УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2010

Від бухгалтера до месії

(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])

   Текст: Петро Андрусечко, Познань

  

   „Найбільш приємне для мене – праця на землі. Ось зараз я працюю – біля малини, порічок. Удобрюєш її перегноєм, минулорічним листям… У мене в господарстві є все, абсолютно все: корови, свині, кури, гуси. […] Повірте, це дає мені таку гармонію! Немає нічого, що робило би мене більш щасливим“, – розповів в одному з недавніх інтерв’ю вже колишній президент Віктор Ющенко. Як підкреслює політолог Кость Бондаренко, „Ющенкові слід віддати належне – ну, покерував країною, а тепер має право, я вважаю, прожити решту життя як гетьман Розумовський, займаючись мистецтвом тощо“.

   Біографія Віктора Андрійовича рясніє і тріумфами, і провалами. Останні, здається, стали візиткою його політичного реноме. Напевне, забагато сподівань покладали на Ющенка, а повсякчас на неадекватність та непослідовність у діях доробили свою чорну справу. Не останню роль у поразці зіграли шати месії, які приміряв на себе третій президент України, – рятівник та вчитель українського народу. Не забуваймо, однак, що й самого Ісуса Христа зрозуміли далеко не всі.

 

 

   Економіст зі світовим реноме

   Саме так в останні місяці виборчої кампанії називав себе Віктор Ющенко. Наприкінці 1990-х „Дзеркало тижня“ дещо іронічно писало: „Можливо, у лондонському Сіті чимало людей заткнуть за пояс Ющенка за рівнем банківського професіоналізму, але для Києва, де навіть немає фінансового сектору, він свої гроші відпрацьовує“.

   Кар’єру економіста йому вибрав батько. Віктор Ющенко побував у комсомолі, був членом КПРС. Перші кроки у банківській кар’єрі відбувалися у радянській банківській системі – від заступника головного бухгалтера колгоспу у Косівському районі Івано-Франківської області до посади начальника планово-економічного управління Українського республіканського банку „Агропромбанк СРСР“. На цю посаду його запросив Вадим Гетьман, голова банку. У незалежній Україні він стає шефом Національного банку України, а Ющенко погоджується стати його заступником. Саме Гетьман формує перший в Україні фінансовий клан. На відміну від своїх наступників, Гетьман прагне цивілізованим способом розподілити зони економічного впливу. У 1993 році, після відставки Гетьмана, Національний банк очолює Віктор Ющенко. Йому 39 років, попри перше відчуття своєрідної загубленості, він дуже швидко освоюється на новому місці і починає працювати над реформами. Їх мета – налагодити фінансовий клімат у державі. Це важкий період для держави – панує гіперінфляція, Україна не має навіть власної повноцінної валюти. Напевне, це і є найбільший успіх Ющенка-реформатора – монетарна реформа. Йому належить честь ввести стабільну (досить довгий час) гривню, та й попри деякі помилки Україна не переживала жодної кризи банківської системи за часів його головування Нацбанком.

 

 

   Ющенко – „Так!“

   У цей час Ющенко не проявляє публічно політичних бажань, хоча успішного економіста зауважують інші. Вже перед президентськими виборами 1997 року про Ющенка говорять як про потенційного кандидата на пост голови країни. Що цікаво, один з перших, хто пише про це, – В’ячеслав Піховшек – головний медіапропагандист Леоніда Кучми. Відомо, що Кучма не толерує навіть потенційної конкуренції, однак Ющенко – „краще“ обличчя його режиму у середовищі експертів на Заході.

   Ймовірно, Кучма сподівався на цілковите підпорядкування Ющенка. Треба визнати, спершу здавалося, що саме так і станеться. У грудні 1999 року Кучма пропонує йому крісло прем’єра. Цю номінацію напрочуд добре сприймають на Заході. Ющенко береться за реформи, і не без успіху, він публічно називає Кучму „політичним батьком“. Кульмінаційним моментом залежності від Леоніда Даниловича стане підписання 9 лютого 2001 року спільно з президентом та спікером парламенту Іваном Плющем звернення, в якому учасників акції „Україна без Кучми“ названо „фашистами“. Це, безперечно, чорна пляма у біографії „Ющенка- демократа“.

