Український журнал - 12/2008

Осип Турянський: Поза межами болю (уривок з повісті)

(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])

... Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:

– Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!

Злякався власного голосу і прокинувся спросоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:

– Де ми?

Вони здригнулися.

Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:

– Де ми?

................................................................

Я глянув на його обличчя.

Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.

Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем.Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.

..................................................................

Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.

Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?

.................................................................

Здається, що віки вже протекли, як це було.

Гарматні кулі розривають землю і людей.

Кругом нас пекло, божевілля, смерть.

Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.

Він один лежить у ямі супокійно.

А його очі – о, не забуду ніколи його очей!

Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам’яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.

І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.

................................................................

Та тепер у нього темні ями замість очей.

Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!

Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках – все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.

Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.

І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.

Мій любий, сліпий брате!

Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.

Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?

Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?

..............................................................................................

І дивне бажання охоплює мене:

Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!

Я, цар, бог, плакав би перед ним, як дитина, через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогостіІ

Та ні.

Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні – вони мають якусь ціль і призначення.

На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.

Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?

Хто мені на те відповість?

Де тебе шукати, небесна сило?

Чи в опарах людської крові?Чи в димі світового пожару?

Чому так байдуже глядиш?

..............................................................................................

Чому проклято мовчиш?

..............................................................................................

Та бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть – усе оглухло й оніміло.

І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов, сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустарями й даремно питає:

– Де сонце?

....………………………………………………………………………

– Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось... там... далеко?..

– Батька й матір, – застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.

– У мене немає нікого, – випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.

– Ти щасливий, – сказав Ніколич.

– Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива, – відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.

– Ніхто не тужить за тобою... і ти не знаєш туги... будь задоволений, – зітхнув Ніколич.

...............................................................................................

– Хто у тебе, Пшилуський?

– Діти.

– А дружина?

– Єсть і нема.

– Як це?

– Не питай.Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.

..............................................................................................

Я глянув на сліпого товариша й затремтів.Навіщо я питав товаришів за рідню?

Я не смів питати...

Адже він усе чує.

................................................................................................

Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.

І сидить тепер, як живий, скам’янілий пам’ятник на гробі свого власного життя.

Не буди його болю, що спить.Це був би злочин... злочин.

................................................................................................

– Коли моє тіло замерзло, – казав Ніколич, – то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягаєна душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.

..............................................................................................

Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.

З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя...

І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.

..............................................................................................

Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.

Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалася поперек дороги, яку люди витоптали в снігу.

– Товариші, – шепотів Ніколич, – подивіться там...на цю дивну тінь на нашому шляху... шлях і тінь поперек... це хрест... великий, могутній хрест...

Що значить цей хрест?

Що він означає?

..............................................................................................

Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі...