Український журнал - 3/2010

Фільм: Без Різдва і містерії

Режисер: Кіра Муратова

Оператор: Володимир Панков

У ролях: Олена Костюк, Роман Бурлака,

Георгій Делієв, Наталя Бузько,

Олег Табаков, Ніна Русланова,

Рената Літвінова, Жан Даніель та ін.

Україна, 2008, 153 хв.

   Кіра Муратова назвала свою найновішу стрічку „Мелодія для катеринки“ „сумною казкою“, відсилаючи глядачів до літературної традиції Андерсонової „Дівчинки з сірниками“. Хтось може згадати й різдвяні історії Діккенса чи Теккерея або ж навіть український аналог – „Морозенка“ Панаса Мирного, знану зі шкільних часів трагічну розповідь про замерзлого хлопчика.

   Історія зведених брата й сестри, які втекли з інтернату через страх бути розлученими і в пошуках батьків проходять усіма колами міського пекла, й справді діється напередодні Нового року – часу, коли лише й можуть трапитися дива. Наприкінці з’явиться і квазі-казковий персонаж – вбрана у пишні шати „фея“ (Рената Літвінова); та її спроба врятувати хлопця виявиться такою ж недієвою, як і її декоративна чарівна паличка. Зрештою, брат замерзне на смерть на порожньому горищі, а сестру впіймають на крадіжці хліба в супермаркеті й вона на кілька кроків розминеться зі своїм батьком. Та на цьому аналогії з сумною андерсенівською казкою, мабуть, і вичерпуються.

   „Мелодія…“ є дуже соціальним фільмом. Чи не вперше після „Астенічного синдрому“ Кіра Муратова зняла стрічку, в якій так багато „злободенного“ – усіх тих неприємних, а подекуди й страшних, реалій, впізнаваних знаків сучасності, про які люди воліють зайвий раз не думати, тим паче, напередодні свят. Муратова ж змушує впритул усе це розглядати на екрані впродовж двох із половиною годин і відчувати дискомфорт не лише від зіткнення з гидким і злим, але й від усвідомлення власної причетності до нього.

   Галерея персонажів режисерки (і не тільки в цій стрічці) чимось нагадує кунсткамеру – такий собі парад „потвор“, носіїв найтиповіших людських і суспільних вад: заздрості, байдужості, жорстокості, хитрості, підступності тощо. Та прийшли вони не з кунсткамер, де місце рідкісним дивовижам, а з буденного світу. В якийсь момент здається, що саме цей нинішній вавилон і цікавить Муратову найбільше. Невипадково вона відсилає дітей в місця найбільшого людського скупчення (вокзал,казино, супермаркет), де їм доводиться стикатися з десятками типажів – осіб дуже різних, але щоразу однаково байдужих до них.

   Кіра Муратова не ставить під сумнів дитячу чистоту (як це зробив, скажімо, Ларс фон Трієр у своїй „Білій стрічці“). Та „її“ діти можуть стати жертвами дорослого світу і самі почати грати за його правилами. „Професійні“ діти-жебраки під торговельним центром чіпляються до багатіїв і розповідають печальні байки про власне сирітство, ледь не дослівно повторюючи історію цих двох. І вже тут проведення межі міждобром і злом виявляється цілковито неможливим.

   Муратова й справді дуже „незручна“ режисерка. Та незручність від її фільмів не лише моральна. Її стильова манера, про яку написано вже чимало кінознавчих досліджень, попросту експлуатує глядацьке терпіння. Як слушно написав російський дослідник Олег Аронсон, вона зуміла навіть інтонацію (те, що вважається суто індивідуальною та психологізаційною рисою) зробити „чимось пласким і зовнішнім“ і змусити глядача „не чути слова, інтонації, обличчя, предмети, а ніби читати їх“.

   Манірність персонажів Ренати Літвінової, що в одних викликає захват, а інших страшенно дратує, є в цьому сенсі показовою. Але й дитяча гра викликала в глядачів чимало суперечливих вражень. Частині публіки Олена Костюк і Роман Бурлака здалися неймовірно талановитими і переконливими (перша, до того ж, здобула нагороду на Московському МКФ як найкраща акторка). Натомість інші вбачали в постійно повторюваних менторським тоном репліках дівчинки, а також у трохи скутих рухах обох, брак мінімальної акторської майстерності. Вочевидь, право на власне сприйняття мають і перші, й другі. Та, поза сумнівом, Муратова зумисне обирає таку манеру (й змушує своїх акторів відточувати її до досконалості), яка створює ще більше можливостей для очудненого сприйняття.   Насамкінець хотілося б звернути увагу на ще один аспект фільму – умовно назвімо його сакральним. Попри те, що дія сюжетно пов’язана з Новим роком, у фільмі розкидано кілька знаків, які відсилають і до різдвяного таїнства. На початку бачимо перебраний вертеп у приміській електричці, який співає українські колядки; наприкінці під час титрів звучить „Щедрик“ Леонтовича; й нарешті колоритний монолог Ніни Русланової – божевільної бездомної на вокзалі, яка екстатичним голосом прорікає біблійні істини („Наш Вифлеєм повен убогих, обідраних, босих!...“). Та всі ці різдвяні „сліди“, які могли б провадити до сакрального простору, губляться в профанному дійстві, в якому безуспішно борсаються діти. Тож, сподіваного різдвяного дива, як вже знаємо, так і не стається. І, вочевидь, у цьому ще один висновок режисерки.

Роксоляна Свято, Київ