Український журнал - 3/2010

Чорне і не-чорне

   Текст: Тамара Злобіна, Київ

   Катерина Свіргуненко народилась у сім’ї митця, пройшла шлях від художньої школи до Національної Академії, тому цілком свідома специфіки cвоєї професії – в Україні і у світі. Катерина працює у жанрі офорта. Історичність техніки додає кілька смислових відтінків до робіт Свіргуненко – видатні попередники (скажімо, Франциско Гойя), обмежена кількість копій з однієї „дошки“ і клопітність ручної праці в добу комп’ютерів. Прихильники стверджують, що техніка глибокого друку надає відбиткам унікальних естетичних властивостей, яких неможливо досягти, використовуючи поліграфічні чи електронні технології.

   Історичність офорту впливає і на смислове наповнення робіт художниці. В її творах кінця 1990-х – початку 2000-х років іманентно присутня європейська художня традиція, як на рівні тематичної логіки, так і в знакових деталях. Наприклад, в офорті „Прогулянка“ (1999) наче простий сюжет – дві дівчини посеред міста, яке закручується навколо них уламками вражень та образів. Однак пози, зачіски, часткова оголеність і драпірування замість одягу роблять героїнь подібними на античні статуї, а отже, символом жіночності, а також відстороненості і замкнутості, зосередженості на своєму внутрішньому світі. Цю логіку продовжено в роботах 2000-х років – „міфологічні“ романтичні герої розігрують напівзнайомі,  напівзагадкові сюжети. Художниця намагається розказати публіці різні історії („Дивись: ангел крила скинув“, 2001), вірніше, провокує розгадати їх по своєрідній візуальній партитурі, скориставшись власним культурно-освітнім багажем. Архітектурні деталі європейського бароко та класицизму, введені у роботи, слугують контекстуальним тлом та підказками для вдумливих глядачів. Дія кожного твору (це чотири аркуші) розгортається на тлі алегоричного, членованого на три рівні (підземне, земне, небесне) пейзажу. Композиція будується по діагоналі, наче провокуючи „читати“ сюжет. Значну роль відіграють масштабні площини чорного кольору (земне), виконані в техніці акватинти. Вони додають офортам панорамноїглибини (з формальної точки зору), та смислової потенційності, адже завдяки техніці виконання, насичений, аж соковитий чорний сприймається як вмістилище усьогосущого, чи, можливо, заслона, але не як відсутність-порожнеча.

   Сюжети, до яких Катерина звертається наприкінці 2000-х років, більш камерні. У них уже немає героїв-персонажів, що здійснюють пафосні жести. Водночас, „малий“ жанр пейзажу чи натюрморту дозволяє ближче підійти до реальності, вхопити її точніше, яскравіше виявити власну творчу спостережливість. Вечірня сукня на вішаку, пара склянок, ваза з плодами реліктового дерева – роботи, яким гарно буде у когось вдома в якості естетичної окраси, штриха до чиєїсь індивідуальності. Рослинні завитки-орнаменти, які інколи проростають крізь тло офортів контрастним кольором, додають ще одну традицію – українського народного мистецтва, рукоділля та жіночої майстерності в облаштуванні побуту. Сама художниця каже, що ці орнаменти наче „першомалюнки“, щось глибоко природне, первинне та автентичне для її творчості.

    Хоча Катерина Свіргуненко не припиняла заняття живописом, навчання на графічному факультеті в Академії сфокусувало її погляд на графіці, мистецтві книги та друці, а тривала робота у видавництві змушувала багато часу приділяти графічному дизайну й оперувати „цифровим кольором“. Можливо, саме останнє стало поштовхом по-новому звернутись до живописних образотворчих засобів і випробувати смисловий потенціал різних барв. На початку 2010 року художниця підтверджує здогад, що її улюблений чорний це не відсутність кольору, а навпаки, наче усі разом, та демонструє напрочуд розмаїту палітру у проекті „Назви мені колір“ (Київ, галерея „Майстерня“, лютий 2010). Представлені живописні роботи провокують неясне впізнавання. Можливо, справа у динаміці кольорових мазків, яка передає певне емоційне напруження, чи у колористичних асоціаціях – їх абстрактна предметність дивовижна, нагадує гру світла на поверхні води чи нічні вогні. В одній з картин можна розгледіти пару голубів (і далі шукати зашифровані малюнки), на інших – орнаменти-стебла квітучих рослин, сховані під кольоровою поверхнею, але цікавіші ті, які без прямих підказок подібні на весняний сад чи снігопад. Здогади, непевне пригадування-вгадування відділяють роботи Свіргуненко від класичної абстракції, котра не апелює ні до чого поза власною формою, і наближають до абстракції сучасної, для котрої важливий зв’язок із реальністю. Художниця маніпулює живописом, додаючи йому графічного звучання – світлі плями, залишені поміж мазків кольору, нагадують штрихи по гравірувальній дошці.

   Картини, попри абстрактність, діють не так на естетичну свідомість композиційною і кольоровою гармонією, як на культурне підсвідоме своїми вибухами фарб, мерехтінням світла, провокуючи пригадування і впізнавання на підставі складних асоціативних зв’язків. Це враження лише посилюють два портрети – „Вона. У променях сонця“, та „Чоловік з півночі“, збірні образи жінки та чоловіка, у яких динаміка світла й тіні розповідає набагато більше ніж вираз чи риси облич.