Український журнал - 4/2010
Ці прекрасні українські пейзажі
(Скачати весь номер: 4/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Тамара Злобіна,
Кам’янець-Подільський – Київ
У лютому-березні у Києві відкриті для огляду кілька виставок, які так чи інакше торкаються теми Батьківщини. Масштабним історичним контекстом для робіт сучасних художників слугує виставка „Імпресіонізм і Україна“, організована Національним художнім музеєм, у якій представлено понад 150 вибраних творів українського живопису кінця ХІХ – початку ХХ століть.
Імпресіонізм в Україні не став ніколи самостійною школою. У той час, як в Європі зароджуються модерністські течії, у творчості українських митців різні стилі перетинаються, поєднуються з національною своєрідністю та авторськими особливостями живописної мови. Саме тому ця виставка має унікальний характер. Роботи, представлені у першій та другій залах, зокрема сільські пейзажі М. Беркоса та М. Ткаченка, справді видаються українським варіантом імпресіонізму, в якому багато літа, сільських пейзажів та заквітчаних садків. Лише робота П. Левченка, на якій зображена залюднена паризька вулиця, подібна на класичні міські замальовки європейських майстрів. У творчості таких художників, як І. Труш чи О. Кульчицька, імпресіонізм проявляється через пильну увагу до природи, її станів, яскравої гри світла і тіні у портретах, в О. Мурашка – через вихоплених з життя персонажів міської богеми. Блакитні постімпресіоністичні пейзажі Д. Бурлюка, за які його прозвали „російським Сислеєм“ чи синій пуантилізм О. Богомазова розкривають малознані сторінки творчого становлення цих авторів.
Цікаво, що художники зображають безконечне дозвілля (паркові та садибні сценки у К. Костанді та П. Нілуса), розімлілих на сонці пань у білих сукнях, й ніколи – селян чи робітників, їхню працю, немає сцен міського життя, таких характерних для французького імпресіонізму. Прекрасна природа, живописна народна архітектура, яка тоне у квітучих садах – сієста красивих людей привілейованого класу.
Проекти сучасних художників не заколисують ілюзією ідилії. Їх Україна – не рай, де тихі зорі, а брутальна щоденність, показана досить відверто. Наприклад, у серії монументальних полотен Лесі Хоменко з групи Р.Е.П. зображено Карпати – край, де начебто збереглись справжні народні традиції (проект „Wonderland“, куратори Катерина Тейлор та Володимир Кадигроб, Український дім). Разом із тим, гори не уникли долі інших ласих клаптиків української землі – як і колгоспні поля навколо Києва, їх продають. Хоменко не прославляє красу Карпат (хоча її полотна прекрасні), а ставить запитання – кому ця краса належить, і як нові власники з нею поводяться?
Експозиція складається з трьох частин – пейзажі з атлетами, готельна архітектура і земля на продаж. Групи гімнастів на полонинах виглядають дивно і водночас знайомо. Це фантоми „світлого минулого“, майже соцреалістичні персонажі, чиї вправи створюють відчуття свята, але ми знаємо, що насправді їх немає і бути не може, адже в Карпатах давно уже не профспілкові санаторії та спортивні табори, а приватні готелі. Ці новобудови шикуються однаковими геометричними об’ємами вздовж річок чи доріг. Рядки характерних трикутних дахів, які намагаються повторити народну архітектуру, нагадують гірські хребти, однак їхня шаблонність й надмірна кількість руйнує зв’язок з середовищем. Художниця зображає будівлі без деталей, наче макети, повертаючись у минуле, в якому мало б відбуватись публічне обговорення фрагментарної приватної забудови. Особливо красиві маленькі полотна, що зображають пейзажі, знайдені на інтернет-ресурсах з продажу землі. Їхня незаймана потенційність супроводжується текстами про розмір ділянки, розташування комунікацій та природні бонуси на кшталт джерела. Місце показу підсилює висловлювання авторки – просторий хол Українського дому, де колись стояла статуя Леніна. З виставкою трапилась іще одна пригода – її спішно перемістили в сусідній зал, адже в холі мала відбутись інавгурація нового президента, тож твори Хоменко встигли „попартизанити“ в тилу Януковича, критикуючи дику українську „прихватизацію“. У виставці екс-харків’янина, а тепер відомого московського художника Сергія Браткова „Україна“ (ПАЦ) зібрано замальовки нашої сучасності у формі проблемних відео- та фотоісторій – наприклад, у інсталяції „Кропива“ на трьох телеекранах розгортаються взаємопов’язані сюжети: художник безконечно завиває мотив Поплавського, пародіюючи шароварну любов до народної культури; демонструє поганий сусідський баклажан, який легко запхати й витягнути з рота, і великий, хороший, свій, яким можна й подавитись; розказує про колгосп „Білочка“, де вирощують поголів’я маленьких дівчаток для потреб „не буду казати кого, ви всі їх знаєте, бачили по телевізору“.
Митець також намагається критикувати українську корумпованість та відкритість усім, у кого є гроші (туристам, транснаціональним корпо раціям, зарубіжним політичним силам) у фото „Хортиця“, на якому жінка в національному строї демонструє дітородні принади, розкинувшись на березі Дніпра; інсталяції „Eurotel 2012“ (старе авто, перероблене на мобільний бордель) та відео „Життя це біль“, в якому заробітчанка-співачка виконує пісні, імітуючи статевий акт.
Частиною проекту є альбом, де зібрано фото різних куточків України. Панорамні пейзажі поєднує настрій закинутості, спрощеності, випадкових візуальних парадоксів, відчутний присмак хуторянства і „тут нічого не відбувається“.
Провінційний і безсюжетний кут зору Браткова, його поверхова критика видають зовнішнього спостерігача, який може досить чесно розповісти про непривабливі аспекти української дійсності, але не завдає собі клопоту запропонувати можливі альтернативи. Однак ця гостра й по-своєму естетична форма примушує широко розплющити очі та прийняти свою Батьківщину, а відтак не провокує тривоги – те, що чітко бачимо, зможемо також осмислити і вирішити.
