Український журнал - 4/2010

Рецензії та анотації

(Скачати весь номер: 4/2010 [PDF, 2.6 Mb])

Відкритий архів:

справа-формуляр Миколи Хвильового

 

Полювання на „Вальдшнепа“.

Розсекречений МиколаХвильовий.

Упоряд. Ю. Шаповал.

Передмова: Ю. Шаповал, В. Панченко.

Київ, Темпора,2009, 296 с.

 

   Це видання чимось нагадує книгу-детектив. Тут є те, що необхідно читачеві для насолоди від розкриття таємниці – сам злочин, опис місця події, перелік тих, хто були причетні до сумного фіналу, списки найближчого оточення загиблого. І відкритий фінал. Розв’язка, яка не задовольняє читача. Залишає гіркий присмак недоговореного, порожнечу, яка болить відсутністю головного героя, до якого вже встигаєш звикнути, пройнятися його тремами і турботами, зазирнути, бодай трохи, до тих душевних закамарків, які зазвичай сумлінно приховуються від стороннього ока. Натомість лишається великий знак запитання і важкий намул гризоти: чому?

   Інтерес до постаті Миколи Хвильового не випадковий. Сучасні філологічні студії часто-густо виконують функцію таких собі археологів од літератури, відкопуючи ретельно схоронені в могилах культурної пам’яті імена та тексти, яким комуністичний режим присудив долю вічного забуття. Миколу Хвильового не можна назвати суцільною tabula rasa в українському літературному каноні. Проте, поряд із тим, залишається значна кількість білих плям у біографії Хвильового, а його оригінальна художня та публіцистична спадщина ще потребує пошуку тих кутів зору, що дозволять запропонувати її різнопланове, однак адекватне прочитання.   

   Саме таким пошукам і присвячено низку нещодавніх студій українських і зарубіжних науковців Григорія Грабовича (2004), Івана Дзюби (2005), Леоніда Плюща (2006), Миколи Кодака (2008). Отже, „Полювання на ,Вальд шнепа‘“ є новою реплікою в полілозі дослідників, спільним проектом доктора історичних наук Юрія Шаповала та доктора філологічних наук Володимира Панченка.   Основну частину видання складає підбір матеріалів, які тривалий час переховувалися під грифом „Цілком секретно“ у спецархівах КДБ. Саме завдяки старанням Ю. Шаповала „справа-формуляр“ на Миколу Хвильового була нарешті явлена на світ Божий. Сукупність 63 документів, датованих 1927–1955 роками, дає змогу зазирнути до „внутрішньої кухні“ органів безпеки Радянського Союзу. Залишається тільки подякувати науковцям, які уклали прикінцеві примітки, надзвичайно полегшивши клопіт розібратися у широкому потоці імен, років, реалій, що згадуються в архівних звітах, донесеннях інформаторів, агентурних зведеннях.

   Розсекреченій інформації передують дві статті Ю. Шаповала та В. Панченка. З позиції фахового історика доктор Шаповал пускається у плавання 20–30-ми роками минулого століття, коли розігрувалися головні акти життєвої драми Хвильового.   

   Спостерігаючи фатальну гру „у дурня“, яку провадив Микола Хвильовий з тоталітарним механізмом держави, Ю. Шаповал висновує: письменник був неперевершеним маестро хитрощів, який попри все обстоював власне бачення майбутнього української культури, ба навіть державності, за необхідності позірно каявся перед відповідними органами за свої „ухили“ від лінії партії. Проте внутрішньо, на думку Шаповала, Хвильовий таки залишався вірний принципам

служінню високій українській ідеї.

