Український журнал - 4/2010

Олександр Ґлядєлов: „Я так думаю, що мова фотографії – найправдивіша“

   Розмовляла: Івана Ґрешлик, Ціттау

   Фотографів документальної соціальної фотографії чимало. Однак митців, про знімки яких хочеться розповідати, хоча їх не так просто описати – небагато. 19 березня ц.р. в німецькому містечку Ціттау, що розташоване на кордоні з Польщею та Чехією, відбувся вернісаж фотографа Олександра Ґлядєлова (м. Київ), який представив свої роботи, зняті в селі Лопухово. Про те, що його знімки „йдуть вам під шкіру“, від яких іноді морозить, можна прочитати в багатьох критичних аналізах його праці. Однак факт, що в Олександра Ґлядєлова специфічне бачення світу та виняткове співчуття до тих, кого він знімає, повторити варто. 

Як ви опинилися саме в Транскарпатському регіоні?

Мене запросила невелика французька організація медичної допомоги, яка працювала в закарпатському регіоні в інтернаті для дітей-інвалідів. Я мав зробити фотографії для їхнього проекту. В регіоні Лопухова – найбільший технічний ліс в Україні. Його рубають, вирощують і знов рубають вже три сотні років. Була загроза, що його візьме в оренду одна з трьох найбільших лісових компаній світу. Фірма відома тим, що дуже чисто ріже, але селянам залишили б тільки місцеву дорогу і все. В Юрґена Крафтнера (музикант гурту „Гудаки“ – прим. І.Ґ.) була ідея зробити скандал в Австрії, Швейцарії і треба було швидко зробити актуальний репортаж про місцеве життя. І так сталося, що австрійська фірма пішла з нічим, їм не дали лісу. А я повертався в Лопухово, продовжував фотографувати.

Коли людина дивиться на ваші фотографії, то в якусь мить хоче бачити, що сталося опісля зйомок. Вам часом не шкода, що у вас в даний момент немає відеокамери?

Про Лопухово зробили фільм дівчата з Бельгії (Lopukhovo, реж. Jara Malevez, 2005, 50 хв. – прим. І.Ґ.). А щодо мене, то мені цього не бракує. Іноді я бачу те, що може бути домислено тільки, як кажуть, „motion picture“. Ну і що? Це просто інша мова. Є музика, хтось романи пише, хтось танцює, а я фотограф. У мене своя мова, а я так думаю, що мова фотографії – найправдивіша.

Чим можуть зацікавити фотографії з Лопухова німецьких відвідувачів виставки?

Це залежить від того, хто дивиться. Карпати – це регіон, де час ішов і не дійшов. Тобто є фото, які могли би бути зняті сто, двісті років тому. Все залишається так, як було, тільки одяг міняється. Всюди у світі життя в горах важке. У Швейцарії, наприклад, люди чим вище живуть, тим важче працюють. А Карпати – це пастка часу. І крім того, в них (Карпатах) є міфи з двох сторін – заходу та сходу.

На виставці майже немає портретних фото, про стилізовані знімки не кажучи…Так… Я просто не втручаюся. Коли б я порушив життя навколо, мені було б нецікаво.

В 1999 році ви були членом журі „Czech Press Photo“. Чи бачите різницю між чеською та українською соціальною документальною фотографією?

Це залежить від персоналії. Я не робив би різниці між народами. На той час були цікаві фотографи-студенти празької FAMU і їхні фотографії в категорії „Повсякденне життя“ були знамениті. Згадаю хоча б талановиту Лібушу Рудинську. Справжня соціальна документальна фотографія не має суттєвих національних рис. Хоча, якщо подивитеся, як зараз фотографують китайці, то останнє, що ви подумаєте, подивившись їхні фотки і не знаючи імені автора, що це зробив китаєць.

Чому?

Вони дуже сильні. Це, щоправда, тема для довгої розмови, бо питання торкається візуальної культури. Буква для китайця – це ієрогліф. Наші літери – це графіка, яка має стосунок до фонетики. Ми читаємо і чуємо звуки, виникає слово. А ієрогліф – це візуальний елемент. У загальному – важлива глибина проникнення. Документальна фотографія – це пошук правди. А чи має пошук правди національні риси?