   Через рік Віктор Ющенко очолює власну опозиційну політичну силу – Блок „Наша Україна“. У парламентських виборах у березні того ж року Блок отримує 24,7 % голосів. Зрозуміло, що найбільші шанси поборотися з кандидатом від влади має саме він – найпопулярніший на той час опозиційний політик. Чимало спостерігачів дорікають йому за відсутність харизми і волі до боротьби, однак виступ на Співочому Полі влітку 2004 року напередодні президентської кампанії переконуєнавіть скептиків. Ющенко готовий до справжньої боротьби. А далі брутальна кампанія з його отруєнням, Майдан, повторний другий тур та конституційна реформа. 23 січня 2005 року Ющенко стає президентом. І це початок його кінця.

 

 

   Любі та нелюбі друзі

   Напевне, один з головних гріхів Ющенка з приходом до найвищої влади – ставка на кумів та друзів, які, м’яко кажучи, не вписувалися в якісну зміну української правлячої еліти. Забракло справжніх фахівців, людей з сильною політичною волею.Взамін Україні пропонують те, що й завжди – реалізацію приватних інтересів та взаємні війнушки в ешелонах влади.

   Ющенко не в стані ані дисциплінувати, ані мотивувати, ані зберегти командний дух свого оточення. З різних причин Ющенка покинули більшість тих, хто підтримував його у політичній боротьбі (у тому числі й фінансово) і навіть були друзями родини, – Давид Жванія, Олександр Морозов, Микола Мартиненко, Микола Томенко, Олександр Зінченко, Олександр Третьяков, Олег Рибачук.

   Чи не першою ознакою змін мало стати перейменування Адміністрації Президента на Секретаріат Президента. Яка промовиста метода на якісну зміну влади та відхід від практик Кучми та його двору! Втім, окрім назви, практично нічого не змінилося. Хіба що ротацій в оточенні побільшало. В підсумку, після чергових переставлень Секретаріат очолює Медведчук „номер два“ – Віктор Балога. „Любих друзів“ змінюють прагматики, більшість з яких має власні політичні цілі. Президент тим часом цікавиться політичними інтригами. Головна скіпка – Юлія Тимошенко, її потрібно негайно видалити! Секретаріат відповідає за контакти з колишніми політичним противниками. Дехто з них отримує відзнаки з рук президента. Нову владу не лякає, що зовсім недавно декого з нагороджених обіцяли засадити у тюрми. За рік до президентських виборів 2010 року Балога залишає Ющенка. Пояснення таке: він не погоджується з рішенням президента балотуватися на наступних президентських виборах.

   Символом остаточного прощання з давніми друзями стає скандал між Віктором Андрійовичем та його колишнім кумом Давидом Жванією. Історія обставлена зі смаком: спочатку прокуратура досліджує нібито фальшиві документи, на підставі яких Жванія отримав українське громадянство. Жванія відбиває атаку і в свою чергу розповідає, що отруєння Ющенка восени 2005 року було не спробою замаху, а звичайним отруєнням. Взамін президент публічно „звинувачує“ Жванію в участі у замаху на його життя.

 

 

   Десять кроків назустріч

   Януковичу і Партії регіонів

   Виборча програма Ющенка у 2004 році містила десять тематичних блоків, так званих „кроків назустріч людям“. Майбутній президент презентував своє розуміння глибоких змін. Окрім типової соціально-економічної частини, програма змальовувала структурні зміни, без яких зміна української системи влади просто неможлива. Вчитаймося уважніше в окремі блоки. Крок №4: Примусити уряд працювати на людей; рішуче боротися з корупцією. Як підсумок: у 2008 році Україна посіла 134 місце у світі за рівнем корупції. Крок №5: Посилити верховенство права, забезпечуючи виконання принципу „закон один для всіх“. Цей пункт навіть не варто коментувати. Українська судова система не має нічого спільного з демократичними засадами справедливості. Швидше навпаки: її основа – своєрідно трансформована радянська система презирства до права.

   Гучна хода Ющенка до президентства почалася з гасел Майдану „Бандитам – тюрми!“, обіцянок знайти фальсифікаторів виборів та винуватців смерті Гонгадзе і, зрештою, отруєння самого Ющенка. І хоча далеко не кожен сподівався, що будуть виконані всі обіцянки, сьогодні ж зрозуміло, що не виконано й малої частини.

