуків, до реготу, крику нічного, вранці була сувора, обіцяла вигнати, не пускати, ніколи більше, нікого, не хочу, не можу, досить – а він ззаду підходить, голову на плече кладе, просить, такий ніжний, довірливий, безсовісне кляте звірятко, всю душу вийняв – жилка за жилкою, на серці тавро поставив – висічену печатку, висмоктав сили, випив, але ж він ненавмисно,такий козир йому вже випав, десь волочиться, п’є, курить, з кимось цілується, треться, від тебе смердить дівкою, чи, може, мені здається, б’є його по обличчю, кидає в нього келішками, потім, коли засне, в узголів’ї сідає нишком, гладить спітнілечоло – синець он на півобличчя, оце я йому всадила, а йому, скотині, так личить, і що мені з ним робити, тільки вмерти лишається, від себе звільнити, але ж він пропаде, зіп’ється, уб’ють, посадять, витруть – і вона робить йому компрес холодний і накладає, неначе митру, а потім на груди його тверді, солоні обережно вкладається втомленою щокою, от заснути б отак разом, назавжди, навіки, або перестати бути жінкою і чоловіком, і стати рослиною – базиліком чи кінзою, однією на двох, великою, грізною, захищеною такою, і вона цілу ніч лежить, їй нестерпно солодко, їй пекуче-тепло, і не може очей заплющити: одне око – на місяць, друге – в пекло.
