Український журнал - 5/2010

Кохання крізь об’єктив

(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])

   Розмовляв: Микола Шатилов,

   Прага – Ла-Гондау

 

   Син українських емігрантів, знаний майстер чеського світлопису Тарас Кущинський (1932–1983) прославився за життя і залишився в анналах мистецтва після смерті. Великою мірою завдяки серії жіночих актів під назвою „Дана“.

   Ми пам’ятаємо ті чи інші знамениті світлини, пам’ятаємо імена їхніх авторів, але найчастіше нічого не знаємо про моделі. Не є винятком і Дана. Вона позувала Кущинському ще невідомою дівчиною – майже підлітком – з празького Сєноважного майдану, позувала і ставши відомою манекенницею, „чеською Твіггі“.

   Дана Вашаткова давно виїхала до США. Мешкає у штаті Каліфорнія, в місті Ла-Гонда (La Honda). Давно не манекенниця, а фотограф. Видає календарі з власними ілюстраціями. А крім того, має в архіві й безліч жіночих актів. Фотографувала навіть для чеської версії часопису „Плейбой“ (Playboy).

   З інтерв’ю, яке вона дала спеціально для „Українського журналу“, більше довідаємось як про неї, так і про Тараса Кущинського.

 

Яка історія вашого знайомства з Тарасом Кущинським?

Ми познайомилися, коли мені виповнилося п’ятнадцять, а Тарасові – тридцять три. Наша сім’я мешкала на Сєноважному майдані (кол. ім. Горького), через дорогу від якогось міністерства, де на останньому поверсі – якраз навпроти мого вікна – працювали архітектори. За вікном був широкий зелений карниз, і я, поклавши на той карниз ноги, засмагала на підвіконні. Здалеку годі було розпізнати, скільки мені років, тому ті архітектори намагалися жартувати і загравати зі мною. Котрийсь (а було їх п’ятеро), спитав, чи не сказала б я їм номер свого телефону? Чом би й ні? Але попередила, що боюся мами, і дзвонити можна лише тоді, як виставлю на підвіконня кактус. Теревенила з усіма, а небавом сталося так, що найчастіше почав телефонувати Тарас Кущинський. Казав, що мріє стати фотографом, а я йому – що хочу бути тренеркою з гімнастики. Минуло яких шість місяців, й він попросив мене позувати. Зустрілися у градчанських садах. Що він мене фотографуватиме, мені й на думку не спадало. З оплилою (бджола жигнула) щокою?! Але він фотографував. А згодом попросив, щоб я зайшла на Малостранську, у нього там виставка: „Подивись…“. Подивилася я на своє скособочене личко і написала до книги відгуків, що мені все, крім одної світлини, сподобалося. Без підпису. Тарас сказав, що і так здогадався, хто це написав.

   Фотографував мене й далі, але мало-помалу „роздягав“. Минуло не менш як три роки, поки я стала під його об’єктив оголеною. Тим часом познайомилася з його сім’єю – дружина Алена, дочки – Зіна, Радка, Галинка. З Галинкою, наймолодшою, довелося чимало попанькатися, коли батьки полишали її на мене. Не дівчисько було, а чортеня: вилазило на всі дерева в околиці і чи не з кожного падало. У Кущинських я почувалася їхньою найстаршою дочкою…

 

А ваша сім’я? Ваші батьки?

Батько був архітектором, а мати – бібліотекарем. У дитинстві тато хворів на поліомієліт і міг залишитися на все життя кульгавим. Та він походив із заможної родини. Грошей на лікарів не шкодували, тому все закінчилося щасливо. Коли я народилася, його спіткало нове лихо – сухоти. Підлікувався і став молодим пенсіонером. Перед комуністичним переворотом він мав будівельне підприємство. Його загарбали комуністи. Тоді тато купив ткацький верстат, і вони з мамою ткали „шотландку“ на жіночі сукні. Згодом вирішили, що в’язатимуть светри на замовлення. Придбали велику в’язальну машину, тато переробив її на електричний привід і в’язав цілісінькими днями. Мама шукала замовників. Траплялися з-поміж них (ніде ж нічого по крамницях не було!) й славні актори. Так я познайомилася зі своїм „дядечком“ й „тітонькою“ – Владіміром Ражом і Аленою Врановою.

