Український журнал - 5/2010

MY FLY

(Скачати весь номер: 5/2010 [PDF, 3 Mb])

   Текст: Юрко Іздрик

 

   „А по суті майже нічого не змінюється: ті самі ілюстровані історії для убогих, ті самі розводи про справедливість-прогрес-еволюцію, та сама погода для багатих. Можливо, лише ціна води з-під крану дещо виросла. Принаймні порівняно з цінами на сою, глутамінат натрію та синтетичний канабінол.

 

   Усе найкраще пізнається в порівнянні. Усе найкраще – порівняно пізнаване. Непізнаним залишається лише те, до чого нічого рівняти, те, з чим нікого порівнювати, а ще ті, хто рівняються самі на себе (шикуватися на себе – окремий різновид шику), – вони ж бо не рівня нікому. Однак зараз не про них.

 

   Технології нічого не змінили. Принаймні в теології побуту. От лише речі отримали унікальну нагоду цілковито відповідати образові й подобі своїх творців. Тобто навчилися видавати себе не тим, чим є насправді. Тим, чим насправді не є.   Бо коли черевик лише на третину черевик, а на решту – зразок просунутого швацтва, поліуретановий колаж, консалтингова фішка, 3D-макет справжнього черевика, стилізований культурний код, елемент identity й самоствердження, різновид холодної зброї, мобільний постамент і бозна що ще, то переускладнена структура ціноутворення – єдина по-справжньому іманентна риса такого взуття. І персональне авто – давно вже не засіб подолання відстаней, а – моторизована клітка, пересувна зона осідлості, самохідний ломбард, колісна помпа, бомба, тумба, коротше кажучи – гімновоз. Що вже й казати про сміттєпроводи комунікацій – всі ці примочки і гаджети з префіксами теле-, мобі-, інтер-, флеш-...

 

   Отак і функціонує цей дивний симбіоз бездуховного й матеріального:

   речі дурять людей, люди дурять одні одних, і ні одні, ні другі не спроможні знайти собі кращого заняття. Тож макроекономічні показники й далі залежать не так від собівартості нахлорофіленого травами кисню, а від попиту на понти та від біржових котувань лайна.

 

   Фекалії і найдешевші, суворі пацанячі понти, як і завжди, тримають найвищі рейтинги купівлі-продажу.

 

   Провайдери справжніх речей – у постійному вльоті, в офтопі, в мінусах.   

   Власники непідробних сутностей – узагалі поза законом, шифруються-шо-неофіти.

   Мляві намагання торгувати вічними істинами бодай на аукціонах, майже нічого не дають. Обидва технічні показники товару – позачасовість і істинність – відлякують можливих капіталовкладників, тож аукціонам ледво-ледво вдається повернути витрати на фанаберію та політкоректне облаштування торговища.

 

   Тому, як це траплялося не раз, і траплятиметься щоразу й надалі, вічні істини пакуються в контейнери і в супроводі миротворчих контингентів відправляються в країни третього світу, позаяк першим двом ніколи: там чергова технологічна революція у виробництві іміджів і дискурсів, гламурно-ідеологічна срачка та сенсаційні знижки на лайно (оптовим покупцям – посвідчення золотаря задурно).

 

   Ні, звісно, технології щось таки змінили. Передусім – у мистецтві. Література стала доступнішою, компактнішою. Будь-яка книга легко вміщається під обкладинкою будь-якого лейбла. Ба більше, така обкладинка цілком успішно заміняє саму книгу. Текст зайвий. Будь-який лейбл легко може бути будь-якою з книг. Кожною книгою. Будь який логотип може бути і музикою, і кіном, і живописом. Будь який бренд – твоїм лайном насущним.

 

   Лише циркове мистецтво не вдається формалізувати: цирк і далі потребує живих потвор, сіамських близнюків, пожирачів тарганів і скорпіонів, шабле- і спермоковтачів, здатних до естремального фістингу, синхронного аналу та рестлінгової клоунади. Технологія в цирку безсила. Цирк – це summa theologiae першого й другого світів.

 

   Ну, бо коли уроди й довбожлоби вже нафоткають своїх дітей, домашню техніку, і запхають улюбленого хом’ячка в ютюб, коли вже лайна напхаються, викачаються в ньому, обтраскаються, влаштують у ньому олімпійські бої, а потім ще й вдосталь нажбурляються ним одне в одного – їх же починає розбирати екзистенційна туга. Вони ж починають шкодувати за гуманітаркою, відправленою в незагиджені фекалом райони амазонії, сумніватися в доречності постліберальної ойкумени і заглядати в прірву унітаза. Ну, і коли звідти в них починають вдивлятися їхні власні безнадійні рєпи, що залишається уроду-довбожлобу? Нічого вже йому не залишається. Хіба влаштувати на вікенд родинний похід до цирку, аби переконатися, що немає меж потворності й уйобкуватості, а отже, поки ти ще не здатен запхати руку по лікоть в анус своєму статевому партнерові, ти ще не цілком втрачений, у тебе ще є перспективи занурення, життя не минає намарно, ти не останній у цьому кращому зі світів (у першому, чи другому – це вже як кому пощастило з батьківщиною).

 

   А в світі третьому, радо зустрічаючи конвої з гуманітарними істинами, місцеві пацани швидко присаджують миротворчий контингент на чудеса місцевої  ентеоботаніки, влаштовують коротке ТБ-шоу для гіпнотизерів із CNN, і везуть контейнери на свої дилерські ферми, де й допомагають гуманітарній допомозі стати воістину гуманітарною. Тож вічні істини, пройшовши тривіальну кислотно-лужну екстракцію (вже в кристалічній формі, дбайливо запаковані в надійні контрабандистські нички), повертаються до першого й другого світів, щасливо обминаючи митні пости, стоп-сигнали і дорожній патруль, щоб осісти срібним пилком прозріння на білосніжні бачки клубних і корпоративних унітазів. Отак і даровані небом обітниці стають учасниками макроекономічного петінгу, себто вселенського обігу. Ну, якось так“.

 

 

   Оте ЯКОСЬ ТАК – це моя теорія (моя тема, майн кайф, my fly).

   Але кого цікавлять теорії глухонімого прибиральника?..

   У мене два відра. В одному – вода, в іншому – гноївка. Сьогодні, як і завжди, я пропонуватиму господарям помешкань, де прибираю, одне і друге – на вибір. Я напевне знаю: сьогодні, як і завжди, більшість обере гноївку. Що ж – зате води залишиться, як то кажуть, – і вмитися, й напитися, а за щастя – й утопитися.