Український журнал - 11/2007
Олег Панфілов: Журналістика в Росії маж традиції пропаганди
(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])Спілкувався Петро Андрусечко, Київ
Після вбивства Анни Політковської минув рік. Як оцінити цю подію крізь призму річниці? Вплинула якось її смерть на відносини влади та медіа? Чи покращились умови роботи журналістів впродовж року?
Ні, ця подія ніяк не вплинула, точніше, влада не стала краще ставитися до незалежної преси. Коли президент [Володимир] Путін через три дні після вбивства висловився з приводу смерті Анни Політковської, він образив усю незалежну журналістику, сказавши, що це вбивство нікому не відомого журналіста! Нічого не змінилось. Я би сказав, що навіть стає гірше, оскільки під час виборів до парламенту та президентських виборів, під час передвиборчих кампаній у незалежної преси виникає багато проблем. Влада хоче, щоб перед кампанією більше писали про неї, а незалежна преса намагається писати також про опозицію. Так що, на жаль, на краще не пішло, на гірше — так.
У чому специфіка роботи журналістів Росії? Чим відрізняються російські умови від європейських?
Це ніби дві різні планети, це Венера та Марс, Сатурн або Плутон. Знаєте, дві території, які розвивались або, точніше, жили за зовсім різними законами досить тривалий час. У Росії ніколи не було традиції свободи слова, не було традиції демократії. У Росії перший закон, який регулює відносини журналістів і влади з’явився у [19]90 році. Тому російські журналісти переважно вважають, що журналістика — це робота, яка повинна допомагати владі висвітлювати її дії. Тобто журналістика у Росії має здебільшого традиції пропаганди, а не традиції свободи слова.
А є ще незалежні журналісти в Росії?
Є, звичайно, але дуже мало. Я для себе зробив пояснення, що в Росії рівень свободи слова — це в межах тієї кількості людей, які до сьогодні слухають «Радіо Свобода», «Бі-Бі-Сі», «Дойчевелле». Ті, хто тепер користується Інтернетом, ті, хто слухає радіостанцію «Ехо Москви», ті, хто читає незалежні ліберальні газети. Це 3-4 % відсотки, не більше. Це той рівень свободи слова, який існує у Росії. А нинішня влада і, на жаль, майбутня влада після Путіна, ймовірно, не дасть такої можливості, не захоче дати таку можливість, щоб кількість людей, які користуються альтернативною інформацією, перевищила хоча би 5%.
Незалежні журналісти працюють переважно у Москві чи у Санкт-Петербурзі?
Тепер дуже цікава ситуація. Я, по-перше, повинен сказати, що у Росії існують дві журналістики. Московська — вона зажди багата, завжди забезпечена. Решта журналістики — у провінції, у регіонах. Так ось у часи [Бориса] Єльцина, за дев’ять років його правління, найвільніші журналісти були у Москві. Тут активно розвивався незалежний бізнес, з’явилася телекомпанія НТВ, з’явилось «Ехо Москви», газета «Комерсант». У той час, як у провінції, користуючись демократією, що розвивалася, населення обирало собі губернаторів з числа старої комуністичної номенклатури. Саме вони починали боротися з незалежною журналістикою, бо вони її ненавиділи. Тепер сталося навпаки. У Москві журналістика знаходиться, ніби на полиці — кожен знає своє місце. Тому жодного розвитку незалежної журналістики вже не відбувається. А у провінції — навпаки, там з’явилося більше незалежних журналістів, які борються. Вони погано ще знають, як це робити, але вони прагнуть цього. Тому можна сказати, що 3-4% газет, які виходять у Росії — незалежні, цілком якісні газети. Але повторюю, що їх лише 3-4%.
А на пострадянському просторі яка ситуація?
По-різному. Є Туркменістан, який знаходиться на одному щаблі з Північною Кореєю та Кубою; та є Україна і Грузія, які тепер за рівнем свободи слова втекли далеко від Росії.
