Український журнал - 5/2010
Сліди давніх художників
(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])Текст: Михайло Відейко
Дарем, Велика Британія
Іноді здається, що назва „мідний вік“ не зовсім пасує до трипільських часів. Більше пасувала б інша – „керамічний вік“: переважна частина археологічних знахідок, які можна побачити у музеях, становлять зовсім не мідні сокири чи прикраси, а посуд, статуетки.
Початково стиль трипільської кераміки більше нагадував традиції давніх сусідніх археологічних культур (серед них культура лінійно-стрічкової кераміки, Боян, Вінча, Тиса, Кріш, Хаманджія та інші). Вони знайшли втілення в оздобленні та особливостях обробки поверхні посуду. Проте вже наприкінці VI тис. до н.е з’являються зразки посуду, які є справжньою візитівкою молодої (на той час) трипільської культури. Від предків трипільці успадкували різноманітність форм виробів. Лише основних типів виробів налічується понад десяток. Вченим було невідомо, яку назву мали ці виробиу давні часи, отож вони дали їм свої назви. Найпростіше уявити собі вироби, що носять знайомі назви: горщик, миска, глечик. Складніше уявити собі те, що називають „вазою“, „фруктовницею“, „грушоподібною“ чи навіть „біноклеподібною посудиною“.
Різне тісто – різний виріб
На початку виразно відчувається, що посуд робився у кожному господарстві, про це свідчить і різноманітність виробів та їх якість. Люди мали і матимуть досить різний хист до створення речей, навіть із такого, здавалося б, простого матеріалу, як глина. Однак його використання потребує певних знань і навичок, а процес приготування глини для ліплення посуду набагато складніший і триваліший, ніж приготування тіста для вареників. Але суть та сама: змішування кількох компонентів, необхідних для отримання „тіста“ із потрібними властивостями. Залежно від того, який ви хочете отримати виріб, мусите відповідно приготувати тісто. Чого тільки не додавали до глини трипільські майстри: шамот (суху глину, а той подрібнені уламки посуду), пісок, органічні домішки, однак вершиною було створення сумішей із різних сортів глини. Роздивляючись у музеях шедеври давнього гончарства, ставиш собі запитання: а як могли люди робити такі досконалі форми? Частину відповіді можна знайти, уважно придивляючись до виставленого у вітринах посуду. Він, як правило, склеєний, зібраний реставраторами із фрагментів. Тому можна побачити, що фрагменти розташовані не хаотично, а за певною системою – горизонтальними стрічками. Найкраще помітно це на великих посудинах – від 30-40 см і більше. Наявність стрічок означає те, що посудина розпалася на ті частини, із яких її колись зібрав майстер.
Якщо посудина мала висоту понад 30-50 см, процес монтування міг тривати і декілька діб. За день нарощували по 2-3 стрічки шириною у декілька сантиметрів, із перервами на підсихання. Щоб прискорити процес, нижню і верхню частини посудини могли „будувати“ окремо, а потім монтували. Бувало, недостатньо міцна нижня частина вгиналася під вагою верхньої. Так утворювалися посудини „із підрізом“, які можна побачити у музеях або на ілюстраціях. Надлишок глини можна було зрізати при додатковій наступній обробці: сліди зрізання та вирівнювання за допомогою виготовлених із дерева або кістки інструментів помітні навіть неозброєним оком.
Менші посудини могли виготовляти, використовуючи шаблони. Знайдено керамічні шаблони у вигляді зрізаного конуса. На такому шаблоні зручно виготовляти нижню частину посудини або миску. Знайдено шаблони для ліплення посудин-кубків. Власне, це масивна половина такого виробу із виїмкою у верхній частині, завдяки якій можна тримати шаблон рукою. Кілька таких шаблонів знайшли свого часу на поселенні Володимирівка.
Дивовижні паралелі
Різноманітними були засоби та прийоми оздоблення виробів. Набуло поширення прикрашання поверхні за допомогою відбитків різноманітних штампів. Це могла бути відповідним чином загострена паличка чи кістка, річкова мушля тощо. Справжнім винаходом були штампи, виготовлені з ікла кабана. На вигині випилювали кілька трикутних пазів, лишаючи між ними площини потрібного розміру та форми. Так за один прохід можна було нанести кілька відбитків, що значно прискорювало роботу.
Дуже популярним став прокреслений орнамент. Його наносили по сирій глині знаряддями, виготовленими із дерева або кістки. Вражають стрічки із 3-4 досить тонких врізних ліній, які дивовижно паралельні між собою. Для створення орнаментів із таких стрічок використовували спеціальний пристрій-обойму, у якій закріплювали зі сталими проміжками по 3-4 кістяних вістря. Це і давало змогу наносити дивовижно паралельні лінії. Ще один вид оздоблення нагадує різьблення по дереву. По трохи підсохлій поверхні майстри вирізали невеличкі квадрати, трикутники, прямокутні виїмки, які разом утворювали досить складні композиції. Розкопки показали, що деякі гончарні вироби трипільців мали дерев’яні прототипи. Це невеликі посудини, так звані „кубки“. Можливо, існували і більші, прикрашені різьбленням вироби. У будь якому випадку було б досить цікаво поекспериментувати з перенесенням давніх трипільських орнаментів на дерево. Поверхню посудин загладжували, а часом і полірували у проміжках між вирізьбленим, штамповим чи прокресленим декором. Іноді ці частини вкривали шаром фарби – червоної або білої. А от заглиблену частину оздоблення заповнювали спеціальною білою пастою. Аналізи її складу встановили використання каолініту – матеріалу, що походить із вивітрюваних порід.
При випалі можна було отримати вироби з поверхнею різноманітних відтінків червоного кольору – це результат так званого окислювального процесу. Він потребує досить високих температур і, відповідно, більшої кількості палива. Відновний випал насичує стінки посуду вуглецем і вони набувають глибокого чорного кольору. Коли ж вироби випалювали на вогнищі, дуже часто отримували такі собі сіренькі посудини.
Хто навчив трипільців малювати?
Традиція виготовлення посуду із заглибленим декором, який доповнювали інкрустація білою пастою, фарбування поверхні тривала понад дві тисячі років. Спочатку вона мала „загальнотрипільський“ характер, однак із часом територія її побуту скорочувалася. Вже у другій половині V тис. до н.е. вона стала характерною переважно для східних регіонів поширення культури, у межиріччі Південного Бугута Дніпра. Власне, це була та сама „трипільська культура“, дослідження якої на Київщині розпочав свого часу Вікентій Хвойка. Саме з його розкопок походять зразки „істинно трипільського“ посуду, розквіт якого у цьому регіоні припадає на кінець V тис. до н.е.
Використання фарби для оздоблення посуду було відомо вже на ранньому етапі трипільської культури. Малювання не було самостійним засобом для створення орнаментальних композицій. Однак упродовж другої чверті V тис. до н.е. почали поширюватися вироби, зображення на яких були намальовані. Найбільш вірогідними претендентами на роль вчителів трипільців у цьому мистецтві розглядають носіїв культур Гумельниця і Петрешть, які були сусідами, знали мистецтво малювання посуду. Найдавніші зразки подібних виробів у культурі Кукутень (Культура Кукутень – археологічна культура мідного віку (V-IV тис. дон.е), з характерним мальованим посудом, поширена на частині території Румунії та Молдови, має спільні корені і співіснувала з трипільською – прим. автора), яка своєю появою цим сусідам зобов’язана, мають виразні сліди впливів саме цих культур. Упродовж життя кількох поколінь мальований посуд витіснив давній, вкритий заглибленим декором або канелюрами.
Дитячі трипільські майстри
Спочатку зразки мальованого посуду розписували мінеральними фарбами (вохра, тальк, оксид марганцю) після випалу. При розкопках знайдено як запаси деяких фарб,так і камені, на яких ці фарби розтирали. Перетерті на пил мінерали змішували із розчинниками – це могли бути вода або ж олія. Малювали пензлями, сліди яких можна побачити, якщо уважно придивитися до розпису, особливо на великих посудинах: їх виготовляли різної ширини. Є волосяні лінії, не товщі 1 мм (а бувають і тонші), однак трапляються стрічки шириною від 4-5 до 7-8 мм. Помітні місця перетину та стикування ліній, видно, де вони починаються і де завершуються. На початку стрічки жирніші – адже фарби на пензлі найбільше саме на початку. Часом краплі фарби зривалися під час малювання і налипали на розташованих нижче стінках посудини.
Переважають досконалі витвори, однак трапляються і „учнівські“ роботи, коли лінії наносилися непевною рукою: замість кола з-під пензля виходив багатокутник, а стрічки перетиналися зовсім не там, де це мало бути. Приблизно так виглядають дитячі малюнки. Може і справді ми часом маємо справу із виробами, до яких доклали рук найменші з трипільців? Часом майстер втрачав пильність, і тоді на поверхні посудини з’являлися відбитки його пальців, переважно трапляються вони на ангобі. Так до наших днів дійшли відбитки пальців давніх художників, а вчені сперечаються, кому вони належали – чоловікам, жінкам? Посудина пройшла випалі ці сліди давніх художників збереглися та тисячоліття.З часом стилі розпису змінюються. Головна тенденція – скорочення числа фарб, які були в ужитку одночасно до однієї-двох. Переважно використовували чорний колір (або відтінки коричневого), який наносили по ангобу, колір якого був від світло-коричневого до помаранчевого.
З часом саме цей стиль оздоблення гончарних виробів запанував на землях від Карпат до Дніпра, коли у першій чверті IV тис. до н.е. трипільці так званої канівської групи стали найсхіднішими виробниками мальованого посуду.
Однак настав час і вся ця краса, вишуканий трипільський посуд, зникає. Його стає все менше і менше, а потім його перестають робити і одного дня назавжди згасаютьгорна у Жванці, Костештах та інших, поки ще невідомих нам місцях. Економічна та суспільна криза наприкінці мідного віку зробила неможливим існування спеціалізованого гончарного ремесла і викликала регрес у цій галузі. Відбувається повернення до домашніх форм виробництва з характерними для нього ознаками – грубим, ліпленим від руки посудом без розпису та іншого вишуканого оздоблення. Це супроводжувалося відмовою від попередніх технологічних досягнень – зникають і гончарне коло, і двоярусні горни. На тисячоліття зникли рецепти приготування глин та чудових фарб. І зовсім зникли вишукані та загадкові трипільські орнаменти. Лише деякі їх елементи пережили тисячоліття, щоб дивувати нас у сакральному та декоративному мистецтві наступних епох.
