Український журнал - 12/2008
Осип Турянський: Поза межами болю (уривок з повісті)
(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])... Нараз усі мрії сполохав, наче пташки, дивний і тривожний голос сліпого:
– Не тікайте від сонця! Не ховайтеся в тіні!
Злякався власного голосу і прокинувся спросоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та тривожно запитав:
– Де ми?
Вони здригнулися.
Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили опівночі й питають:
– Де ми?
................................................................
Я глянув на його обличчя.
Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.
Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем.Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.
..................................................................
Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.
Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?
.................................................................
Здається, що віки вже протекли, як це було.
Гарматні кулі розривають землю і людей.
Кругом нас пекло, божевілля, смерть.
Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.
Він один лежить у ямі супокійно.
А його очі – о, не забуду ніколи його очей!
Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам’яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.
І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.
................................................................
Та тепер у нього темні ями замість очей.
Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!
Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках – все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.
Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.
І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.
Мій любий, сліпий брате!
Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.
Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?
Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?
..............................................................................................
І дивне бажання охоплює мене:
Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!Я, цар, бог, плакав би перед ним, як дитина, через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогостіІ
Та ні.
Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні – вони мають якусь ціль і призначення.
На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.
Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?
Хто мені на те відповість?
Де тебе шукати, небесна сило?
Чи в опарах людської крові?Чи в димі світового пожару?
Чому так байдуже глядиш?
..............................................................................................
Чому проклято мовчиш?
..............................................................................................
Та бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть – усе оглухло й оніміло.
І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов, сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустарями й даремно питає:
– Де сонце?
....………………………………………………………………………
– Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось... там... далеко?..
– Батька й матір, – застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.
– У мене немає нікого, – випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.
– Ти щасливий, – сказав Ніколич.
– Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива, – відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.
– Ніхто не тужить за тобою... і ти не знаєш туги... будь задоволений, – зітхнув Ніколич.
...............................................................................................
– Хто у тебе, Пшилуський?
– Діти.
– А дружина?
– Єсть і нема.
– Як це?
– Не питай.Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.
..............................................................................................
Я глянув на сліпого товариша й затремтів.Навіщо я питав товаришів за рідню?
Я не смів питати...
Адже він усе чує.
................................................................................................
Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.
І сидить тепер, як живий, скам’янілий пам’ятник на гробі свого власного життя.
Не буди його болю, що спить.Це був би злочин... злочин.
................................................................................................
– Коли моє тіло замерзло, – казав Ніколич, – то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягаєна душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.
..............................................................................................
Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.
З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя...
І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.
..............................................................................................
Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.
Далеко на небосхилі появилася велика, дивно таємна тінь і поклалася поперек дороги, яку люди витоптали в снігу.
– Товариші, – шепотів Ніколич, – подивіться там...на цю дивну тінь на нашому шляху... шлях і тінь поперек... це хрест... великий, могутній хрест...
Що значить цей хрест?
Що він означає?
..............................................................................................
Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі...