Український журнал - 5/2010

Поема про внутрішню еміграцію

(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])

   Текст: Тамара Злобіна,

   Кам’янець-Подільський–Львів

 

 

   2009 року львівському графікові Олександру Аксініну виповнилося б шістдесят, якби авіакатастрофа не обірвала його життя набагато раніше – у тридцять шість. Товариші пригадують, що художник передбачав щось подібне – боявся літаків, а якось подарував Ігору Дюричу роботу, підписану „Д. от П.У.А.“ – „Дюричу от преждевременно умершего автора“. Однак забуття страшніше за фізичну смерть. Саме на це нарікають друзі Аксініна, які вже декілька десятиліть самотужки упорядковують і популяризують його спадщину, попри байдужість відповідальних чиновників від культури.

 

   Аксінін був „начебто російською людиною, народженою в начебто європейському місті Львові“ (з автобіографії). Закінчив Поліграфічний інститут, недовго пропрацював в якійсь установі, покинув і став одним із найяскравіших представників львівського нонконформізму. В умовах застою 70-х єдиним виходом для мислячого інтелігента, не готового на компроміс, була внутрішня еміграція, шлях у глибини себе та інтелектуальні пошуки, незалежні від зовнішніх обставин. У цьому контексті вибір на користь графіки не випадковий – сучасники пригадують, що у Радянському Союзі цей жанр (завдяки своїй камерності) менш контролювався.

   Творчий спадок Аксініна – більш ніж 300 офортів (ілюстрації до „Аліси в країні чудес“ Л. Керрола, „Пригод Гулівера“ Дж. Свіфта, давньокитайської „Книги Змін“, серії „Босхіана“, „Знаки Зодіаку“, „Звуки“, „Місяці“, „Слова“, „Пошта Олександра Аксініна“), понад 100 акварельних робіт, кілька живописних полотен. За життя авторські виставки з великим успіхом відбувались у Таллінні, Лодзі, Варшаві, після смерті – у Москві та Ростовіна-Дону. Уже в новому тисячолітті пам’ять художника у Львові вшанували галерея „Дзиґа“ (2001) та „Примус“ (2009).

   На перший погляд (я пригадую і дзиґівську, і примусівську виставки), офорти Аксініна видаються витонченими, скрупульозними до віртуозності, композиціями зі специфічним керролівсько-свіфтіанським духом, складною симетрією і гібридними формами-героями (стилізовані жіночі тіла, якісь дивні маленькі істоти). Впадають в око також просторова глибина і загадкові повторювані символи – колесо, парасолька, лезо бритви, риба, частини тіла. На позір графіка може здатися декоративною, і в цьому найбільша небезпека сприйняття Аксініна. Слід пам’ятати, що радянська „внутрішня еміграція“ не була самітним паломництвом у пустелю – тут дистанціювались від буденності й інші інтелектуали, котрі активно читали заборонену літературу, творили та обговорювали. Не знаючи тематики тих дискусій, зрозуміти аксінінські офорти важко – художник захоплювався не лише творами Босха, Брейгеля, Ешера і Дюрера (що можна відчитати з візуального строю робіт), але й релігійною та китайською філософією, Борхесом і Кафкою, романами братів Стругацьких й іншим з „джентльменського набору“ радянського нонконформіста. У щоденнику Аксініна зберігся навіть своєрідний конспект 5 розділу „Слів і речей“ Мішеля Фуко.

   Юрій Гіттік, колега, котрий уклав перший повний каталог друкованої графіки художника, а також створив його персональний сайт http://www.aksinin.com, відзначає глибоку семантичність робіт, їх наповненість численними алюзіями до філософських текстів, культурних подій, літературних сюжетів, відчитати які – складне завдання навіть для ерудитів, особливо якщо не володіти тогочасним „шифром“. Таким ключем можуть слугувати тексти сучасників (яких, на жаль, досить мало). Наприклад, Віктор Кривулін у розвідці 1982 року „прочитує“ один офорт, на якому зображено людину з косою. Перед героєм трапецієподібний клин скошеної дільниці, далі – поле, з якого виступають дев’ять стилізованих жіночих фігур, ще дві „скошені“ – біля ніг косаря.   На передньому плані – 11 глечиків, небо поділене на 11 сегментів. Мистецтвознавець прочитує цей сюжет у руслі популярної колись теорії астронома Олександра Чижевського, згідно з якою цикли сонячної активності (кратні 11,5 рокам) відповідають ритмові історичних катаклізмів та змін: 1929 – колективізація, 1941 – війна, 1953 – смерть Сталіна і т.д. Косар постає у цьому контексті персоніфікацією часу, а коса, косовиця – натякає на трагічність історичних процесів. Поєднуючи тонке штрихування (деякі деталі видно лише під лупою) з не менш тонкими смисловими алюзіями і натяками, Аксінін створював своєрідний світ (і це не просто художній зворот!) своїх робіт, основою якого були міркування про плинність, відчуття минущості життя і непідвладне часові розуміння вічності. Невипадково остання аксінінська серія – це ілюстрації до давньокитайської „Книги Змін“, або ж „І цзин“, збірки коротких метафоричних текстів, які століттями тлумачились як етичні повчання стосовно місця людини у світі та використовувались для передбачення майбутнього. Книга має не-лінійну структуру, її сторінки-гексаграми „випадають“ в ході складної процедури гадання. Розшифровувати ці офорти – захоплюючий інтелектуальний квест.

   У такому ж сюжетному ключі Аксінін творив усі свої роботи. Одним з його улюблених жанрів був екслібрис, книжний знак, який відображає особистість свого господаря. Таких „відбитків“ відомих і невідомих людей Аксінін залишив безліч, а отже, створив метафоричний портрет свого покоління.