Український журнал - 5/2010

Польща – Росія, квітень 2010 року

   Текст: Андрій Шептицький, Варшава

   Великі катастрофи, трагічні події іноді сприяють зближенню народів. Землетрус, який 1999 року стався в Туреччині (а згодом, меншої потужності – в Греції), викликав у обидвох суспільствах хвилю співчуття й бажання допомогти сусідам. Тоді очікувався перелом у їхніх непростих упродовж десятиліть стосунках, однак цього не сталося. В 2007 році під Греноблем у Франції розбився автобус з польськими прочанами. Загинуло 26 осіб. На місце трагедії негайно прибули президенти Саркозі та Качинський. Ця трагедія поклала край непорозумінням у польсько-французьких стосунках.

   Так само історичні проблеми можуть стати підвалинами нових, кращих стосунків. Зближення, подолання спадщини І та ІІ Світових воєн було представлене як фундамент французько-німецької співпраці у другій половині ХХ століття. Подібна ситуація склалася в польсько-українських стосунках після 1991 року.

   Не применшуючи значення таких символічних подій і викликаних нами колективних емоцій, варто підкреслити, що майже завжди таке зближення – принаймні у міжнародній сфері – відбувалося на тлі певних політичних обставин. У 2007 році Саркозі як новий президент Франції хотів зміцнити її становище в Європі, особливо в країнах „нової Європи“. Це було надзвичайно важливим у контексті тодішніх консультацій з приводу Лісабонської Угоди. Політикам „Права і Справедливості“ потрібний був успіх у закордонній політиці – тому зближення з Францією було дуже доречним. Французько-німецьке зближення було би неможливим без особливих обставин, які виникли після 1945 року: обидві країни були ослаблені, залежні від Сполучених Штатів і відчували загрозу перед експансією комуністичного блоку. У таких умовах виник французько-німецький тандем, уможливилося зближення. Польща й Україна намагалися піти подібним шляхом – нажаль, актуальні політичні проблеми у них виявилися занадто різними. Тому наразі спостерігаємо рух, зворотній процесу зближення. Як говорив лорд Пальмерстон, – „вічними залишаються тільки інтереси“.

   Тому варто замислитися, які інтереси стоять за теперішнім польсько-російським зближенням, започаткованим ще до трагедії під Смоленськом. Як з польського, так і з російського боку відповідь, власне кажучи, одна – Європейський Союз.

   Росія щораз краще усвідомлює, що Польща є членом ЄС, розуміючи також усі нюанси, пов’язані з цим. РФ хоче мати добрі стосунки з ЄС і не лише тому, що Європа є споживачем російської енергетичної сировини, але й тому, що Росії потрібні європейські інвестиції, технології, блага споживання. Можна також вважати, – хоча з цим можна сперечатися, – що Росія потребує європейських моделей, адже модернізаційні проекти – це не лише словесні ігри політиків. Роль Польщі в Європейському Союзі зростає. Вона щонайменше двічі змогла вирішальним чином вплинути на рішення Унії, які суперечили інтересам Росії. У 2004 році Александр Кваснєвський схилив ЄС до участі в розв’язанні політичної кризи в Україні під час Помаранчевої революції. Це призвело до повторного туру президентських виборів і перемоги Віктора Ющенка. Це було, мабуть, найбільшою поразкою Росії на пострадянському просторі. В кінці 2005 року Росія ввела заборону на імпорт з Польщі більшості продуктів харчування (в тому числі й м’яса), що буцімто не відповідали санітарним нормам. Польща почала вимагати в ЄС підтримки. З цією метою вона заблокувала прийняття переговорного документу про нові стосунки ЄС–Росія. Обмеження, запроваджені Росією, були частково зняті під кінець 2007 р. У відповідь Польща погодилася на початок переговорів з приводу нових відносин ЄС–Росія. Подібні конфлікти з Польщею Росії невигідні. Їй хотілося б, щоб її стосунки з Польщею були схожими на стосунки з іншими країнами Центральної Європи (Словаччина, Угорщина), або – що малоймовірно – з великими державами Західної Європи.

   Польща (точніше – польський політикум) по шести роках перебування в Європейському Союзі стає все більш „європейською“. Представлений Радославом Сікорським у Сеймі на початку квітня звіт міністра закордонних справ про польську зовнішню політику можна підсумувати так: найбільшим козирем і центральним елементом польської політики є членство в ЄС. Членство в Унії було наскрізним мотивом виступу міністра в парламенті. Це було виразною відмінністю у порівнянні з аналогічними звітами, які представляли ще кілька років тому Адам Ротфельд (2005) чи Стефан Меллер (2006). If in Rome, do as the Romans do. (З вовками жити – по-вовчому вити. – прим. пер.) Більше двох років тому в рапорті про співвідношення сил у взаєминах Росія–ЄС, Марк Леонард і Ніку Попеску зарахували Польщу і Литву до групи „бійців холодної війни“ – найбільших опонентів Росії. Така радикальна модель непростих стосунків з цим могутнім сусідом ЄС послаблює становище Польщі в Унії. Це ускладнює реалізацію ключової мети польської дипломатії – бути „в першому ешелоні європейських гравців“, бути „країною, думка якої багато важить“. Це вимагає корекції стосунків з РФ, європеїзації політики щодо цієї держави, підпорядкування певним неформальним правилам, обов’язковим в Унії.

   Покращення стосунків між двома сусідніми країнами є справою якнайпозитивнішою, особливо, якщо цього хочуть обидва суспільства. А це саме такий випадок. Щоправда, залишається лише розмірковувати, що принесе це зближення. Здається, історія поволі перестає бути предметом суперечок. Енергетичні спори на даний момент розв’язалися на користь Росії. Залишається відкритим питання спільного сусідства. Ймовірно, за покращення стосунків з Росією Польща частково зменшить свій вплив у регіоні. Тобто її присутність в регіоні буде обережнішою, за посередництвом ЄС. Прикладом цього має бути „Східне Партнерство“. Натомість вже не буде однозначної підтримки розширення ЄС, честолюбних (хоча іноді нереальних) проектів енергетичної співпраці, покликаних послабити залежність Східної Європи від Росії та демонстративної підтримки антиросійських політиків на зразок Віктора Ющенка чи Міхаїла Саакашвілі.