Буває так, що має…

Так, буває. Буває навіть гендерний. На сайті photographer.ru була цікава стаття Олега Клімова про те, що є жінки-фотографи, „які мають яйця“. Тобто є жіноча фотографія, а є дуже сильна фотографія, яку роблять жінки і стать тут не має жодного значення.

Як можна пояснити факт, що донедавна на більшості міжнародних виставок, які документували історію пострадянських країн, Україну було представлено фотографіями переважно з 80-х та 90-х років, але бракувало сучасних робіт…

Це все залежить від кураторів. Зараз в Україні прийшла нова генерація фотографів, тобто через 20 років після моєї генерації. А 90-і роки – це мертва стадія. Зараз їхнебагато – десять-п’ятнадцять чоловік.

Це випускники вузів?

В Україні, якщо чесно сказати, взагалі не існує освіти фотографії. Те, що є – це фікція. Вісімдесят відсотків фотографів навчалися самі. Є люди, які потребують школи, інші – ні. І якщо мене запитують, де навчатися, кажу – якщо не можеш їхати в Лондон, то вчи мову і їдь у Чехію, в Опаву. Багато поляків так робить. До речі, сучасна молода польська документальна фотографія та фотожурналістика мені дуже подобається. Фотожурналістика померла і не відроджується. Це стосується сучасного світу. Паперові медіа здихають, швидше й швидше. Гроші по всьому світу дешевшають, а життя дорожчає. Хіба можна назвати фотографію професією, якщо в ній нормально існує два-три десятка людей на світі? Чи чесно, наприклад, навчати молодих українців, яких вибрали на престижний міжнародний фото-майстер-клас і які мріють про те, що вони стануть другим Роберто Капа? Максимум, що чекає молодого фотографа в Україні – це газета, де щодня він працює по 5-7 годин: починає з мерії, а закінчує хокейним матчем. Але так у всьому світі, не треба мати ілюзій. Є міф, а є життя.

Чи готуєтеся як фотограф до зйомок?

Є фотографи, які знають перше і останнє фото своєї роботи. Для мене це неприродно і, на мою думку, не дуже чесно, бо життя ширше і глибше. Чи міг я знати наперед, що саме я побачу в Лопухові та як усе піде далі?.. Фотографую інтуїтивно, довіряю своїм емоціям. Я відкритий. Для мене документальна фотографія – це дослідження життя. А життя має багато завіс. Відкриєш одну, а перед тобою інша. Наступну, бачиш дальшу. І від тебе залежить, наскільки ти сміливий і зможеш іти далі. Насправді тоді, коли думаєш: „все – я не маю грошей, часу, треба зупинитися“, ти йдеш далі.  

ОЛЕКСАНДР ҐЛЯДЄЛОВ народився у Легниці (Польща) у 1956 р., у родині офіцера Радянської Армії. З 1974 року постійно проживає у Києві. Фотографію вивчав самотужки. Працював незалежним фотожурналістом, подорожував Україною, Росією,Молдовою, Киргизією, Узбекистаном,Таджикистаном, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном, Вірменією, Литвою, Польщею, Чехією, Францією, США, Швейцарією, Сомалі, Кенією, Південним Суданом. Знімав також воєнні дії у Чечні, Нагiрному Карабаху та Молдові, де його було поранено.

   З 1996 року зосереджується на довгострокових документальних проектах. Бездомні діти, СНІД, в’язні — ось переважні теми фотооб’єктиву Ґлядєлова. Крім того, що його знімки використовують міжнародні організації MSF, HRW,The Global Fund, UNAIDS, UNICEF, вінактивно співпрацює iз гуманітарною організацією „Лікарі без кордонів“(Medecins Sans Frontieres).

   Володар гран-прі „Укрпрес-фото-97“, призів європейської фотографії „Hasselblad“ (Швейцарія, 1998), Міжнародного фонду документальної фотографії (США, 2001) та „Moving Walls 2002“ Інституту Відкритого Товариства (США).