Як би Ви охарактеризували стан речей в Україні, де Ви досить часто буваєте?
Я думаю, що ситуація в Україні краща. В Україні принаймні є політична атмосфера. Є політичне бажання влади зробити Україну сучасною країною. Проблема в іншому. В тому, що надалі більшість журналістів в Україні, як і в Росії — це журналісти, які вчилися та росли у Радянському Союзі. Це журналісти, які тривалий час займалися пропагандою. Тому тепер дуже складно швидко зробити українську журналістику якісною. Тому тепер треба виховувати нове покоління українських журналістів. І це відбуватиметься, якщо зміниться система освіти, журналістської освіти. Україна може так само швидко змінити ситуацію подібно до того, як це свого часу зробили Чехія або Польща, або інші країни колишнього соцблоку. Я повторюю, що для цього є політична воля в Україні, але, на жаль, дуже мало журналістів, які здатні змінити ситуацію.
Чим займається «Центр екстремальної журналістики», який Ви очолюєте?
У нас насправді багато різних проектів. Одночасно ми реалізуємо більше 15 проектів. Основна наша робота — це інформація. Тому ми не називаємо свою організацію правозахисною, а називаємо аналітичною. З допомогою наших кореспондентів і величезної кількості джерел ми збираємо інформацію про те, де і якими є проблеми журналістів на пострадянському просторі. Потім ми її обробляємо, випускаємо велику кількість бюлетенів, журналів, є організація вебсайтів. Найголовніший посідає перше місце у рейтингу в російському Інтернеті (за сім років — більше 18 мільйонів відвідувань). В основному наша робота — інформаційна, але є також освітня програма, і ми тепер починаємо організовувати школи для журналістів у Західній Україні. Це буде школа для журналістів з пострадянського простору. Частина наших співробітників викладає в університетах. Ми ведемо різні тренінги, видаємо книги: підручники, довідкові видання. Тепер приступили до випуску серії книг «Іноземні журналісти про Росію». Так вийшло, що перші дві книги — це статті польських журналістів Анджея Заухи «Норд-ост» та Войтека Ягельського про Чечню. Ми збираємося перекладати книги німецьких, американських журналістів, щоб якимось чином вчити журналістів, що читають російською мовою, якісній сучасній журналістиці.
І останнє коротке запитання. Тепер бути журналістом в Росії дуже небезпечно?Ні! Якщо ви маєте на увазі кількість убитих журналістів, наші співробітники, які займаються розслідуваннями, вважають, що їх кількість дійсно велика, — більше 30 журналістів на рік. Але вбитих журналістів у зв’язку з їх професійною діяльністю, дуже мало, 1-2 випадки на рік. Звичайно, це багато для країни, але це не є причиною для того, щоб говорити, що існує якась велика небезпека. Є небезпека під час досліджень — небезпека кримінального переслідування. Але я думаю, що журналістам, якби вони знали закони, користувалися законами, не було б так небезпечно. На жаль, у пострадянських журналістів — в Україні, у Росії, у Казахстані — найбільшою проблемою є небажання бути сучасним журналістом, невміння користуватися законом. Для багатьох свобода слова залишилася декларацією у вигляді рожевих слів, які хтось намалював на небі. Доки люди не будуть користуватися правом свободи слова, доки не будуть вимагати, як це робили свого часу польські журналісти навіть під час підпілля, військової диктатури генерала [Войцеха] Ярузельського — нічого не зміниться. Тому тепер, коли журналістів запитують, якою є свобода слова, кожен може сказати, що «так, є свобода слова — у межах мене самого. Так, я вільна людина, я можу піти в Інтернет, можу шукати інформацію». І мало хто буде говорити про те, що насправді свобода слова повинна бути не лише для нього, свобода слова повинна бути для всього суспільства, для всієї країни. Я боюсь, що процес позбавлення від радянської ідеології, від комуністичної ідеології, буде тривати, напевне, ще одне покоління.
