Український журнал - 5/2010
Вічності досягнуто
(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])Текст: Михайло Відейко
Дарем, Велика Британія
Давні елліни вважали, що однією з головних ознак цивілізованого суспільства є належне вшанування богів. Свої переконання вони втілювали в життя, не шкодуючи ані часу, ані коштів. Однак подібна традиція, як показують археологічні дослідження, набагато давніша за античну добу. І саме там, в тисячолітній глибині, дослідники нині шукають(і знаходять) витоки не лише античних, але й сучасних релігійних поглядів та обрядів.
В часи неоліту та мідного віку давні європейці доклали чимало зусиль для спорудження величних храмів, а те, скільки часу та ресурсів вони витратили на виготовлення культових речей, чимало з яких мали одноразове використання, безумовно гідне здивування та поваги.
У давні часи обряди, ритуали та свята були важливою складовою частиною життя, адже їх головною метою було забезпечення порядку та вічного кругообігу життяу Всесвіті. Подібна праця не могла перериватися ні на мить – надто важливою вона вважалася. Отож з цієї точки зору можна розглядати і чи не всі археологічні знахідки, пов’язані з трипільською культурою (докладно цю тему розглянуто у науково-популярному виданні Н. Б. Бурдо Сакральний світ трипільської цивілізації, Київ, Наш Час, 2007 – прим. автора).
Є підстави вважати, що склався певний календарний цикл свят, багато у чому подібний до того, який описаний етнографами та існує в наші часи. Кардинальні зміни не сталися навіть після хрещення Русі. Адже так само, як і тисячі років тому, весна змінює зиму, настає час для сівби, а влітку – для збору врожаю; так само щодня сходить сонце, а вночі люди спостерігають за Місяцем, який „народжується“ та „старіє“. Хіба що зоряне небо дещо змінилося із трипільських часів.
Вшановували трипільці Велику Богиню, Матір всього сущого, інших богів і богинь, образи яких, на думку вчених, втілено у керамічних статуетках, посуді, але й у зображеннях на посудинах та статуетках. Вони мали досить складний та багатий пантеон – лише вивчаючи статуетки, дослідники виділили понад півтора десятка антропоморфних образів. Всемогутні боги, як відомо, могли перевтілюватися, тому й на посуді можна знайти фантастичних з нашого погляду істот – з двома тулубами і чотирма руками, або лише з довгими руками, без ніг, які „зависають“у пентаграмах.
Вшановували богів у трипільські часи так само, як вшановують божества сучасні жителі планети Земля: у храмах різних конфесій, у святковому одязі, зі співами та музикою, урочистими процесіями, обрядами, сутність яких за довгі тисячоліття не змінилася.
Надійно поховати
Важлива складова обряду – жертвопринесення. Це могла бути безкровна жертва – зерно, узливання, офірування певних речей. Однак „процесії“ тварин, зображені на посуді, знахідки кісток у певному контексті свідчать: узливаннями трипільські жертвопринесення не обмежувалися. Відбувалися ці дійства у відповідний час в різних місцях: у житлах, громадських спорудах (які з повним правом можемо називати храмами – вони відтворені самими трипільцями у керамічних моделях споруд), навіть під відкритим небом – відомі так звані „ландшафтні святилища“, для яких використовували особливі ділянки на берегах рік, „священні гаї“ тощо.
Навіть печери, „підземний світ“, були використані трипільцями для проведення обрядів. Найвідомішою подібною пам’яткою є печера Вертеба на Тернопільщині, де виявлено не лише жертовний посуд, статуетки, але й поховані у певному порядку людські кістки. У цьому місці обряди проводили також і на поверхні, а використані при цьому речі (посуд, статуетки, кістки тварин) поглинала сама земля – розкопки виявили тріщини у камені, заповнені подібними знахідками. Адже одним із важливих правил жертвопринесень було те, що задіяні у ньому предмети мали бути надійно поховані, адже набували неабиякої магічної сили і більше не могли залишатися у цьому світі – надто небезпечними були для нерозважливих людей, хоча булиі винятки з цього правила.
Статуетка „на щастя“
Вивчаючи трипільські статуетки, дослідники звернули увагу на незвичайний одяг, зображений на них: короткі спіднички чи нараменні пов’язки, жилетки, тощо – а на більшості одяг відсутній взагалі. Саме в подібному вигляді виступали учасники давніх ритуалів. Не обходилося без музичного супроводу і танців – останні зображено на мальованому посуді, можна побачити окремі жести – руки підняті чи закладені за голову, уперті в боки.
Керамічні посудини з антропоморфними піддонами відтворюють давні хороводи, у яких приймають участь від двох до трьох пар танцюристів – так само, як і у традиційних обрядових танках, які відтворюють фольклорні ансамблі різних країн(не лише) Європи.
Під час обрядів використовували посуд, виготовлений у вигляді тварин і людей, статуетки – такі речі часто знаходять розбитими, а їх частини часом трапляються у різних сусідніх житлах. Це означає, що учасники обряду розібрали між собою частинки, скажімо, статуетки, які під час обряду набули певної сили і могли бути використані в якості оберегів. Керамічні моделі жител теж використовували під час обрядів, після чого могли розділити між учасниками і частини прикопати поблизу власної оселі, як кажуть нині, „на щастя“. Обереги та амулети супроводжували мешканців трипільських селищ від народження до смерті.
Подібна магічна складова трипільских ритуалів була досить вагомою. На проведення свят і обрядів люди не шкодували ні часу, ні зусиль, ні майна та харчів – надто важливою була ця повсякденна праця. Була й інша сторона – лише на свята, як правило, можна було як слід наїстися м’яса жертовних тварин.
Одним із найвеличніших ритуалів, як вважають дослідники, було спалення трипільських поселень. Коли наставав час переселятися на нове місце, то вогонь переносив у інший світ старі споруди, наповнені посудом, запасами харчів та іншими речами, потрібними предкам, які вже відійшли у потойбічний світ. Ця жертва мала забезпечити також добробут і процвітання громади на новому місці. Завдяки цьому звичаю трипільців, коріння якого можна знайти у ритуалах більш давніх неолітичних культур Балкан та Подунав’я, якраз і дійшли до наших днів тисячі і тисячі посудин, статуетки, залишені тисячоліття тому у житлах перед тим, як вони були віддані вогню.
Зауважимо, ця традиція проіснувала в трипільському світі понад дві тисячі років, а це означає, що релігія цих племен побутувала майже у незмінному вигляді впродовж цього часу. Часом її називають „первісною“ або „примітивною“, однак хіба можуть вважатися такими уявлення про Вищу Силу, Вічність та Безсмертя, які й нині є основою релігій, які вважаються „світовими“?
„Магічна грамотність“
Якщо на окремих землях з часом і виникали нові звичаї, або дещо призабувалися старі, символіка зображень на посуді та статуетках залишалася однаково зрозумілою трипільцям, які жили від Карпат до Дніпра. У цьому сенсі це були часи суцільної „магічної грамотності“, адже, окрім усної традиції, лише знакова система, втілена у зображеннях на посуді, що їх дослідники зазвичай іменують „декором“, забезпечувала тяглість традиції та передачу важливої інформації. Окрім того, нанесені на посуд символи були надійним засобом спілкування з вищими силами, до яких трипільці ніколи не забували звертатися з надією та впевненістю у позитивній відповіді. Адже і вони на землі не шкодували сил на вшанування богів та підтримки рівноваги у Всесвіті.
Подібна знакова система, яку дослідники розглядають в якості піктографічної писемності, мала в майбутньому всі шанси перетворитися на звичну нам формуписьма, як це сталося у Єгипті або Месопотамії. Трипільцям частина знаків перейшла від найдавніших неолітичних культур Європи. Певний відгомін створеного ними ще у VI тис. до н.е. так званого „дунайського письма“ дослідники знаходять у писемності Криту та Мікен III-II тис. до н.е. Мешканці трипільського світу поповнили давнє „дунайське письмо“ власними символами, число яких досягло кількох сотень. Залишалося лише дещо поповнити набір знаків та перейти до „лінійних написів“, однак цього, схоже, так і не сталося, хоча подібні спроби зафіксовані археологічними знахідками.
Одвічна мрія про безсмертя
Однак невблаганно спливав час, і трипільський світ вступив у часи свого занепаду. Подібні моменти є критичними для більшості релігійних систем і завершуються певним їх переглядом чи забуттям – повним або ж частковим. Схоже на те, щось подібне відбулося у випадку з трипільцями. Криза – економічна, за нею суспільна наприкінці IV тис. до н.е. виявилися надто складними випробуваннями, аби все залишилося, як було. Ми можемо спостерігати, як люди поступово відмовлялися від якихось обрядів – скажімо, перестали спалювати житла із численними дарами (власне, самі житла змінили свою конструкцію), поступово зникла традиція виготовлення (а отже, і використання) керамічних статуеток, а ті, що виготовлялися, вже були зовсім не схожими на давні.
Вражає різноманітність поховальних обрядів цього часу: тут і кремація (у Подніпров’ї), ґрунтові могильники з кістяками на Дністрі, кургани з конструкціями із каменю на півдні – відчувається, що люди гарячково шукали нових шляхів у досягненні одвічної мрії про безсмертя.
Однак трипільска спадщина виявилася досить привабливою для нових спільнот, які постали на початку ІІІ тис. до н.е. Зокрема ми знаходимо певний відгомін трипільської знакової системи на посуді, створеному носіями катакомбної культури – хоча можна і сперечатися стосовно джерела їх магічних пізнань. Керамічні статуетки, які вже зовсім не схожі на трипільські, на початку ІІІ тис. до н.е. почали використовувати у магічній, поховальній практиці носії сусідніх культур. У ці часи мальований трипільський посуд ще продовжували виготовляти у кількох ремісничих центрах на Дністрі. Ці вироби напевно мали значну цінність, адже знаходять їх, як правило, у найбагатших похованнях, і то в невеликій кількості. Так трипільська культова традиція стала набутком сусідів, подібно до того, як це сталосяз традиціями багатьох зниклих цивілізацій Давнього Світу.
Нині можна лише будувати припущення, яким саме чином символіка доби неоліту дожила до наших днів, але ми можемо побачити на писанках та у вишивках прадавні знаки, відомі ще трипільцям: розділений на чотири частини ромб, „безконечник“, спіраль тощо. Можна сказати, що трипільцям вдалося досягти своєї мети – завдяки створеному колись, про них згадують і нині, отож, певним чином мети – вічності – досягнуто, хоча, можливо, і не таким чином, як вони сподівалися.