   Автор статті цікаво „метафоризує“ образ митця. Найбільше вражає те, що такі метафори-характеристики Хвильового, як „Вальдшнеп“, „цар і раб хитрощів“ Ю. Шаповал запозичує з архівів спецслужб! Саме радянські слідчі охрещують свого „підопічного“, над яким встановлюють пильний контроль, „Вальдшнепом“, використовуючи назву найбільш крамольного, „антирадянського“ роману Хвильового. Для Шаповала це псевдо є знаковим: Хвильовий сам є прекрасним мисливцем, тож він знає усі закони стеження і полювання, він ні за яку ціну не стане жертвою, приреченою на розвагу ловцям. Власне так і пояснює Шаповал самогубство Хвильового 13 травня 1933 року: письменник розумів, що далі убезпечуватися від навальних атак владних структур він не спроможний. Арешт близького друга Хвильового Михайла Ялового засвідчив: незабаром непрохані гості завітають і до нього. Тому Микола Хвильовий постановив сам вирішити власну долю – пострілом із кольта у праву скроню.

   Стаття В. Панченка подає іншу версією тлумачення загадки Хвильового. Автор виходить з думки про те, що письменник був трагічною свідомістю цілої плеяди тогочасних митців. Спершу палкі прихильники революційних перетворень, талановиті сучасники Хвильового з часом дедалі більше відходять од лицемірних гасел радянської дійсності, критично переосмислюючи наслідки власної буремної молодості. Прірва між мріями та явою поглиблюється антагонізмом національних та соціальних пріоритетів.

   Хвильовий та його однодумці бачили, що під популістськими лозунгами компартії про „зняття“ національного питання приховується великодержавний російський шовінізм. Відтак самогубство Хвильового викликане глибоким розламом його свідомості, „ідеологічно“ скореної, але „емоційно“ ще тієї колишньої, буремної.   Приємно вражає інформаційна насиченість розвідки Панченка, яка розгортає широку панораму літературних угруповань, мистецьких часописів 20-х років, до яких був причетний Микола Хвильовий. Автор статті прагне поєднати біографічний підхід із аналізом художньої вартості текстів письменника. Критичне ставлення до джерелі більш виважені висновки, яких доходить науковець, відрізняють його дослідження від попередньої статті Ю. Шаповала, яка, схоже, надто „ідеалізує“ Хвильового, підганяючи його складну особистість у місткі, але все ж затісні рамки хитруна-мисливця, борця з комуністичною ідеологією.

   Варто зазначити, що, крім уже згаданих частин, книга містить інтерв’ю В. Панченка з донькою Хвильового Іраїдою Кривич, а також підбірку фотографій, що унаочнюють світ, у якому жив славетний письменник. Цілком окремим складником видання можна назвати диск із фільмом Ірини Шатохіної „Цар і раб хитрощів“. Читач, із ласки творців фільму, перетворюється на глядача і ще раз поринає у лабіринт доліголовного героя. Юрій Шаповал запрошує глядацьку аудиторію до подорожі харківськими вулицями та кадебістськими архівами – простором, у якому розігрувалася життєва драма „Вальдшнепа“. Навік утраченого. І все ж воскреслого – зі старих світлин, заборонених колись сторінок творчості, поодиноких спогадівсучасників та… відкритих архівів.

 

Ольга Максимчук, Київ

 

 

Грайливі пошуки рівноваги Костя Москальця

 

Костянтин Москалець.

Досвід коронації.

Львів, Піраміда,

(Серія „Приватна колекція“), 2009, 220 с.

 

   Завдяки перемозі в одній із номінацій рейтингу „Книжка року – 2009“ книга Костянтина Москальця „Досвід коронації“ (вийшла в серії „Приватна колекція“ львівської літературної агенції „Піраміда“), що вже стала культовою в певних колах, здобула ще більшого резонансу. Особисто для мене ключовий момент і образ цієї книги міститься на її останній сторінці. Там ідеться про мову як дзеркало, через яке можна дивитися на міфічну Медузу Горгону. Власне кажучи, це можна зрозуміти дуже по-різному, в тому числі й так, що в ролі дзеркала опиниться сама література, явище в суті своїй одночасно герметичне і несамодостатнє. Дзеркало має право викривлювати зображення аж до калейдоскопічності, дзеркало може пом’якшити реальність, попереджати про неї, убезпечити або, навпаки, підштовхнути людину розвернутися до неї лицем. Чимало з переліченого притаманне прозі Костя Москальця. Особливо враховуючи, що маємо справу з прозою поета, автора численних багатошарових метафоричних текстів, декотрі з яких стали піснями гурту „Плач Єремії“.

   До книжки „Досвід коронації“ ввійшло кілька таких собі смислових блоків. Починається видання з „Вечірнього меду“. Твір видавці означили як роман, що виглядає, однак, не надто переконливо – взагалі, в сучасній українській літературі часто плутають два типи жанрів: жанр як літературознавчу категорію і жанр як підзаголовок, або, точніше, другий різновид виразно домінує. Та все ж, якщо полишити літературознавчу термінологію, саме „Вечірній мед“ – головний і найцікавіший твір книги. Сюжет розповідає про життя поета Костя Москальця, богемне, самітницьке, наповнене й пусте та про його любов до музикантки Андрусі. Ця жінка то з’являється, то зникає, але все одно залишається трохи Аріадною. Дія „Вечірнього меду“ відбувається у Львові, Києві, на Чернігівщині, у Німеччині, тут фігурують чимало персонажів української культури, минулих і теперішніх, тож книга має ще й певне біографічно-історичне наповнення.   „Вечірній мед“ – вельми формалістичний твір. Він увесь просто переповнений мовними іграми, каламбурами, переставлянням літер, розгорненими асоціативними рядами, і смисловими, й лінгвістичними. Охочий читач може тут розважити себе такою грою, як розгадування нескінченних, переважно поетичних, цитат. Декотрі відсилають до віршів самого Москальця, деякі до творів інших авторів, тож „крос-ворд“ виходить великий і розгалужений.

   Один з важливих мотивів твору – роздуми про мистецтво. Іронічно та з гумором Москалець, однак, пише про доволі болючі речі. З поетичною збіркою самого героя відбувається ціла епопея. Її видають у дев’яності роки в Спілці письменників на кошти діаспори (значна частина коштів при цьому „роздерибанюється“), але весь наклад віддають авторові та вимагають негайно кудись забрати. Кость перетягує книжки до хати приятеля, що живе під Києвом. При цьому книжки скрізь розсипаються – у метро, на вулиці, на трамвайних коліях і т.п. – створюючи незліченні кумедні й невеселі ситуації. У приятеля за деякий час книжки починають псуватись, і от друзі-митці влаштовують перфоменс їх спалення, на котрий навіть приїхало телебачення, та ще й заплатило за нього. Натхненно зрежисоване спалення перетворюється на космогонічне дійство вивільнення поезії від матеріальної оболонки. Що саме мав на увазі Москалець? Що публічність, друкованість та інші набуті вже після акту творення речі пригнічують літературу, позбавляють її власного єства? Чи що література все одно невіддільна від суспільства й приречена так чи інакше вступати з ним у взаємодію? Напевно, відповідь для себе дасть кожен окремий читач.

   А вже який мотив не потребує відповіді – це мотив самотності. Інколи ховаючись за веселощами, інколи об’єднуючись зі світлим сумом та буддистською виваженістю, він постійно розлитий у „Вечірньому меді“ й насамкінець остаточно все заповнює, аж додаючи присмаку безвиході.

   Інші твори книги дуже відрізняються стилістикою, так що читач не має шансу знудитися одноманітністю. Доволі велике оповідання „Досвід коронації“ – це своєрідна деконструкція романтичної колізії: дочка генерала в обложеному місті тікає від „своїх“ до повстанців, що їхній командувач виявляється її справжнім батьком. Підкреслена сюжетність „компенсується“ абсурдністю всіх дій, мінливим темпом та іншими спецефектами.

   У решті творів („Дев’ять концертів“, „Споглядання черешні“, „Сполохи“, „Нові сполохи“, „Людина на крижині“, „Місяць споглядання місяця“), котрі ніби коливаються між новелістикою та есеїстикою, головними рисами є медитативність, ґрунтована то на побутових деталях, то на „гудінні мови“, та афористичність. А в підсумку маємо вкрай різноманітну, яскраву і цікаву книгу. 

 

Олег Коцарев, Харків

 

 

Телеграми від Ігоря Померанцева

 

Ігор Померанцев . КҐБ та інші…

Київ, Грані-Т, 2009, 240 с. (Серія „De profundis“)

 

   На перший погляд назва книжки Ігоря Померанцева „КҐБ та інші…“ видається кумедною, нагадуючи щось на кшталт „Вінні-Пух і всі-всі-всі“. Але, перегорнувши декілька сторінок передмови Ю. Андруховича, натрапляємо на повну назву збірки – „КҐБ та інші вірші“, з промовистим епіграфом із Василя Стуса. Акценти змінюються враз: самодостатній персонаж, яким міг би бути КҐБ із „КҐБ та інші…“, перетворюється на поетичну тему з різними відтінками й мікросюжетами, зашифровану в трьох літерах абревіатури.

   В книжці зібрано вірші, різні за часом написання: частина з’явилася в 70-х роках, частина – 2008 року. Здавалося б, можна було видати лише ті, написані тридцятиліттятому, однак автор хоче доповнити, договорити, докричати і бажання цього не приховує, адже „той, хто волає, – безсмертний“. Кожен вірш – мов телеграма-блискавка, що мусить передати найважливіше, відтак стиль Померанцева у прямому сенсі телеграфний: сухуватий, із мінімумом так званих „художніх засобів“, із обірваними фразами, – напевно, писати по-іншому про той час не випадає. Поезії 70-х із відомих причин більш герметичні й сконденсовані, зате багатші метафорично (приміром, „Сонечко…“), порівняно з „телеграмами“ 2008-го. Така відмінність зрозуміла.

   Метафори, що давали бодай ілюзію свободи тоді, не потрібні через тридцять років – нарешті можна вільно розповідати про все. Книжка, між іншим, рясніє прекрасними фотографіями, без яких збірка не була б такою барвистою, хоча фото переважно чорно-білі. За стилістикою вони цілком суголосні з віршами Померанцева: загальне сіре тло – і несподіваний пронизливий промінь, які одне без одного не існують.

   До певних рядків легко підібрати ілюстрації, погортавши збірку: ось, наприклад, „продавщиця, схожа на кульок цукру-піску“, у спідниці, шкарпетках і капцях стоїть біля магазину (фото на стор. 28-29). Найважливіше, найсуттєвіше для поета – це, безперечно, люди. Можна сказати, основний складник у рецепті поезії від Померанцева становлять психологічні портрети й діалоги. Родину, друзів, колег-літераторів – а їм найкраще пасує слово „ближні“ – автор малює щемко, з тонким, вишуканим ліризмом („Надії“, „Григорію Т.“), обережно (від „берегти“), позаяк кохані люди – найуразливіші.

   Для Померанцева існують імена, варті того, щоб бути записаними: „Люба, у мене є країна, і ми невіддільні з нею, як око і сльоза. Цей рядок стікає моєю щокою. У цієї країни є улюблені імена: Наташа, Іосіф, Григорій, Марк, Микола, ти!..“.   Помітно, що близьких людей поет переважно кличе лише по імені. Наведу характерний рядок: Напередодні від’їздуЯ випадково побачив Івана (іншого Івана) у підземному переході.

   Натомість кадебістів означено іменами по-батькові, які правлять за постійні епітети, такі собі наліпки: Вілєн Павловіч, Валєрій Ніколаєвіч. Іронія й сарказм щодо цих персонажів сягають апогею: Одного разу Валєрій Ніколаєвіч розчулив мене до сліз. Глянувши на портрет Стравінського в кімнаті, яку я винаймав, він із повагою мовив:

– Пастернак… У Надії під час обшуку офіцерик, зобачивши портрет Ахматової, просвітлено вигукнув: – Ага, то ваша бабця єврейка!

   Ліричному суб’єктові збірки, з його загостреною потребою приватності, усамітнення, щирості (чого тільки варте словосполучення „нутрощі телефонної каплички“!), нестерпна постійна присутність третього – КҐБ, свідка всього і вся, незмінного супутника, моторошної тіні. Ця тінь спричиняється до жахливих парадоксів: приміром, діти в дворі можуть бавитися спокійно під наглядом „незрівнянного снайпера“ з п’ятого поверху. КҐБ – уособлення злих сил.   Дійсність, яку регламентують „згустки ночі“, нагадує страшний сон, де близькі люди стають чужими, і для суб’єкта лірики це найбільша трагедія. Уві сні Іван прокинувся і вдав, що не впізнає мене. Окрім поезій, книга містить есе різних років.

   Померанцев-публіцист буквально занурюється, вгризається в міста, мову, запахи, вино, поетів, Україну, історію, каву, музику, географію, Гоголя, дивлячись на все уважним і критичним оком, що, втім, не заважає йому любити те,про що пише. Та найбільше, мабуть, автор любить свободу: „У ці хвилини я зрозумів, що нічого прекраснішого за свободу – у найпрямішому, поверхневому, зовнішньому значенні – немає, і що міркування римського вільновідпущеника Епіктета про внутрішню свободу – лише гра розуму, гра слів. Мені захотілося торкнутися свободи рукою“. Гортаю „КҐБ та інші…“ – й тішуся, що нам вільно видавати й читати подібні книжки. І писати про них – теж. 

 

Юлія Кропив’янська, Київ

 

 

Гніт гніву під зливою зла

 

Галина Пагутяк. Урізька готика.

Київ, ПП „Дуліби“, 2009, 352 с.

 

   Повний тривог і відчаю, щему і трему, сюжет „Урізької готики“ не лише, як тлумачить передмова, заснований на моторошній бувальщині, котру старанно занотував на селі Iван Франко. Текст-першоджерело зробився тут одним із підрозділів книги, а вся вона – наче піч, котра поволі розтопить цю скам’янілу замітку позаминулого століття й видобуде з неї до документальності правдивий запах гарячкової істерії.

   Дарма рецензенти починають розповідь про цей роман, наголошуючи на тому, що його прикмети і якість можна вгадати вже за самим іменем Галини Пагутяк. Не менш оманливе враження на читача, ще не знайомого з творчістю письменниці, справлятимуть відомості про нещодавні вручення їй Шевченківської премії чи премії від Національної спілки письменників. Перші мимоволі не пускають авторку за межі хай навіть і елітарного, але порівняно вузького кола давнішніх поціновувачів, другі ж вішають портрет письменниці на дошку поміж номенклатурників. Це схоже на заливання її ніг цементом під виглядом будування їй постаменту.

   Тим часом „Урізька готика“, хоч і є черговою книгою про рідне авторці село та доповнює хроніки галицьких вампірів, а точніше „опирів“ (попередні книги цієї серії, „Слуга з Добромиля“ та „Захід сонця в Урожі“, якраз і зробили Пагутяк лауреаткою згаданих нагород), та все ж видається найціліснішим, найпереконливішим та взагалі найамбітнішим її твором.

   „Урізька готика“ є романом жахів тією ж мірою, що й написані „страшно“ новели Василя Стефаника: покинуті напризволяще сільські діти тут мруть у хатах, як і безпорадні старі з його історій. Один з героїв Пагутяк, мандрівний фотограф Юліан (аж згадується письменник часів Першої світової війни Юліан Опільський, автор трилогії „Опирі“) є колегою персонажа „Посла від чорного царя“ Михайла Коцюбинського. Тільки замість бадьорих карпатських аборигенів з оповідання класика Юліан застає зовсім іншу натуру: „жодного проблиску надії в тих сивих, або чорних на світлині очах, хіба що в дитячих, котрі не встигли увібрати в себе понурі образи світу“. Та й хлопську „здичілість з темноти“, описану Коцюбинським, пояснено в „Урізькій готиці“ хворобливим консерватизмом та виправданою настороженістю, спричиненими гірким досвідом поколінь.