   До Віктора Януковича та Партії регіонів Ющенко відчував якусь дивовижну слабкість – щось на зразок учителя, який попри жахливо нестерпний характер свого учня вірить у краще. Пригадайте перші місяці 2005 року – височезний рівень довіри до президента, відсутність реальної опозиції, противники Ющенка відверто сховалися. Здавалося, кращої ситуації не придумаєш, щоб здійснити перебудову. Однак Ющенко обмежився уроком виховання у Донецьку, замість проголошення дострокових парламентських виборів почав наводити порядок у помаранчевому таборі. Можливо, у цьому винна хвороба президента. Десь в половині каденції Ющенка на одному з політичних форумів його особистий лікар зізнався, що президент переніс близько 20 операцій. З усіх експертів та журналістів лише Віталій Портніков осмислено зреагував і запитав, як довго Ющенко перебував у стані наркозу і хто в той час виконував його обов’язки. Адже у цій справі не було жодної офіційної інформації, що зазвичай практикують у демократичних країнах. В результаті непослідовності та суперечок серед помаранчевих, відсутності кардинальних змін, підтримка „Нашої України“ на виборах 2006 року впала до неповних 14 %. Незважаючи на коаліційні переговори між БЮТ–НУ та соціалістами, президент починає задумуватись над можливістю коаліції з Партією регіонів, однак підсумку союз створюють Партія регіонів, комуністи та соціалісти. „Наша Україна“ залишається поза справами, проте Ющенко не втрачає надії на нормальні, партнерські відносини і підписує Універсал Національної Єдності з „Антикризовою коаліцією“. Перемир’я було коротким, попри доволі слабкі повноваження президент наважується на те, чого не зробив навіть у 2005 році – розпускає парламент.

   Дострокові вибори, як підкреслюють чимало аналітиків, стали можливими завдяки підтримці Рината Ахметова. Ющенко проявляє дивну слабкість до великого капіталу. Швидко виявляється, що гасло Майдану „відокремлення бізнесу від політики“ забуте. Новообраний парламент може похвалитися найбільшим „насиченням“ великого капіталу (незалежно від кольору фракцій). Україна за часів Ющенка – це велике акціонерне товариство, а її президент задовольняється посадою шефа наглядової ради. Аналітики помічають й інших представників донецького клану, які кружляють на орбіті Банкової – Бориса Колесникова та Андрія Клюєва. У цьому товаристві виринає й демонічна постать українського газового ринку – Дмитро Фірташ, співвласник RosUkrEnergo. Фірташ у свою чергу покликається на благословення самого Ющенка, а доволі дивна поведінка оточення президента під час війни Тимошенко з RosUkrEnergo досі залишається таємницею.

   У 2007 році з великими труднощами створюється коаліція між „Нашою Україною–Народною Самообороною“ та БЮТ за участю Блоку Литвина. Президент тим часом веде двозначну гру з Партією регіонів, а кульмінацією є тотальна критика Тимошенко в останній президентській гонці і майже тиша відносно Януковича. Можливо, все це – похідна 2002 року, коли Ющенко пробував створити коаліцію між „Нашою Україною“ та Партією регіонів? Тоді на заваді цього союзу став Кучма.

 

 

   Проти Юлії

   Історія відносин Ющенка та Юлії Тимошенко сповнена бурхливими моментами. Свого часу Тимошенко стала віце-прем’єром з питань паливно-енергетичного комплексу в уряді Ющенка. Відправлена у відставку Кучмою у січні 2001 року, вона не дочекалася публічної підтримки з боку Ющенка. У липні 2004 року Тимошенко підписує з Ющенком (як з кандидатом у президенти) порозуміння про спільну виборчу коаліцію. У лютому 2005 року Тимошенко стає прем’єром. З цього часу непослідовність президента проявляється у повну силу: 24 серпня 2005 року у промові з нагоди Дня незалежності він нагороджує уряд Тимошенко „найвищою оцінкою“, а вже 8 вересня відправляє його у відставку. В інтерв’ю „Associated Press“ Ющенко звинувачує її у зраді ідеалів Майдану. Відтоді взаємні звинувачення стають нормою, циклічно з’являючись у риториці президента та прем’єрки. Після виборів 2007 року Ющенко робить те, що сьогодні називає своєю найбільшою помилкою: вдруге висуває кандидатуру Тимошенко на прем’єрський пост. У передвиборчій кампанії 2009 року Ющенко відкрито називає Тимошенко „таким самим злом, як і Янукович“. Утім, сентенція не нова: у січні 2007 року Тимошенко говорила: „Ющенко і Янукович… Та вони просто однакові, однакові до мозків кісток!“.

   Поступово стратегія кампанії Ющенка оформлюється у напрямку нищівної критики Тимошенко, на дискредитацію її уряду. Сьогодні він каже, що перш ніж помірятися силами з Януковичем у другому турі, йому необхідно було „видалити“ Тимошенко. (Феноменальний оптимізм – вірити у власну перемогу при 5 % рейтингу). В підсумку президентом став Янукович. Декому може спасти на думку, що роль Ющенка нагадувала роль Петра Симоненка, про якого на виборах у 1999 році казали, що штаб комуністів – це філіал штабу Кучми.

