Український журнал - 5/2010
Павло Ковач: „Я вільний від усіляких стилів, бо маю інші пріоритети“
(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])Розмовляв: Лесь Белей, Ужгород-Київ
Мистецьке життя Ужгорода, хоч центральноєвропейське географічно, рідко покидає маргінеси. Воно часто буває анахронічним, містечковим, кіч-артовим. Однак за всіма правилами культурного онтогенезу, цей ґрунт часто править за гумус для самобутніх мистецьких явищ. Одним із таких є, без сумніву, феномен Павла Бедзіра з його самодостатнім мистецько-філософським світом. Доказом його автентичності може бути бодай же факт тотальної присутності його послідовника Павла Ковача. Під тотальною присутністю – до слова, улюбленим терміном митця – я розумію мистецькі акції та часті зібрання митців різних модусів для плідного арт-полілогу. Ужгородський худфонд, майстерня Павла Ковача та галерея „Коридор“ стали місцем зустрічі художників, поетів, музикантів, і не тільки ужгородських. Зрештою, це інтерв’ю я взяв там же, не покидаючи мистецької території Бедзіра–Ковача. Поле діяльності мого співрозмовника надзвичайно широке: живопис, педагогіка, реставрація. І, що трапляється рідко в контемпорарі-арт, за ним стоїть потужний спільний філософський знаменник.
Нещодавно ви святкували 50-річчя. Це час, за який образотворче мистецтво зробило помітну стильову еволюцію і збагатилося багатьма напрямками… Як би ви охарактеризували свою творчу еволюцію? Які початки вашої творчої свідомості?
Справа в тім, що я до свого ювілею ніякого стосунку не маю. Насправді це соціальні стандарти, ці всілякі відзначення роковин та річниць. Я живу поза межами не тільки часу, але і простору. Найстарші спогади з мого дитинства мають приблизно 45–48 років… Тоді я звернув увагу, що я є, і є ще щось поза мною. Це було для мене знаковим, добре пам’ятаю момент, коли це сталося. Тоді йшов дуже великий дощ. Я дивився на нього крізь вікно, спостерігаючи за своїми ворогами. Це був гусак, який мене постійно діставав, і я перебігав від куща до куща, щоб заховатися від нього. Півень, який чомусь теж мене дуже не любив. І ще один ворог у нашому пташиному дворі – це індик. І коли пішов дощ, я сховався у себе в кімнаті і бачив, що ці мої вороги різні: півень сховався у дроварні зі своїми курми, індик десь нижче, бо був великий і неповороткий, а оцей гусак просто витягнув довгу шию і сприймав дощ, що рясно падав зверху. Сприймав таким, яким він є. Я зрозумів, що гусак найголовніший. В той момент сталося зі мною щось таке, що живе в мені дотепер. Я бачив цей рясний дощ і ці дивні бульбашки на калюжах. Вони вибухали і розліталися фонтаном. Мабуть через мій низький зріст, і тому, що вікно було розташоване так низько, мені здавалося, що я дуже близько спостерігаю. І це явище дитячого страху на тлі природних явищ відкрило мені здатність усвідомлення всього, що відбувається зі мною.
Ну, а в плані формування художніх стилів?
Я захотів бути художником ще, мабуть, тоді, коли почав навчання в ужгородському училищі прикладного мистецтва. Але тоді не було відділів, що випускали б художників, а були просто професії: художник з обробки дерева, металу, кераміки… Я пішов на метал, бо там був найменший конкурс, щоб тільки поступити. Я попав у гарний час. Це був розквіт Закарпатської школи. Я пам’ятаю Манайла, Коцку і всіх тих корифеїв, пам’ятаю їхні виставки, які не порівнюються з сучасними. Це були величезні роботи, які ми ще не могли гідно оцінити. Вже тільки на третьому-четвертому курсі у нас з’явилося таке поняття, як авангард.
А як вам подавали авангард? Це ж був час, коли мистецтво мало чіткі рамки…
В той час, мені здається, все було набагато простіше. Ми жили у такій розгорнутій свободі, яка називалася Закарпатська школа. Це коли ти заходиш на виставку, і кругом – фарби, настільки абстрактні, що питання абстракціонізму було зайвим. Якщо подивитися на Коцку, або того ж Манайла… І в той же час, ми гортали польські журнали „Projekt“, німецький „Bildeskunst“, але там піднімалися проблеми всіляких трудящих; там була вся ця політика, яка нам не подобалась. А наші закарпатці – це полонина, це якийсь куточок міста, тому в нас не було таких проблем, які були у Києві, Харкові, Одесі. Ну і на третьому курсі ми зустріли Павла Бедзіра, який взяв і все перевернув. Точніше, поставив все на своє місце. Він скоротив дистанцію між собою як викладачем і нами як студентами. Любив з нами посидіти, давав багато своїх книжок, а потім ми їх обговорювали. Як на Ужгород, він був геніальним викладачем. Пам’ятаю, показував свої роботи, якраз абстрактні. Нас дивувало, що такі роботи можна було бачити в журналах, де говорилося про європейський чи американський авангард. І ми дивувалися, як це нам людина показує речі, які ми ще не готові сприйняти, і більше того, показує, як їх робити. Бедзір говорив ще про тонкі деталі, наприклад, в якому стані треба творити подібні речі. Це й була моя ініціація в художній світ.
От ваш викладач – легендарний Павло Бедзір. Кажете, він скоротив між вами оцю педагогічну дистанцію…
Ми були як колеги. Він радо ділився своїм досвідом. Для нього було важливим, як він казав, „тад вам асі“ – на санскриті „хто ти є“. І він давав усім можливість навчитися того, чого вони хотіли. Найцікавіше те, що він хотів не додати, а відняти. Казав, що найвище навчання – це відняти тільки ті незнання, які тобі заважають.
Павло Бедзір мав не тільки самобутній художній стиль, але й цілісне філософське світовідчуття. Чи можете коротко охарактеризувати його світогляд? І що з того світогляду ви перейняли як його учень?
Що було для мене у ньому цінне – це абсолютна свобода і величезна відповідальність перед собою. Він завжди говорив одну таку формулу: для того, щоб співіснувати з цим світом, треба виконувати три речі: вірити у себе, в свого товариша, в майбутнє. Це допоможе пізнати себе і через себе – світ.
В чому полягає бедзірівська концепція авангарду?
Якщо говорити про модерн ХХ ст., то з тим, що пишуть наші і закордонні мистецтвознавці, Павло не зовсім погоджувався. Він глибше проникав у суть самого авангарду. До ХІХ століття все європейське мистецтво базувалось на філософії античності: є об’єкт і є різні точки зору на цей об’єкт. Об’єктивна реальність – це єдина форма, з якою можна працювати. З точки зору Бедзіра, все почалося з періоду розширення свідомості. Він вивчав культуру і мистецтво Сходу, і зрозумів, що там мають іншу точку зору на ці речі. І якщо візьмемо всіх найцікавіших представників авангарду, то їхній розквіт неодмінно пов’язаний з освоєнням інших культур. Наприклад, Ван-Ґоґ почав цінувати японське мистецтво ще наприкінці ХІХ ст. І далі, якщо взяти художників, що почали займатися абстракцією, то їхні біографії обов’язково містять слова штибу дзен-буддизм, даосизм і так далі. Тому Павло говорив, що читаючи східну філософію, ти заново відкриваєш авангард.
Тобто русло авангарду у його розумінні було направлено на Схід…
Абсолютно, як розширення філософії. І потім академік Завадська, що викладає у Москві східні культури, наприклад, робила ці порівняння. Бедзір казав, що східне мистецтво цінне тим, що скинуло з себе всі нашарування і зробило пріоритет чистоти духу. Цитував Лао Цзи: „Я бачу не очима, а розумом“, „Я чую, не вухами, а розумом“ і „Той виховав свій розум, хто зробив його пустим“. Це й була основадля будь-якого авангарду. Особа художника визначалася здатністю прийти до нуля власного „я“. Тільки опустившись до нуля, можеш себе розвивати, не прикриваючись тим, що ти закінчив академію або що ти послідовник такої-то школи. Ти той, хто ти є. Тад вам асі…
Що входить у поняття homo cosmicus?
Павло говорив, що homo cosmicus – це людина, що абсолютно орієнтується на духовне. Вона залишає homo sapiens царем всіх тварин, і робить якісний стрибок, коли починає мислити на рівні пренатальної і постпренатальної свідомості, тобто вона мінімалізує свідомість, що відображає людську екзистенцію. Homo cosmicus мислить над тим, ким вона була ще до того, як її не було. Це азійські дао і саторі.
Чи зустрічали ви таке явище, як ужгородський мистецький андеграунд? Якщо так, то в чому полягав його бунт і як він здійснювався?
В Ужгороді у мої часи представниками андеграунду були знову ж Павло Бедзір, Ичі Семан і, деякою мірою, Ліза Кремницька. Бо саме вони не мали можливості себе публічно виставляти. Вони були в серйозній опозиції до соцарту. І підтвердженням цьому є публікація в „Правді“. Там сказано, що з авангардистами в Радянському Союзі вже покінчено, але в Ужгороді ще є певні залишки. От тобі й андеграунд.
А як виглядав цей андеграунд? Це були якісь спілкування, зустрічі?
Осередків було небагато. Одним із них була квартира Павла Бедзіра. Його 73-й номер був культовий. Бедзіра можна було випадково зустріти десь у тому районі. І якщо зав’язувалась цікава тема, то він запрошував додому і з ним можна було дискутувати до ранку. Дуже багато приїжджало із Києва, Львова. Поети, літератори, художники– всі збиралися у Павла або в Ичі Семана, що дружив, наприклад, з Параджановим.
А чи має цей андеграунд якісь продовження на сучасному етапі?
Думаю, що має. Радше у проявах оцього пострадянського стану. Бо в художників досі бракує відчуття державотворців, здатності представляти свою державу. От я належу до Закарпатської національної спілки художників. Це дуже серйозна назва. Але я питаю себе, чи я представляю Україну на тлі інших держав… І можу сам засумніватися.
Чи виникали якісь конфлікти з КҐБ? Були якісь переслідування, допити?
У 86-ому, 87-ому Павла востаннє забрали, я не міг його знайти десь тиждень, а потім і до мене також зайшли. Вони питали про кришнаїтську літературу, зокрема „Бхаґаватґіту“, яку друкували десь у Прибалтиці. Павло, зрозуміло, поширював її серед свого кола. Але потім почали задавати й інші питання. Наприклад, чи не знаю я графіка на букву Б. Ну я їм перерахував всіх членів спілки, прізвище яких починалося на Б. Потім мене викликали для свідчень. Вони мені дали листок і наказали написати все, що я знаю про Павла Бедзіра. І я написав все чітко, що Павло мене навчив у техніці малювання, що він „навчив мене основ композиції“, „розуміння живопису“ і т.д. Начальник подивився на все це, матюкнувся і пригрозив наступним викликом. Насправді це вже була гра. Це ж уже 88-ий рік. Павло страшно постраждав від цього, бо всі, хто був у нього у квартирі, наговорили дуже багато на нього. І йому могло світити серйозне покарання.
Тепер перенесімось у сучасність. Ви входите у мистецьке формування „Поп-транс“. Розкажіть, будь-ласка, про його постулати і творче спрямування? Це продовження традиції поп-арту, чи радше його переосмислення?
Сама ідея „поп-трансу“ існувала до нашого угруповання. Спочатку існувала група „Ліве око“. Потім вона розпалася через смерть її засновника. Ми зустрілися і вирішили зробити спільну виставку. Вона відбулася у 98-ому році. І до цього часу ми маємо спільні акції. В Ужгороді не так уже й багато художників, які могли б вільно виражатися. „Поп-транс“ має ще пороху на багато цікавих акцій і виставок.
Поп-арт виник у Британії як бунт проти модернізму. Чи бунтується протичогось „Поп-транс“?
Це досить складно – заглибитися у ці поняття. Для мене цікаво що сказати, а не як і кому. Я краще обмежився би поняттями постмодернізм чи постпостмодернізм. Сфера, яку ще треба освоювати.
А чим, на вашу думку, постпостмодернізм відрізняється від поперед ньої епохи?
Тотальною свободою, що ставить тебе перед великою відповідальністю. Наприклад, перед суспільством. Можна його любити, а можна ненавидіти і провокувати його.
Довгий час ви працювали з дітьми. Чи маєте свою педагогічну концепцію?Спочатку в мене не було ніякої концепції. Були просто шкільні програми, які я намагався робити циклічно з порами року. Тобто нав’язувати теми. Потім вони оброблялися. Я вже виходив на якісь культурні речі, наприклад, великодні свята, бо діти завжди настроєні не на абстрактну річ, а на конкретну. Потім я пішов ще глибше, на індивідуальні якісь переживання. Говорив з ними, вислуховував їхні проблеми і працював з кожним окремо. Я намагався стати їхнім другом. І це дало свої ефекти. Вони не хотіли йти з уроку. В 90-х роках на дітей було страшне психологічне навантаження через цей анахронічний капіталізм. Діти часто виховувались дідиками й бабками, були кинуті на призволяще. Тобто я намагався бути художником-психологом.
Тепер ви працюєте реставратором. До вашого доробку на цьому полі належать роботи в ужгородському Хрестовоздвиженському греко-католицькому соборі та в церкві села Білки. У вашій практиці тільки реставрація, чи й творення чогось свого?
Я вірю, що в кожної людини є якась заданість: по-східному – це карма, по-нашому – доля. Ти можеш іти за нею, а можеш з нею боротися. Я намагаюсь робити те, що саме лягає на мій шлях. Треба було мені піти в садочок працювати, я і пішов. Пропрацював там 13 років. Потім мені випало бути реставратором. І не скажу, що я був цим захоплений, але вирішив спробувати. І я зрозумів, що існують цінності, які мені невідомі. 200 років тому майстер щось створив, маючи за плечима здобуті в Італії знання з цього пласту культури. Це мене настільки захопило, що я пробув там 5 років, поки не навчився путньо відновлювати ці речі.
Чи можна поєднати повністю консервативне за своєю суттю сакральне мистецтво і власний стиль? Не важко робити переходи між цими модусами?Сьогодні говорити про стиль вже нецікаво. В добу постмодерну стилі – це комплекси: або суспільні, або індивідуальні. Я вільний від всяких стилів, бо маю інші пріоритети. Моя цінність – внутрішня свобода, що може виражатися через будь-який стиль. І тому я вважаю, що художник не повинен себе показувати в одному стилі і бути впізнаваним. У цьому є якась попса. Я не намагаюся комусь подобатися. Для мене важливо, щоби людина, яка бачить мої роботи, розуміла, що я виходив зі своєї власної пустки, власного нуля, з якого я росту. І тому я беру ті стильові думки, які мені ближчі на той чи інший момент.
Яка ваша візія сучасної Закарпатської художньої школи? Куди вона рухається? Чи тримає марку? Які імена можете виділити серед нового покоління?
Я не найбільший експерт у цих питаннях. Я спеціально не хочу щось тут говорити. Мене найбільше цікавить проблема традиції. Питання, хто є для тебе носієм цінностей зі старшого покоління. Для мене – це Павло Бедзір. Його традицію я і намагаюся продовжувати. Особливо тісний зв’язок, який між нами був – не як між учнем і вчителем, а як між колегами. Це я хотів би далі передавати. І якщо у мене з’явиться така людина, якій будуть потрібні мої знання, то я з радістю ними поділюсь.