   „Хоч тим бідним людям і не було чого втрачати, однак вони з болем і страхом сприймали усе нове, байдуже, добре чи лихе. Від змін могли однаково оздоровитись, занедужати чи навіть померти ті, хто гнеться від подуву найслабшого вітру“. Це почуття, навіть якби не було помножене на сюжетну детективно-горорну інтригу із загадковими смертями, прописане в Пагутяк глибше й виразніше, ніж у концептуально схожому романі „Тростини на вітрі“ ровесниці Стефаника, Нобелівської лауреатки Грації Деледди. Ці твори перегукуються епізодами з  приїздом новачка в осередок, де зазвичай „ніщо, окрім лиха, не порушувало одноманітного життя“, а також балачками під церквою про еміграцію до Америки, про зубожіле панство та вампірів. Хіба що в Деледди потинають „кого не жаль“ не останні, а повітряні духи фолетто.

   Доволі цікавий з огляду на містичну складову роману час дії – 1861 рік. Того року вийшло оповідання галицького священика Iвана Гавришкевича „Страхи“ (про карпатських опирів – за 36 років до Стокерового „Дракули“). А Анатолій Свидницький, чию творчість високо оцінював Франко, ще сподівався на публікацію в журналі „Основа“ свого нарису „Відьми, чарівниці й опирі...“, котрий Галина Пагутяк, як видно, теж не оминула увагою, розробляючи детальну концепцію своїх безжальних надприродних істот.

   Посеред тонесенького шару біосфери на нашій планеті оманливо тверду позицію займають не надто витривалі, крихкі організми, скупо накачані душами й надією на краще загробне життя. Серед тієї маси ламких істот у романах Пагутяк виділяються єдині носії сили – опирі. Але й цим улюбленцям природи іноді непідвладна така-от стихія, як сліпа від ненависті юрба.

   Обидва види двоногих натерпляться в цьому романі стільки страху, що відчай виплеснеться за вінця. Як писав один іспанський майстер бестселеру, „страх – це порох, а ненависть – гніт“. Що ж, за цією формулою, „Урізька готика“ – це темна комора, де стоїть повна діжа жаху і є добре просочений ацетатом шнур гніву. Впродовж твору ми спостерігаємо, як авторка все ближче й ближче підносить запалену свічку до цієї конструкції.

   З приводу прози Галини Пагутяк уже випливали імена відзначених Комітетом Нобелівської премії Фолкнера та Маркеса. До цього списку, крім Деледди, можна додати Жозе Сарамаго – за вміння з постмодерністською грайливістю згодувати читача даремно призабутим, страхітливим, гігантським прапервісним емоціям. 

 

 

Олек Веремко-Бережний, Київ 

 

 

Серія „Між Карпатами і Татрами“.

Ужгород, Ліра, 2009, 60 с.

 

   Ужгородський поліграфцентр „Ліра“ випустив з друку в рамках серії „Між Карпатами і Татрами“ десяте видання циклу „Постаті“. Цього разу брошура присвячена поету та священику Зореславу до 100-річчя від дня його народження.   

   За переклад вибраних поезій словацькою мовою взялася перекладачка та викладач кафедри української мови та літератури у Пряшеві Валерія Юричкова, яка вже більше десяти років досліджує творчу спадщину Зореслава.

   Переклади поміщено на зворотньому боці оригіналів, отже, публікація знадобиться як українським словакістам, так і україністам у Словаччині. Тим більше, що поетична творчість Зореслава до сьогоднішнього дня в перекладах словацькою не видавалася окремою збіркою.

   В кінці брошури можна знайти інтерв’ю з В. Юричковою – словацькою мовою. -

 

 

-ред-