Український журнал
Всі попередні номери
Післявиборчі та коаліційні «переговори» в Україні і далі затягуються, повторювати не раз повторене нам уже набридло, і ми просто вимушені шукати теми з цілком іншої галузі життя. Може, це нагадає комусь «Лебедине озеро» під час путчу 1991-го, але з вражаючою «швидкістю» і «продуктивністю» українських політиків мало хто може щось вдіяти.
Хоча, вони не у всьому затягують справу. У випадку, скажімо, роздачі земельних ділянок в околицях Києва вони швидші за тарганів. Хто лишень ці землі не приватизовував! Від верхів — до низів. Представникам міської ради для таких «гуманітарних» жестів вистачає однієї ночі. Не знаю, скільки часу на це потребує уряд, але 350 гектарів землі на Закарпатті в цього уряду придбати цілком реально, і можна лише здогадуватися, чим новий власник розплачуватиметься. А от подбати про місто часу чомусь не має ніхто.
Києву нібито бракує одного мільйона робочих рук. Лунають заклики до заробітчан: «Повертайтеся додому! Треба будувати стадіони і автобани для Євро–2012!» Мені хочеться запитати: «А куди їх збираються подіти? Яким транспортом таку масу людей перевозити? Якими тротуарами вони мали би ходити?». Місто, з огляду на транспортно-дорожні проблеми, перебуває в стані колапсу. Приїжджі цілком можуть отримати шок, коли побачать, до чого додумалася міська рада (чи комісія, яка за цей сектор відповідає, чи комерційна структура, яка для чогось подібного має від міської ради ліцензію). А додумалася вона до того, що із загальної площі тротуарів половину виділятимуть (платно, очевидно) на стоянку для авт. А щоби в’їхати на цю стоянку, громіздкі авта (бо в Києві ніхто на малих не їздить) переїжджатимуть по тій другій, ласкаво залишеній пішоходам частині.
Минулого місяця я вперше оглядала в телевізії засідання міської ради міста Києва. Такий собі малий парламент (депутатів там понад сотню, хоча, для порівняння, Празі вистачає 63, що теж немало), який займається всім, чим завгодно, лише не конкретними проблемами міста. Наслухалася я там і риторичних подяк від комуністів (за чиюсь героїчну й титанічну працю), і привітань з народженням дитини, і цілої купи інших, дуже цікавих і нагальних справ. Більшість коментаторів стверджують, що всі політичні сили зосередженні й націлені на президентські вибори 2009-го року. І якщо ще діє правило, за яким той, хто перемагає в Києві, переможе й в Україні, то кандидати мають нагоду себе в цьому реалізувати.
Цей номер журналу останній у цьому році, бажаємо гарних свят і закликаємо стати передплатниками «Українського журналу» й на наступний період.
Ленка Кнап, Прага
Скачати повну версію: 12/2007 [PDF, 3.3 Mb]
Статті в номері:
вдома на чужині
- За кордоном Європейського Союзу
- «Зелений коридор» до Чехії може стати реальністю
- Політику треба «робити» у кнайпі. А українську політику — в українській кнайпі.
- Павло Богдан: «Спосіб, у який відбувається фінансування культури нацменшин, веде до поступової асиміляції»
- І переможців можна засудити
- Зрощую тут Україну
- Не розмовляй тою дурною мовою!
гості
тема
- Політичне несвідоме українського кіно
- Попіл і пам’ять: останній фільм Вайди
- Катинь
- Молоде кіно України
- Реальність в об’єктиві
- Чехословацьке кінодиво
- Проклятий кінематографіст Ело Гаветта
- Сергій Параджанов — геній, якого не зрозуміли
- У Мадриді ніколи не буває запізно
- Вічний карнавал
- Перші французькі кінооператори в Україні
з краю
- Леонід Черновецький: людина на своєму місці
- Відморожена політика
- Широкоаліційне кіно
- Журналістські розслідування в Україні
культревю
- Світлана Поваляєва: «За масштабами маразматичності заборона суржику — як сухий закон».
- Нікому про це не розказуй
- Мить слави на сцені з Мадонною
- Олекса Ізарський (Мальченко) (1919-2007)
- Полтава
- Спроби життєдіяльності
Всі попередні номери