Український журнал - 3/2010
Євген Головаха: „Етнічні проблеми викликають в українців не конфронтацію, а ізоляцію“
(Скачати весь номер: 3/2010 [PDF, 3.2 Mb])Спілкувався: Богдан Буткевич, Київ
11 % українців відчули на собі дискримінацію за національною ознакою у власній країні. Про це і не тільки, про проблему ксенофобії й етику справедливості говорить Євген Головаха – один із найавторитетніших українських соціологів та суспільствознавців, заступник директора Інституту соціології НАНУ.
Чи вплинула на рівень ксенофобії в Україні перманентна політична криза, що продовжується з 2004 року?
Будь-яке гостре політичне протистояння не може не породжувати агресивних тенденцій у суспільстві. Тож наша перманентна політична боротьба між двома регіонально-клановими ідеологіями не може не вести до зростання як загального напруження в суспільстві, так і ксенофобії зокрема. Благо, що ці ідеології не мають суто етнічного характеру, а є результатом різних історичних шляхів формування населення цих регіонів. Саме тому якихось великих спалахів етнофобії в Україні немає. Зростання ксенофобії в Україні почалося після виборів 2004 року. Воно не досить суттєве, але є. Раніше діяла чітка кореляція: чим більш похилого віку респондент, чим нижчий в нього рівень освіти, чим менш урбанізованим він є – тим більший у нього рівень етнофобських уявлень. У першу чергу, щодо євреїв – ця національність взагалі є індикатором подібних настроїв у суспільстві. Але 5 років тому неочікувано головним носієм ксенофобських настроїв стала молодь. Тобто неприйняття тих же євреїв почали виражати представники найбільш молодої групи населення – з 18 до 30 років. Чого раніше ніколи не було. Тобто, можна сказати, що традиціоналізм повертається. На мій погляд, це погано – бо тільки посилить й так велетенське відставання України від розвинутих країн Заходу. Можливою причиною стало те, що молодь зацікавилася політикою. Важливо відмітити, що українці взагалі досить терпима нація, що спокійно відноситься до чужинців. Допоки ті не чіпають їх.
То чи можна називати українців ксенофобами?
Тема ксенофобії не є для України доленосною чи визначальною. Так само як і українсько-російське протистояння. Часто кажуть, що між українцями та росіянами є якесь напруження. Насправді, в жодній країні світу немає настільки близьких відносин між різними етносами, як це є між українцями та росіянами. До того ж, ставлення українців до росіян досить вагомо відрізняється від ставлення українців до інших національностей – в гарному сенсі. Це той самий феномен східнослов’янської відокремленості українців, росіян та білорусів, який дозволяє мати стабільні відносини між представниками титульного етносу та найбільшої національної меншини в країні. Взагалі, етнічні проблеми викликають в українців загалом не конфронтацію, а ізоляцію. Тобто в нас ніколи не буде ідеального варіанту – як у чехів та словаків. І, зрозуміло, ніколи не дійде до дикості а-ля геноциду між тутсі і хуту в Африці.
Іноді говорять, що ксенофобія – це намагання провину за свої помилки
перекласти на інших.
Існують два типи суспільного мислення в залежності від того, на кого людина перекладає відповідальність за свої невдачі – екстернальний та інтернальний. Перший тип шукає причину зовні, другий – у самому собі. Інтернальний тип притаманний західним націям – саме тому ксенофобія там не розповсюджена. Ксенофобія більш притаманна саме екстернальному типу – який мають слов’янські народи та українці. Хоча сказати, що українське суспільство повністю екстернальне, звичайно, не можна. За останні 20 років екстерналів стало все ж менше. Життя змушує – адже в капіталістичній системі процвітають ті, хто вміє помічати власні помилки і хто сподівається лише на свої сили.
На вашу думку, чи можна побудувати світле майбутнє без традицій та коренів?Справді, традиційні цінності – це нерідко результат реального практичного досвіду. Не треба нічого робити штучно – ні відкидати досвід поколінь, ні консервувати його. Повірте – корені все одно будуть відтворюватися. Ось вам приклад. У Києві на Чортовому мостику над Петрівською алеєю років 15 як молодята знов почали вішати замочки на нього – в знак того, що шлюб навічно. І це після 75 років атеїзму! Звідкиці молоді люди в такій кількості дізналися про цей звичай, що є настільки давним, що його корені взагалі губляться в глибині віків? Їх же ніхто цьому не вчив – але спрацьовують могутні відтворювальні механізми. Для виховання сучасного патріотапотрібно давати йому всі засоби для входження в сучасну цивілізацію, залишаючись при цьому національно орієнтованим. Треба вміти сприймати чуже, не забуваючи свого.
Як на вас, чи вдається це українській нації?
Українське суспільство не змінюється. Змінюються його форми, атрибутика, зовнішні прояви. Але воно залишається таким само корумпованим, неефективним. Це пов’язано якраз з пануванням у нас етики справедливості, а не етики закону. А етика справедливості – це, фактично, і є патріархальність. В Україні вважають, що якщо несправедливо, то плювати на закон. Етика ж законності передбачає зовсім інший алгоритм: ти можеш вважати якесь рішення несправедливим, але якщо воно законне, то ти його визнаєш і виконуєш. До речі, дуже простий спосіб визначити панівну етику в суспільстві – це провести опитування дітей. Задати їм одне просте запитання: якщо ви бачите, що ваш товариш списує на уроці, чи потрібно про це сповістити вчителя? Американець та західноєвропеєць неодмінно скаже – так, потрібно. І так само неодмінно українська дитина категорично заперечить таку можливість. І це не так просто, як комусь може здаватися. У західних дітей спрацьовує наступний мисленнєвий механізм: якщо мій сусід списує, він не отримує знань. Але оцінку отримає ту саму, що й я, хоча я – вчив. Оцінка потім буде враховуватися на ринку праці, де мій сусід буде моїм конкурентом. І через його обман та порушення закону, по суті, я буду з ним в однаковим умовах, хоча я чесно працюю, а він – „філонить“. Тобто, я хочу отримати блага законним шляхом, а він – злодійським. Тому я йду і усуваю цю несправедливість в зародку. Коли наші дітидають списувати в школі, вони вже породжують несправедливий розподіл благ в суспільстві. Тобто, вони бачать, що можна нічого не робити, обманювати і отримати ті ж самі оцінки як той, хто працює. Тому хай нікого не дивує, що в нас у владісидять колишні комсомольці, які завдяки здирництву та елементарним крадіжкам отримують мільярди, а прекрасний спеціаліст, що отримує копійки йде і знову голосує за них. Адже для цього спеціаліста такий ось нееквівалентний обмін зведений у ранг норми життя. Проблема в тому, що цей спеціаліст колись дав списати на уроці такому комсомольцю. А в середині 90-х, коли не було що їсти, спеціаліст за хабар дав йому вчену ступінь професора чи академіка.
Ксенофобія і міграція – два тісно пов’язані процеси. Тобто, чим більше мігрантів – тим більше ксенофобія. Проте, найчастіше мігрують в західні країни, які з ксенофобією борються.
Дуже легкий спосіб визначити ефективність системи в країні – це побачити, чи йдуть до цієї країни міграційні потоки. Адже еміграція – це зовсім не броунівський рух, він завжди цілком конкретно спрямований. Завжди їдуть звідти, де погано, туди, де гарно. Коли мені кажуть про перспективність китайського шляху, я завжди питаю: чому китайські мігранти згодні жити в Україні в абсолютно нелюдських умовах, але тільки не вдома? Чому Китай проводить в нас антидемпінгові розслідування – мовляв, у нас постійно занижують ціни на метал. Логіка в китайців наступна: як метал може коштувати так дешево, якщо працівники отримують, у порівнянні з тим же Китаєм, такі великі зарплати? Саме через таке ставлення до власних працівниківкитайці й тікають зі своєї країни при першій-ліпшій можливості.
Нерідко різноманітні політичні сили використовують ксенофобські архетипи мислення для отримання влади.
Ксенофобія сама по собі не може породити чогось путнього. Якщо підіймати її на прапори, то на виході можна отримати лише щось на кшталт Ратушняка. Проблема в тому, що криза, яка охопила Україну, цілком могла винести на верхівку хвилі таких ось людей, як він. Але, на щастя, цього не сталося. Бо українці в результаті кризи все ж не втратили всі можливості для виживання, як це сталося, наприклад, у 90-і роки. Тому не сталося повної дезінтеграції критичної маси населення.
Україна – це унікальна країна, де українці досить часто відчувають себе в гостях. Мова йде про так звану зворотну ксенофобію.
Єдиним місцем, де реально існує зворотна ксенофобія в Україні, є Крим. Щоправда, там не так багато, власне, українців. Плюс татари, які нібито підтримують українців. Хоча насправді для них це питання чисто політичне. Взагалі, за моїми даними, 11 % українців відчувають на собі дискримінацію за національною ознакою.
