Український журнал - 3/2010
Рецензії та анотації
(Скачати весь номер: 3/2010 [PDF, 3.2 Mb])Навіщо „Ельза“
Олег Соловей. Ельза.
Харків,Треант, 2010.
Одна з ключових проблем сучасного письменства – й українське тут не є винятком – полягає в тому, що воно, попри всі докладені протягом останніх десятиліть чималі зусилля, так і не змогло виробити єдиної оптимальної стилістики для художнього відображення часу, в якому ми нині живемо. Звісно, це аж ніяк не дивно, зважаючи бодай на те, що світ останнім часом став інформаційно набагато „меншим“, а отже, і його розмаїтість – соціальна, психологічна, культурна, економічна тощо – сприймається набагато гостріше. Відтак люди мисливі не раз змушені були констатувати, що жодна стилістика в таких умовах не має ні найменшого шансу стати панівною. Тим не менше, охота до пошуків такої стилістики, – хай би це навіть було не більше ніж процесом ловлення вітру, – й досі залишається одним із найважливіших самозавдань літератури, хай би якою різношерстою й дезорієнтованою вона почувалась.
Однією з найцікавіших останнім часом спроб такого пошуку в українській літературі бачиться проза Олега Солов’я. У його текстах, повістях і невеликому романі, що увійшли до книжки „Ельза“, часом подибуємо відгомін письма Генрі Міллера та більше Мішеля Уельбека – авторів, на яких також позначилося „ловлення вітру“, чи то пак, стилістики часу. Та все ж цей відгомін не критичний, а сприймається радше як закономірне взорування до культурного досвіду, який однак доводиться перепроживати посвоєму. І головна проблема, якої не може оминути приречений на таке проживання автор, полягає в тому, що світ часу нинішнього закономірно сприймається як хаос, а отже, обертаючись у цьому хаосі, неможливо збагнути його природи: „для артикуляції хаосу не вистачить навіть музики“, а відтак „єдине, що ми можемо робити, – це вигадувати купу не потрібних нікому слів“. Щоб уловити хаос, обмислити його, треба зупинитися самому, почати „забувати слова“ (не всі, зрозуміло, а лише ті, які вигадані, щоб назвати те, що до називання не надається), – а зупинившись, випадаєш із часу, стаєш „іншим“, або ж, із погляду цього хаосу, – „хворим“. Поміж тим, саме „хаос дозволяє мати якісь ілюзії. Найважче, коли ілюзій уже не лишається – зовсім і остаточно. Ілюзії мають бути. Інакше життя або й смерть втрачають будь-який свій щонайменший шанс“.
Ось те „зачароване коло“, в якому обертається, силкуючись вирватися й не знаходячи виходу, проза Олега Солов’я. Закономірно, що така проза не може мати подієвих сюжетів – тут „подією“ є будь-яке, щонайнезначніше втручання зовнішнього світу (= хаосу) в плин розмислів. Сюжет тут вибудовується за іншими законами – радше тими, котрі прийнято вважати притаманними поетичному текстові, – нагнітання енергетичної напруги, внутрішнього розвитку образів. Власне кажучи, сюжетом є розмисел героя – й у висліді герой набуває рис, притаманних літературному дискурсу „героя нашого часу“: бо ж, „хворий“ на бажання й неможливість осмислити час, він уособлює найголовніше, чого бракує цьому часові, – біль!
Саме біль є сюжетом – і героєм – „Ельзи“. Саме біль є тим, що втратив утоплений у хаосних перегонах час. Найбільша біда нашого часу в тому, що хаос є суцільним болем, з яким звикся, якого не відчуваєш у перманентній гонитві, але він усе ж є і руйнує тебе зсередини, непомітно, – а герой усвідомлює його, – і тому „хворий“, – і тому він „герой“ цього часу.
Оце і є те найголовніше, що каже нам Олег Соловей своєю книжкою. Але почути це, на жаль, можуть лише ті, хто сам не розучився відчувати цей біль. Себто ті, хто бодай трішечки „хворі“. А про решту чемно промовчимо – хаос-бо любить гру, а болю боїться. Тому література нашого „часу без стилістики“ – це література гри. Коли ж усі награються – на жаль, аж тоді згадаємо про „Ельзу“...
Іван Андрусяк, Київ
Давно очікувана антологія
Поети „витісненого покоління“.
Антологія / Упоряд. текстів та передмова І.М. Андрусяка,
Харків, „Ранок“, 2009, 256 с.,
(Українська муза).
„Витіснене покоління“ – авторське означення упорядника антології Івана Андрусяка генерації українських поетів, які починали творчий шлях в середині-кінці 60-х ро ків – за умов, чи не найменш сприятливих для вільної (читай – незаідеологізованої) творчості. Але дев’ятеро митців, представлених в антології (як і низка їх однодумців, твори яких не потрапили до книги), пішли у розріз із тоталітарним уявленням про роль і місце митця у радянському суспільстві, за що були „витіснені“ із громадського життя, позбавлені можливості публікувати власні твори, а один із них – Тарас Мельничук – навіть „поплатився“ неволею і зламаною долею за поетичну збірку „Чага“.
