Український журнал - 7/2009
ЯТАКНІ
(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])Текст: Юрко Іздрик
Нічого не можна переповідати „своїми словами“. Тобто взагалі нічого не можна переповідати. Ні словами – чужі вони чи свої, ні іншими засобами комунікації. Але якщо вже переповідати, то словами. І, звичайно ж, чужими, бо інших просто нема.
Я зазвичай переповідаю не те, що фіксують мої фоторецептори (там поганий кольороподіл, розбовтане кадрування, брак вербалізатора), а те, що бачить маленький зелений чоловічок в моїй голові. Зрозуміло, ніякий він не чоловічок, і не зелений – так, кислотні асоціації – але ж не переповідати мені увесь ланцюг торчків мого „я“? Чи переповідати? А якщо „так“, то чиїми словами? А якщо „ні“, то як жити далі?
„Я“, „ТАК“, „НІ“ – ось перша трійця кожної особистості.
„Я“, „ТИ“, „ВІН“ – те саме в шкільній подачі.
„ВІН“, „ВОНА“, „ВОНО“ – в соціобіологічній інтерпретації.
Інтерпретація, як бачимо, – справжній механізм сцени світу. А не власність слів, з яких складаються наші перекази. Про що і якому інтерпретаторові переповідаємо, і, основне – нащо?
Якщо запитати маленького зеленого чоловічка, з чого складається він сам, почуємо відповідь справжнього постмодерніста: „Я, мій пудель і дідько в моєму пуделі“.
Неважко зрозуміти, що це та сама тріада, бо я – це „я“, „ні“ – це мій пудель, а дідько в моєму пуделі – довічне „так“. Жодних інших слів ми не потребуємо: вся решта слів не те, щоби зайва, але фальшива.
– Я! – гордо каже маленький зелений чоловічок.
– Так? – сумнівається пудель.
– Ні. – констатує дідько.
– Я? – лякається маленький зелений чоловічок.
– Так! – безапеляційно гаркає пудель.
– Ні-і, – хитро посміхається адвокат диявола.
– Я?! – грізно перепитує маленький зелений чоловічок.
– Так, mein Furier! – дисципліновано відгавкує пудель.
– Ні, mein Führer... – кокетливо каже Ева Браун.
Я переповідаю цей світ так, як його бачить маленький зелений чоловічок. Іншої оптики не існує. Я не бачив цього світу на власні очі, відколи його створено. Маленький зелений чоловічок спочатку мені все розказав, потім намалював, потім пояснив, а потім з’їв і в голові кубельце звив, от достеменно, радісні мої птахове, живіть, плодіться, несіть яєчка овальних ілюзій. Багато людей ображені на мене через те, що я бачу їх в бінокль маленького зеленого чоловічка. На що відповідаю їм, що й вони ніколи не бачили в мені нічого, крім маленького зеленого чоловічка, тож до кого претензії?
– Я? – питаюся в людей.
– Ні, – кажуть люди.
– Та-а-к, – шепотить кожен.
Маленький зелений чоловічок позбавлений моїх комплексів.
– Ні! – вітається він з юрбою на американський манір.
– Take! – благає юрба.
– Wy me? – демонстративно знизує плечима дідько і забирається геть.
– Ja-ja! Jawohl! – блазнюю я.
Задовбали вже вони. Отой зелений, хвостатий. І той перший, ліпший. І їхній рогатенький, клишоногенький пудельок... Недавно даю йому їсти, а з нього вилазить його маленький зелений чоловічок, зі своїм пуделем... Коротше кажучи, є речі, які не можна переповідати своїми словами.
Бо в стражданнях немає жодного духовного вдосконалення.
Духовне вдосконалення просте й радісне.
Як мій пудель.
Як дідько в моєму пуделі.