   Одного дня, завітавши по светр, Алена показала мені оголошення: дівчат запрошують на конкурс манекенниць. То ж дівчат! А я скидалася на хлопчика: цибата і, як то кажуть, ні очей, ні плечей. Ходила на гімнастику і збиралася поступати до Вищої спортивної школи. Перед іспитами зірвалася з колоди, пошкодила спину… Тим усе й скінчилося. А точніше, з того все і почалося. Алені я сказала, що нічого не знаю про манекенниць, що модних часописів в очі не бачила. А вона мені: піймаєш не піймаєш, а погнатися можна.

   Десь два тижні походила я вдома з грубою книжкою на голові, одягнулася як лялечка та й побігла на конкурс. Півтисячі дівчат! Дивом, гадаю, опинилася між останніми п’ятнадцятьма. А після фотопроб залишилася лише я. Запитала в модельєрів, чому вибрали саме мене, а вони сміялися: „Розгледіли тебе й крізь твої жалюгідні шати!“.  Їхнього вибору не поділяла адміністраторка модних переглядів пані Вітоушкова. Пригрозила мені: „Три місяці і – прощавайте, панночко!“. Отоді-то й зачепило мене за живе: ні, я таки тобі доведу, що я манекенниця…   Товаришка повела мене до знайомого перукаря. Пообіцяв зробити з мене „світило подіуму“, і замість довгого – до пояса – волосся на голові у мене залишився „їжачок“. А модельєри вжахнулися: „З такою зачіскою? На подіум?! У жодному  разі!“. Та не мали, ким замінити (бракувало худеньких!). На другий день газети писали, що чехи мають свою Твіггі, мене себто.

 

Яке враження справляв на вас майстер?

Майстер?! Як на мене, це виглядає потішно. Ніколи не вважала Тараса майстром. Він учився фотографувати, я вчилася позувати. Вчилися одне в одного. Зналися ми вже досить тривалий час, коли він повідомив, що всі його світлини – бездоганні. А мені й вирвалося: „Не задирай носа! Маєш пересічних світлин аж задосить“. Він образився і рік ми не спілкувалися.

 

У соціалістичній Чехословаччині жіночі акти не були поширеним жанром. Радше винятковим. Як ви поставились до пропозиції фотографуватися оголеною?

Перед тим, як „роздягти“ свою натурницю, Тарас навчив її довіряти йому в усьому. Мали акти і певний, сказати б, філософський підтекст. Тарас пояснював, що коли я в одязі, світлини швидко втратять актуальність, а от голе тіло – поза всякою модою. Фотографуватися в актах – це мене ніколи й нічим не обтяжувало. Мушу сказати, що в соціалістичній Чехословаччині на жіноче тіло дивилися з набагато більшою толерантністю, ніж дивляться сьогодні у Сполучених Штатах. Тут і досі вистачає людей з вельми пуританськими поглядами.

   По кількох роках роботи з Тарасом уже я підказувала йому сюжети тих чи інших актів і тягла „на природу“. Хотілося виразити себе сповна, а світлини надавали мені таку можливість. У двадцять чотири роки я почала фотографувати сама й потроху вже віддалялася від Тараса. Потім – поїздка до Америки, повернення, і ми знову працювали разом. У той час він і сфотографував мене у траві. Я впевнена, що це друга найкраща світлина у його циклі „Дана“.

 

Легко чи, навпаки, важко було працювати з Кущинським?

Я тим, правду кажучи, не переймалася. Коли хтось із нас мав якусь ідею, сфотографували – і квит. Вилізти на дерево мені, колишній гімнастці, було неважко. Тарасові – так, але він нікуди не вилазив. А тому ніяких перешкод для нас і не існувало. Ставалися, звісно, вряди-годи смішні випадки. Як-от з тією світлиною „У траві“. Не помітила, що лягла на мурашник. Мурахи гризли страшенно, а Тарас не дозволяв підвестися. Підвелася – тіло палало…

 

Сполучення жінка-дерево, жінка-рослина не зовсім звичне. Як саме знаходив Тарас такі сюжети? Чи є з-поміж знахідок і ваші?

Тарас нічого не знаходив. Більшість наших з ним світлин – експромти. Сподобалось йому озерце неподалік його сільської садиби. Пішли. Поскидала з себе усе – і в воду… Сюжет! А онде вивернутий з корінням граб. Вмостилася аж під корінище – сюжет! Коли за чимось і шукали, то, пам’ятаю, за високими дубами. Їздили лісом моїм „фіатиком“ і видивлялися. Є кілька світлин зі мною на тих велетах. А в Празі мене Тарас фотографував для модельєра Кречка. Отак воно й перепліталося: веселі модні знимки і напрочуд сумні акти.

 

Співпраця митця з жіночою моделлю не завжди „безпечна“. Чи не відчували ви ревнощів, занепокоєння з боку його дружини?

Запитаннячко… Вже казала: я почувалася четвертою Тарасовою дочкою, а Алену мала за „маму“. Тараса як чоловіка геть не сприймала. Друг, фотограф, завдяки якому можу себе висловити. Ото і все. Тарас ставився до мене інакше – платонічна закоханість. Утім, сам він і слова „платонічна“ уникав, кажучи: „Кохаю тебе крізь об’єктив“. Ревнував, коли я почала зустрічатися з одним хлопцем, і всіляко намагався покласти край нашим взаєминам. Через Тараса я й заміж вийшла. Наполягав: виходь, виходь… Аж потім-потім зрозуміла: побоювався, щоб „не пішла по руках“. Народила дочку. Якби не „виходь, виходь…“, бозна, чи й мала б її. А шлюб тривав тільки-но рік. Якось Тарас признався, що ніколи не скакав у гречку, що Алена – єдина в його житті жінка. Проте і її, і дочок тримав у руках. Сперечатися з ним насмілювалася лише я, і то не без наслідків.

 

Життя теперішніх манекенниць відоме від А до Я. Їхні чималі заробітки відомі також. А як виглядало з популярністю і платнею в ті часи?

Платили мало – копійки. Коли  їхали за кордон, діставали гроші на харчі. Не більше, не менше. В матеріальному плані покращало, коли пані Вітоушкова по чотирьох роках мене таки випхала і я стала сама собі господиня. Не зовсім, певна річ. Мала угоду з тодішньою компанією „Centrotex“. Часто працювала за межами Чехословаччини. Найчастіше – в Югославії. Тарас ніколи мені не платив. Казав: „От прославлюся, то й поквитаємось…“

 

Коли ви почали фотографувати? Під впливом Кущинського? Який ваш улюблений жанр?

Фотографувати я почала, коли народилася моя донечка Барбора. Тарас показав, як користуватися апаратом, і я зробила серію „Барбора в чепчиках“. Редакторка часопису „Власта“ (Vlasta) Вєра Груба надрукувала знимки на останній сторінці. Завдяки тій публікації я й стала фотографом. Знімала і для „Власти“, і для словацького модного журналу. Мушу сказати, що Тарасів стиль на мене ніяк не впливав. Узявши шлюб з американцем, я переїхала до Сполучених Штатів. У Бостоні і на Флориді працювала як модельєр. Мала невеличкий салон і свої моделі сама, звісно, й фотографувала. Згодом ми перебралися до Каліфорнії, де я цілком присвятила себе комерційній фотографії. Улюблені жанри? Каліфорнійський пейзаж, коні, квіти, метелики… Замовників не бракує. Світлини не повинні лежати по шухлядах. Останньо опанувала нову техніку – знімки на алюмінії: контрастно, чисто, красиво…