 

 

   Ющенко – демократ,

   європеєць та месія

   У 2005 році відносно швидко виявляється, що Віктор Ющенко не є президентом „усіх українців“. Здається, йому не стільки не вдалося, скільки він навіть і не пробував! Його ставлення до колишніх політичних опонентів – це суцільне виховання та моралізаторство, непохитна віра у свою безпомилковість.

   Перше півріччя 2005 року de facto стало вирішальним для усієї президентури Віктора Ющенка. Я впевнений, що він програв власне вже тоді. Маючи майже 60% підтримку населення та однозначно високу довіру Заходу, Ющенко виявився неспроможним провести зміни.

    Відчуття місії, про яке так багато говорили останнім часом (можна погоджуватися з цим, можна цілковито ігнорувати, але щось у цьому є), привело Віктора Андрійовича до цілковитого відриву від дійсності. Ряд месіанських кроків, як-то створення нової національної свідомості, переконали його у необхідності зіграти роль пастора бідних заблукалих українців. Безумовно, внесок президента в актуалізацію теми Голодомору, історії козацтва, реставрацію Арсеналу та Батурина надзвичайно важливий. Однак модернізацію суспільства важко поєднати з моралізаторством та суспільно-культурними зразками ХІХ століття. Зміст, вкладений ним у поняття „народ“, „держава“, відштовхнули від нього навіть тих, хто у 2004 році тижнями стояли на Майдані. Надмірна прив’язка до анахронізмів у постаті трипільських артефактів, провінційність відштовхнула від нього молодь. Я переконаний, що більшість з них шанують історію та традиційну культуру, проте їм зрозуміло, що у ХХІ столітті для кроку в Європу цього замало.

   Наступна, як на мене, особливість поглядів Ющенка, – переконання у важливості інтеграції з європейським простором. Парадокс, здається, у тому, що на певному етапі Ющенко просто забув, що шлях до євроінтеграції викладений ґрунтовними внутрішніми реформами і часте натискання на Брюссель не вирішить проблему. Гірше, що ефект пропаганди вступу до НАТО став цілком протилежним. Не секрет, що підтримка ідеї вступу до Альянсу за його правління знизилася нижче рівня часів Кучми. Звісно, до дискредитації України суттєво доклалася Росія, але скинути все на потужного сусіда – це, як мінімум, несерйозно. Прикро, але конфлікт у помаранчевому таборі з часом дав ефект „втоми від України“ на Заході. Ледь не єдиним справжнім плюсом можна вважати членство у ВТО, тим більше, що сьогодні це бар’єр вступу до Єдиного економічного простору з Росією.

   Віктор Ющенко доволі часто підкреслює досягнення Помаранчевої революції, зокрема, й свободу слова. Виявилося, на жаль, що це свобода слова без відповідальності. Я маю на увазі не стільки відповідальність з боку журналістів, але в першу чергу відсутність реакції влади на численні факти порушень, описані у ЗМІ.

   Для об’єктивної оцінки президентства Ющенка потрібний час. І це зрозуміло. Однак мимоволі згадується останній місяць його правління, Віктор Андрійович навіть не старався грати у „морального політика“. Ющенко розвиває бурхливу діяльність на полі державних нагород (багато про це писала „Українська правда“). Насамкінець президент безсовісно заявив: якщо йому належить право на резиденціюу Конча-Заспі, він пристосується до закону. „Скажуть “на вокзалі” – буду на вокзалі; скажуть “по закону, є таке рішення” – я його прийму…“. Це при тому, що президент не бідна людина і володіє двома приватними резиденціями та квартирою у центрі Києва. Куди поділася людина, яка свого часу виступала за ліквідацію надмірних пільг для державних урядовців? Видно, візантійський стиль виявився ближчим Ющенку. Його президентство було важливим, але перехідним. Чи сказав він останнє слово, залежить тільки від нього. Нам вже не дано дізнатися, які помилки зробила б Юлія Тимошенко на посаді президента (чим так лякав усіх Ющенко). Однак ми стали свідками того, як вирішує важливі для Ющенка питання його наступник – відібрав титул героя у Степана Бандери, призначив на посаду міністра освіти українофоба Табачника. Прийшла черга віддавати Крим росіянам на чергові 25 років. І частина відповідальності за ці кроки лежить особисто на Вікторі Ющенку.

 

Український журнал