УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2010

Придумаймо свою історію!

(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])

   Текст: Ярослав Грицак, Львів

 

   У Віктора Ющенка з історичною політикою не вийшло, за одним винятком, а це – Голодомор. Це була єдина подія, причому велика, яка йому дійсно вдалася. Він створив певний консенсус щодо пам’яті про Голодомор. Але щодо інших позицій… Кожен, хто хоче проводити політику українізації, причому українізації не в політичному сенсі, а скоріше, етнізувати її, робити схему Грушевського, яка  тягнеться до Київської Русі, козацтва, Шевченка, Петлюри, УПА та дисидентства, – кожен приречений на поразку. Ця схема роз’єднує. Вона переконує тих, хто вже переконаний, а головна ідея політики повинна бути спрямована на тих, хто не має переконання. А в Україні існує дуже сильний стереотип. Його важко змінювати. Насправді політика щодо УПА була катастрофою. Тут не було жодних великих зрушень.

   Очевидно, Україна дуже регіональна. Це, в принципі, не є погано. Але що мусить статися? Умовно кажучи, якщо хтось має регіональних лідерів, наприклад Леніна, то він повинен розуміти і приймати їхні злочини і готовий прийняти моральну відповідальність. Так само, якщо хтось приймає УПА, він повинен взяти відповідальність за злочини, які здійснила УПА. Не може бути гордості без сорому. Сором дає відповідальність. Гордість без сорому дає тільки чванство. Має бути, як в Англії, Франції чи в Німеччині. Там мають героїв Маркса і Бісмарка, Карла XII і Кромвеля... Всі розуміють, що вони були і добрими, і поганими.

   Історична політика є помилкою в тому сенсі, як це робили Качинський чи Ющенко. Тому що намагання добитися історичної правди насправді лише ділить суспільство. Суспільство вимагає консенсусу навколо інших речей. А Україна має історію дуже різну, яка ділить і яка об’єднує. В Україні є дуже широкий консенсус щодо Київської Русі, а саме, що Київська Русь була української державою. Ніхто не сперечається про козацтво. Сперечаються про Мазепу, але не про козацтво як феномен. І що дуже важливо, за останні роки в Україні появилися нові острівці, яких раніше не було. Махно раптом став українським лідером. Особливо серед молоді. В Україні все більше і більше посилюється позитивне ставлення до 1991 року. Стається якесь повертання.

    Політика Ющенка приводила до того, що він власне натискав на ті острівці, які роз’єднують. У своєму власному розумінні він поступав чесно, оскільки він у це вірив. Але така політика не є ефективною. Всі головні кандидати на пост президента – і Янукович, і Тимошенко, і Яценюк, – усі дистанціювалися від історії. Вони намагалися цього не використовувати, розуміючи урок Ющенка.

   Звичайно, ми повинні розуміти, що в Україні так чи інакше буде йти українізація, буде йти на схід. І нині ми вже знаємо багато націоналістичних організацій, які існують на Сході, але це є радше альтернативи і маргінальне середовище, аніж сприйняття якоїсь загальнішої версії.

   Я весь час покликаюсь на іспанський досвід, який для мене є дуже важливим. Вважаю, що політика амнезії не є поганою, якщо вона робиться чесно, за певними правилами гри. Після політики амнезії в позитивному сенсі іспанці не посилаються на Колумба чи Франко як на свої найбільші політичні звитяги, а звертаються до останніх двадцяти років. До того, що вони могли спокійно попрощатися з режимом Франко і стати великою європейською країною. Якби українці зараз могли… Але доки ми маємо кризу і фрустрацію, історія для нас відіграватиме велику роль. Чим успішнішими ми будемо, тим менш важливою для нас буде історія.

   Дуже гарно сказав Оскар Уайльд: єдиний обов’язок, яке має кожне покоління –придумати свою історію. Треба виробляти критичне ставлення до своєї історії, особливо стосовно тих моментів, які пов’язані з насильством чи жертвами. Це найчесніший компроміс, який є дуже важливим.
Український журнал