Український журнал - 5/2010

Народ, який боги не захистили

   Текст: Владислав Чабанюк, Легедзине

   Трипільська культура. Це словосполучення у наш час стало в Україні досить популярним і часто вживаним. До цієї давньої і загадкової культури звертаються не лише археологи й історики. Все частіше намагаються черпати з цієї тисячолітньої глибини інформацію для себе політики, діячі модних релігійних течій, митці та пересічні люди.

   То чим була в дійсності трипільська культура і чому саме вона зайняла таке почесне місце в пантеоні давньої історії? 

   Напевне, відповідаючи на це запитання, жоден вчений, який себе поважає, не переконуватиме вас, що він знає стовідсоткову істину. Туман минулого покриває події зовсім близької до нашого часу історії, а що вже говорити про тисячолітнє минуле!

   Активний інтерес до археології людство почало переживати у другій половині ХІХ століття. Розкопки в Єгипті, пошуки біблейських місць, Давній Рим… Саме тоді були знайдені рештки неандертальця і кроманьйонця, почалася класифікація знахідок і їхня періодизація.

   Будинки мертвих

   У 1899 році в науковий обіг увірвалося словосполучення „трипільська культура“ – завдяки чеському археологу-аматору Вікентію Хвойці. З’явився він на Україні в 70-х роках і поселився в Києві, одному з тодішніх губернських центрів Російської імперії. Агроном за освітою, археологією він почав займатися приблизно 1890 року, і за короткий час зажив слави видатного дослідника, який відкрив цілу низку археологічних культур.

   Взагалі, ще до В. Хвойки, на знахідки цієї культури натрапляли польські вчені на території Західної України, а українські – на Поділлі. Румуни на своїй території знаходили речі, подібні до трипільських, і виділили у себе культуру Кукутень, як з’ясується згодом – одне з трипільських „крил“. Хвойка, провівши розкопки в Києві та кількох місцях поблизу містечка Трипілля, зумів зіставити всі свої знахідки, зрозуміти їхнє місце серед інших і виокремити нову археологічну культуру, якій судилося через сотню років увійти до переліку тих давніх історичних шарів, з яких сучасна людська цивілізація живила свої перші паростки.

   Але це буде пізніше, а на зламі минулих століть ще не уявлялася ні територія, яку свого часу покривала Трипільська культура, ні кількість її поселень, навіть час, коли вона існувала, був доволі відносним. Трипільські дослідження вимагали часу, нових людей з ідеями і, звичайно ж, коштів.

   „Презентація“ нової культури відбулася на ХІ Всеросійському археологічному з’їзді і зразу викликала бурхливий інтерес та дискусії серед тогочасних науковців. Хвойка вважав, що прямокутні в плані, площами по 40–60 квадратних метрів скупчення перепаленої глини, які він знаходив під землею – це залишки спеціальних дерев’яно-глинобитних поховальних конструкцій, які спалювалися разом із покійниками і посудом, а самі трипільці жили в землянках. Знахідки обвугленого зерна, його відбитків на посуді, зернотерок переконували в тому, що господарі „будинків мертвих“ були землеробами і, можливо, першими на території Східної Європи! Будучи за своїми політичними переконаннями слов’янофілом, Хвойка робить висновок, що трипільці, скоріш за все, були предками слов’ян.

   На початку ХХ століття з’явився інший погляд на „трипільську“ глину. Микола Біляшівський, Василь Доманицький проводили розкопки біля села Колодисте, на території теперішньої Черкащини, і переконалися, що скупчення паленої глини – це залишки трипільських жител, а не поховальних споруд. Серед хаосу, на перший погляд схожого на шматки битої цегли, вони знаходили залишки від пічних черіней. Сама глина мала „гнізда“ від полови, часто знизу можна було бачити сліди від дерева, на яке цю глину колись намащували. Складалося враження, що долівка хатибула викладена плитками різної форми з випаленої глини.

   Звичайно, не могла не вражати різноманіттям форм і орнаментації знайдена кераміка. На жаль, у більшості випадків, вона була бита і, до того ж, її покривав шар вапняного нальоту, який законсервував під собою малюнки. Серед кераміки траплявся зокрема й посуд незрозумілого призначення, що дістав назву „біноклеподібний“.

   Перед початком Першої світової війни Вікентій Хвойка помер, залишивши по собі серед археологів як послідовників, так і опонентів. Війни – світова та громадянська– призупинили розкопки на довгих десять років.

   Кінець 20-х та 30-ті роки знову покликали на поля шукачів давно зниклого світу. Вперше біля Києва було розкопано не одне чи кілька жител з поселення, а ціле селище, яке мало 20 будинків. У 1940 році виходить монографія Тетяни Пассек „Трипільська культура“, у якій дослідниця ділить Трипільську культуру на три періоди: ранній, середній і пізній. Тоді ж, на розкопках в Коломийщині було проведено археологічний експеримент з трипільського житлобудування: кілька  годин на вогні випалювали шматок глиняної стіни від старої сільської хати. Експеримент переконав тодішніх дослідників, що залишки трипільських жител – це фрагменти випалених глиняних плит, з яких потім складали підлогу. При цьому плитку випалювали десь „на стороні“ і далі використовували як будівельний матеріал – щось на зразок первісної цегли.

   Довоєнні розкопки дали дещо в розумінні планування поселень, чим займалося трипільське населення і з чого жило. Відкривався широкий світ релігійних уявлень давніх хліборобів, що шанували мати-богиню, яка в трипільській уяві мала бути початком всіх людей-трипільців, а можливо, і людства в цілому.

   Багатий орнамент виводив трипільську кераміку на почесне місце однієї з найкращих для Стародавньої Європи. Крім того, в кінці 30-х років почалися розкопки одного з найбільших трипільських поселень Володимирівка на річці Синюсі, яке досягало цілих 60 га. Небачені розміри для мідно-кам’яної доби! Повоєнний час зробив нові відкриття, які привели до переосмислення багатьох раніше загальноприйнятих поглядів на трипільську культуру. 

   Пожити та спалити 

    Трипільці жили на одному місці недовго. Виснажуючи землеробством ґрунти, вони, пробувши на одному місці років 50–70, покидали його і переходили на „свіжі“ землі. Житла з дерева та глини, які за цей час старішали – спалювали. Рештки таких згарищ і знаходять археологи, при цьому ніхто глиняних плиток для підлоги не випалював. Шар перепаленої глини – це здебільшого підлога другого поверху, який під час пожежі прогорів, впав і придушив під собою те хатнє начиння, яке було під ним, тобто на рівні землі. Як вам така ідея?! Тим більше, що дійсно, під шаром глини часто знаходять битий посуд та інші речі, а увесь прямокутний „корж“ трипільської підлоги має знизу чіткі відбитки від дерева, на яке глина намащувалася і на якому трималася. Ця теорія, яка з’явилася завдяки Всеволоду Маркевичу на початку 60-х років, до цього часу має багато прихильників і перевіряється низкою експериментів. Крім того, деякі моменти вказують на те, що таке спалення жител могло бути ритуалом покидання поселення.

    Науковою сенсацією стало відкриття у 60-х роках трипільських поселень-гігантів, які розшифрував з військових аерофотознімків майор Костянтин Шишкін.

   У 70-х роках почалося їхнє планомірне дослідження. Що собою являли ці велети? Перші міста, попередники і ровесники Шумерської цивілізації? Величезні села, мешканців яких войовничі сусіди змусили триматися великого гурту?

   Зникнути безвісти

   У 1981 році Інститут археології УРСР створив комплексну Трипільську експедицію, яка складалася з чотирьох загонів і більше десяти років активно вивчала це питання. До справи вдалося залучити геофізиків. Саме вони розробили метод, який давав можливість без „входження“ в землю знаходити місця стародавніх будівель. Так наплан Тальянок нанесли 2700 таких місць, на Майданець – 1500.   Більше ста років розкопок, десятки вчених – і ми маємо можливість трохи відкрити завісу таємниць народу, який ми називаємо трипільським. Сформувавшись як окрема культура, плем’я, яке знало хліб, розводило худобу, знало мідні знаряддя праці, поступово з Румунського Попруття рухалося через теперішню Молдову на схід, множачись і займаючи все більші території. Напевне тут, на нашому Сході, відбувалось змішання з частиною місцевих племен, що і привело до появи яскравої різновидності окремих трипільських груп. Величезні поселення з’явилися в кінці ІV тис. до н.е. в тих місцях, де трипільці межували зі скотарями. Продовжуючи  триматись старих „молдовських“ місць, лише на території сучасної України вони зайняли площу у 200 тис. кв. км і залишили по собі більше півтори тисячі поселень.

   Напевне, для своїх сусідів трипільці були об’єктом наслідування і заздрощів, їх захоплювали тисячі гектарів збіжжя, ревіння худоби, мідні речі та прикраси. Хотілося бути схожими на них, одягатися так, як вони, доводилося боятися їхніх могутніх богів.

   До пори до часу. Проіснувавши півтори тисячі років, один із центрів поширення землеробства швидко зійшов з історичної арени, не залишивши по собі жодних свідчень, крім археологічних. В період свого занепаду трипільці місцями переймають поховальні обряди сусідів – напевне, їхні боги вже не могли їх захистити.

   Сотня років досліджень трипільської культури виявила нові загадки давнини і їхня кількість не є меншою, ніж на час, коли Вікентій Хвойка лише почав вкопуватися в ґрунт поблизу містечка Трипілля.