Для прискіпливих читачів сама постановка питання про існування „чергового“ покоління поетів (скільки уже списів поламано довкола доцільності „поколіннєвого“ підходу до плину української літератури, і поезії зокрема) може здатися непереконливою, а відтак замах Івана Андрусяка на упорядкування дискурсу довкола „постшістдесятників“ (як цих поетів досі доволі часто означували), і до того ж – зібрання „бесту“ їх поезії – зухвалим. Проте в обширній передмові упорядник досить переконливо доводить: поети, чия вибрана творчість поміщена в антології, об’єднані схожою долею, подібними мистецькими смаками та орієнтаціями. Зневага до просвітництва у поезії, до менторського тону і підкреслювання громадянської позиції поета – і натомість – увага до метафори, герметизм, орієнтація на позицію „мистецтво заради мистецтва“, переважне використання верлібра – ось основні об’єднавчі прикмети поетики „витісненого покоління“.
Хоча, слід зазначити, що і з цих загальних моментів для всіх учасників антології є винятки: так, відома поема „Вертеп“ Григорія Чубая ще має яскраве шістдесятницьке звучання, а в багатьох віршів Тараса Мельничука можна помітити полемічні потуги і мало не політичні нотки.
Левову частку антології складають вірші безпосередніх учасників „Київської школи поезії“ (Василя Голобородька, Миколи Воробйова, Віктора Кордуна та Михайла Григоріва) та поетів, тим або іншим чином наближених до цієї неформальної організації (Станіслав Вишенський, Василь Рубан). Олег Лишега свого часу тісно спілкувався з Г. Чубаєм (про що сам поет неодноразово згадував), і з М. Воробйовим (у збірці „Оманливий Оркестр“ останнього О. Лишега неодноразово згадується). Лише Т. Мельничук вирізняється з-поміж „витісненого покоління“ і особливим трагізмом долі, і поетичними мотивами, з його долею тісно пов’язаними (туга за Україною, метафоризація переживання власного ув’язнення).
Поезії кожного з авторів, що вміщені в антології, І. Андрусяк відібрав дбайливо й фахово: упорядник, вочевидь, намагався представити на суд читача вірші різних періодів творчості, з якомога більшої кількості збірок кожного з поетів – водночас вибираючи справді яскраві та показові твори. З другого боку, І. Андрусяк фактично не відкриває нічого нового зацікавленому читачеві, в той час як антологія такого замаху могла претендувати не просто на фіксацію „найкращого“ з певного поетичного покоління, а на висвітлення творчості дещо призабутих поетів, чия поезія є цікавою (М. Саченко, Н. Кир’ян, І. Семененко, А. Сірик та ін.), проте невідомою широкому колу поціновувачів. Та це не є вже надто великим огріхом антології, а лише вказує на широкий горизонт нереалізованих можливостей щодо подальшого видання творчості поетів „витісненого покоління“.
Підсумовуючи, слід визнати беззаперечну потрібність цієї антології для літературного процесу, але разом із тим – і неадекватність відібраних поезій тій книжковій формі, в якій втілено антологію: зверстана вона вкрай недбало (таке враження, що видавці економили на папері) та й дизайн її убогий і примітивний. Але це – лише окремі прикрі моменти, що навряд чи можуть завадити насолоджуватися якісною високою поезією читачам цієї давно очікуваної книги.
Богдан-Олег Горобчук, Київ
Підручник історії русинів-українців
для українських шкіл Словаччини
Василь Франко.
Історія русинів-українців для
6–9 класівосновної школи з української
мовою навчання та з вивченням
української мови.
Відповідальний редактор Мирослав Ілюк.
Пряшів: NITECH, 2009, 134 с.
Хоча кількість шкіл з українською мовою навчання в Словаччині останньо зменшилася до мінімуму (13 основних шкіл та одна гімназія), держава зобов’язана видавати для них шкільні підручники. Наприкінці 2009 року вийшов підручник для трьох старших класів основних шкіл, який охоплює історію русинів-українців від найдавніших часів (кам’яний, залізний і бронзовий віки, прихід у Карпати слов’ян, їх розподіл на окремі племена), через середньовіччя, нову та найновішу історію (після Першої та Другої світових воєн) до сучасних днів.
Після кожного розділу є рубрика „Запитання і завдання“ для засвоєння пройденої теми. Кожен розділ оздоблений малюнками, картами, фото. Трохи незвичним є наведення після кожної географічної назви її еквівалента словацькою мовою. Це данина закону Словацької Республіки про державну мову.
В підручнику подано відомості про маловідомих вихідців з Пряшівщини, про шедеври архітектури та образотворчого мистецтва, які увійшли до загальноукраїнського й світового мистецтва. Підкреслено роль церкви в збереженні національної ідентичності русинів-українців.
Oсновний акцент поставлено на історію ХХ століття, коли русинам-українцям Словаччини довелось жити в п’ятьох державних утвореннях: Австро-Угорщині (до 1918), „першій“ Чехословаччині (1918–1939), Словацькому штаті (1939–1945), „другій“ Чехословаччині (1945–1992) та самостійній Словацькій Республіці (з 1993 року).
В розділі „Русини-українці після 1989 року“ (ст. 114–124) розглянуто політичний рух серед цієї національної меншини, виникнення проукраїнського Союзу русинів-українців Словаччини, антиукраїнської „Русинської оброди“ тощо.
Підручник закінчується підрозділом „Україна на шляху до самостійності“ (ст. 124–125). Книга стане в добрій пригоді не лише учням-українцям основних шкіл, якиху Словаччині стає дедалі менше, але й широкій українській громадськості регіону.
Микола Мушинка, Пряшів
Міхаель Мозер.
Причинки до історії української мови.
За загальною ред. Сергія Вакуленка.
Харків, Харківське історико-філологічне товариство, 2008, 832 с.
Збірка праць з історії української мови пера одного з найкомпетентніших сучасних україністів, віденського мовознавця Міхаеля Мозера у філігранних перекладах Сергія Вакуленка та Анни Солоненко – книжкова подія виняткової ваги.
Розвідки Мозера охоплюють хронологічні відрізки від давньоруських часів до підавстрійської Галичини, і від ранньомодерної доби до сучасного мовного стану України. Австрійський славіст – прихильник ретельних першоджерельних розвідок, які, взяті укупі, творять захопливу мапу мовно-культурних проблем різних етапів історії України.
-ред-
Jarosław Hrycak, Iza Chruślińska.
Ukraina. Przewodnik Krytyki Politycznej.
Warszawa, Krytyka Polityczna, 2009, 336 s.
Розмови Ізи Хруслінської з Ярославом Грицаком обертаються навколо звичних для польсько-українських історичних дискусій тем: природа українських ідентичностей, історія України у стосунку до Польщі та Росії, Львів і Донецьк, проблема УПА і „Волинської різанини“, багатокультурний Львів.
Названу „путівником“ публікацію можна вважати певним підсумуванням історіографічних та публіцистичних роздумів одного з найвідоміших і найвпливовіших українських істориків. На думку Анджея Менцвеля, що її видавці винесли як анонс книжки, у цих роздумах Грицак постає не тільки непересічним істориком, а й „політичним візіонером“.
Останнє зауваження видається засадничим, беручи до уваги, що розмови видала „Критика політична“ – дуже впливове і не менш контроверсійне польське інтелектуальне середовище з виразною лівою, постмарксистською орієнтацією.
Володимир Маслійчук.
Козацька старшина слобідських полків другоїполовини XVII – першої третини XVIII ст.
Харків, Харківський приватниймузей міської садиби, 2009, 356 с.
Ошатно видана і щедро ілюстрована монографія Володимира Маслійчука – друге, доповнене видання його дисертаційного дослідження про козацьку старшину Слобожанщини у напрочуд суперечливий час поступової інтеграції цих теренів до Російської імперії. Насичену фактографічними знахідками працю можна вважати добрим прикладом історії еліт, історії прикордоння та історії соціальних відносин водночас.
Автор майстерно і ненав’язливо проблематизує природу взаємин слобідської старшини з імперськими структурами та іншими верствами українського суспільства.
Богуміла Бердиховська.
Україна: люди і книжки.
Пер. з польської Тетяна Довжок.
Київ, К. І. С., 2009, 229 с.
Есеї Богуміли Бердиховської, написані для польського читача, напевно становитимуть особливий інтерес для читача українського. Інформативні, емоційні і яскраві біографічні нариси про Василя Стуса, Мирослава Мариновича, Богдана Осадчука, Юрія Шевельова; розповідь про створення Києво-Могилянської академії; проникливі й провокативні критичні тексти про прозу Олеся Гончара, спогади Дмитра Гнатюка, публіцистику Івана Дзюби запрошують до рефлексії над співвідношенням між совєтським і європейським у пострадянському інтелектуальному ландшафті.
У кращих традиціях Єжи Гедройця та паризької „Культури“ Бердиховська пропонує перспективу приязного, зацікавленого і критичного погляду на українські проблеми.
Хроніка-2000. Т. 78.
Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин.
Наук. консультант Олесь Федорук.
Київ, 2009, 536 с.
Черговий том „Хроніки-2000“ є чудовим збірником наукових праць про Пантелеймона Куліша, малознаних публікацій самого Куліша та спогадів про нього. Барвисту, часто нищівну і завжди особистісно забарвлену літературну критику та історичну публіцистику Куліша представлено в томі текстами про Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Тараса Шевченка, польсько-українські стосунки. Спогади про Куліша Івана Нечуя-Левицького, Миколи Стороженка, Лева Жемчужникова доповнює передрук розвідки Олександра Лотоцького „П. О. Куліш і М. П. Драгоманов у їх листуванні“.
У рубриці „Дослідження“ вирізняються інтригуюча першоджерельна розповідь Віктора Дудка про літературні взаємини Куліша і Тургєнєва, ретельне відтворення літературних взаємооцінок Куліша і Забіли пера Олександра Федорука, змістовнийопис Олексієм Ясем „інтелектуальних трансформацій“ історичних оцінок Куліша.
Сергій Брусний, Київ
